Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 13)

Існує стара легенда про «пацючих вовків» або «крисобоїв», яких виводили для боротьби з пацюками. Кількох пацюків зачиняли в ящику або залізній діжці і не годували. Тоді вони починали жерти один одного. Зрештою, залишався один – найсильніший та найлютіший. Пацюк-канібал, який міг харчуватися лише представниками свого виду. Їх навіть вирощували на продаж. Іноді між «пацючими вовками» влаштовували бійки і вони, як кажуть, були найкривавішими з усього, що можна уявити. Всередині партії більшовиків завжди точилася перманентна боротьба. За владу над партією. За вплив на партійців. За контроль над партійною касою. Часто жертвами цієї невидимої боротьби ставали ні в чому не винні наївні рядові партійці. Наприклад, самогубство у 1907 році доведеного голодом до відчаю робітника-активіста Пригари, який утік від репресій поліції з Росії до Парижа, а там партійне керівництво за команди Леніна відмовило йому в допомозі: партія, мовляв, не благодійна організація. Самим мало… Цей приклад яскраво ілюструє одну таємну пружинку у внутрішньому механізмі партії РСДРП(б) – контроль над фінансами давав контроль над усім «цінним партійним майном», як називав професійних революціонерів Володимир Ілліч. Професійний революціонер – це професійний нероба. Єдиним засобом його існування є «зарплатня», що її видають партійні вожді. Доки ти слухняний – доти тебе годують. Якщо ти ще й відданий холуй лідера одного з угруповань всередині партії (а їх було кілька) – ти не просто смачно їстимеш, ти житимеш у Парижі або на чарівному острові Капрі, або на альпійських курортах Швейцарії. А якщо ти «не вписуєшся», або стаєш непотрібним, то тобі залишається одне – як нещасному Пригарі, з мосту сторч головою у Сену.

Партійну касу до 1917 року чіпко тримав у своїх руках Ленін. Причому ніхто, крім 2-3 особливо довірених (наскільки він взагалі був здатен довіряти), навіть не знав, скільки там було грошей. Наївну революціонерку Олександру Михайлівну Калмикову, яка зароблені викладанням невеличкі свої кошти давала на видання газети «Іскра», Володимир Ілліч попереджав, аби та не розповідала «учасникам справи», скільки вона реально передала грошей. Що вже казати про більш значні суми, у т. ч. від «експропріацій» та пожертв підприємців. Та ми відволіклися. Отже, боротьба існувала завжди. Після здобуття влади у Росії та по мірі її укріплення, боротьба переростала у невидиму для стороннього ока, але напрочуд криваву гризню. Бо на кону були значно більші ставки, ніж якісь жалюгідні сотні тисяч рублів. І головне – влада над стомільйонною країною, яка відкривала такі можливості, що аж дух перехоплювало. Скажу одразу: йдеться не про опозиційні групи на кшталт «лівих комуністів» або «воєнної опозиції» – партія завжди відрізнялася різноманітністю бачення політичних, соціальних, економічних шляхів. Йдеться саме про міжособистісні стосунки та підкилимну конкуренцію. Аж до осені 1918 року влада Леніна в партії не була абсолютною і йому доводилося зубами гризтися за першість. Одного разу, опинившись у небезпечній меншості й на краю того, аби позбутися влади, він був змушений звернутися по допомогу до німців – про це ми ще поговоримо. На початок 1918 року між більшовиками встановилися три центри влади: Ленін, Троцький, Свердлов. Стосунки між ними були складними. І біля кожного з них існував власний «загін». З цієї «трійці», так би мовити, «наймолодшим» був Свердлов. Він увійшов до «ближнього кола» Леніна відносно недавно. Але з весни 1917 року, завдяки видатним організаторським здібностям (саме він організував знаменитий курінь під Сестрорецьком, де з охоронцями переховувався Ленін, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини) та крутим зв’язкам, Свердлов набував усе більшої ваги й на весну 1918 року став третім (а можливо, навіть і другим) в неофіційному істеблішменті РКП(б). Троцький до певних часів жив з Леніним майже душа в душу. Але з лютого 1918 року (спусковим гачком став Брестський мир) вони почали дрейф один від одного. Як практик і організатор, Лев Давидович поступався Володимиру Іллічу і тим паче Якову Міраїмовичу, проте був неперевершеним базікалом й через те мав безліч прихильників. Окремішньо стояв Сталін. На той момент він ще не мав абсолютно жодної ваги серед «монстрів» і до його «війська» входили поки що мало відомі широкому загалу люди. Проте Йосип Віссаріонович пильно стежив за подіями, чутливо реагував на найменші зміни у владному ареопазі й поступово просувався вперед. Ну, і міжособистісні стосунки, так би мовити, на рівні емоцій. Сталін ненавидів Троцького і це почуття було взаємним. Свердлов ненавидів Сталіна ще з часів заслання, коли той назвав свого собаку Яшкою. Дзержинський ненавидів Зинов’єва, Каменєва, Троцького і Радека, обережно дружив зі Сталіним і одночасно лизав п’яти Леніну. Зинов’єв і Каменєв ненавиділи Сталіна, підтримували Леніна, котрий у свою чергу їх недолюблював. Бухарін був дуже наївним і його використовували у своїх інтересах усі, кому не ліньки. Особливо старався Сталін. Троцький та Ленін були буквально закохані один в одного, через що Троцького ненавидів Свердлов, який претендував на роль «сірого кардинала» при Леніні, а Радек не любив і зневажав Сталіна. Така собі залізна діжка з пацюками. Звичайно, у будь-якій спільноті, а особливо політичній, існує конкуренція, а відтак інтриги, підступи та підлість різного рівня. Але диктатура, на відміну від демократії, нехай і обмеженої, як наприклад, останні роки Російської імперії, не має політичних ліфтів. За диктатури виживає той, хто має ікла більші, а совість меншу. За диктатури більшовиків, які на відміну від інших, подібних собі, не були обтяжені жодними моральними принципами, ікла були найнеобхіднішим інструментом виживання.

Першою серед відомих більшовиків жертвою у цій підкилимній боротьбі став Мойсей Маркович Гольдштейн (Володарський). За офіційною версією, його ненавиділи есери за закриття газет і фальсифікацію виборів до Петроградської ради. Вони ж його й убили. Сталося це буцімто так. Володарський їхав на Обухівський завод проводити мітинг. Дорогою в його машині закінчився бензин і Володарський пішов далі пішки. У Прямому провулку за каплицею його вже чекав з револьвером бойовик есерів – робітник Микола Сергєєв. Пізніше на «процесі есерів» він у вбивстві зізнався. І його одразу «прибрали». Але виникає кілька запитань. Перше: яким чином бойовик міг знати, що в машині закінчиться пальне? Друге: чому не було проведено повноцінного слідства? Третє: чому свідчення водія Володарського купи не тримаються й виглядають, як казав Володимир Ілліч, «архідивно»? Навряд чи з простреленим серцем Володарський зміг би пробігти 30 метрів. Скринька відкривається просто, якщо згадати про 78 мільйонів золотих рублів, що «загубилися» на шляху з Росії до США. Володарський з 1913 по 1917 роки жив і працював у США, мав там широкі зв’язки у профспілках, був членом Соціалістичної партії Америки. Очевидно, саме через Мойсея Марковича ті 78 мільйонів було «прилаштовано» за океаном, але на чиї рахунки вони лягли? Ну і заразом було прибрано свідка «легального» пересування «общака», який теж він організовував. Як кажуть, кінці в воду.

Те саме з Урицьким. Зрозуміло, що у 1918 році лише через Петроград можна було доправляти цінності до Європи і США. Єдиний порт, який контролювався більшовиками. Операцію проводили через місцеве ЧК, головою якого був Урицький. А у всеросійському масштабі куратором ВЧК був Яків Свердлов. Аби приховати справжню причину убивства обох цих діячів, було запущено одразу дві версії. Згідно з першою, їх прикінчили «контрреволюціонери». Що давало більшовикам ще й привід для терору. А «неофіційними» каналами було пущено чутку, що Урицький став жертвою гомосексуальних «розбірок». Щодо Володарського, то тут розповсюдили чутки буцімто: «М. Сергєєв на слідстві стверджував, що мотиви його вчинку були побутовими: Володарський примушував до співжиття його неповнолітню доньку. За словами Сергєєва, були й інші жертви домагань Володарського» [29]. Це – класичний прийом спецслужб, відомий, як «легенда в легенді». Якщо перша легенда розвідника провалюється, він дістає з кишені нову й каже приблизно так: «Я таки вам збрехав. Насправді я…» Легенда в легенді завжди є брудною. Неприємною для іміджу розвідника. Наприклад, він зізнається, що є кримінальним злочинцем. Контррозвідку такі «дрібниці» не цікавлять. Розрахунок на психологію: людині важко визнати за собою щось погане, тому слідчий підсвідомо схильний вірити шпигунові, який її викладає. Так і тут. І у випадку з Урицьким, і у випадку з Володарським застосовано один і той самий прийом. Хто стоїть за цим? Щодо Урицького – не певен. Його убивцю розстріляли без суду. А от Володарського «замовив», судячи з усього, Ленін. Адже саме Ленін наказав розстріляти Сергєєва без суду і заборонив проводити слідство. А ось замах на Леніна був суто політичним. І есерка Фанні Каплан тут абсолютно ні до чого. Більшовицькі вожді мали цікаву звичку – виступати перед народом на заводах і фабриках. Показувати свою близькість до пролетаріату. Одягалися на ті виступи відповідно, тобто непримітно. Вже де-де, а на мітингах Дзержинський саме у тій шинельці і з’являвся. А Ленін – у потертому пальті і своїй знаменитій «кепці». До речі, ви знали, що та «кепка» має цікаву історію? До 1917 року Ленін ніколи її не носив. Він носив цілком «буржуазний» капелюх або навіть «котелок». Але захопивши владу, вождь світового пролетаріату, аби бути «ближчим до народу», вигадав собі новий образ – суворий діловий костюм з обов’язковим тоді жилетом, краватка (усі сучасники відзначали, що його краватки чомусь були найбезглуздішого вигляду) і кепка. Слідом за Леніним у картузи обрядилася й переважна більшість інших більшовиків. У комуністів завжди так: демократія демократією, але про всяк випадок треба наслідувати вождя навіть у манері одягатися. Ту знамениту «кепку» у 1918-1924 роках так і називали – «ленінка». Зі смертю Леніна пішов у небуття й цей обов’язковий головний убір, а коли укріпився при владі Сталін, усі почали одягатися, як він – високі чоботи, френч, шинель, замість кепки – картуз з твердим околишем. Та повернемося до замаху. Де і кому виступати вирішував Свердлов. Не сказати, що то його службовий обов’язок як голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету – надто дрібно, але повторюся: тоді Яків Міраїмович набрав неабиякої ваги й фактично саме він займався всією організаційною роботою не лише в уряді, але й у партії. Ба більше, він став таким собі «третейським суддею» у конфліктах між партійними кланами, а також взяв на себе функції партійного секретаря, який опікувався кадровими питаннями. Про те, яку владу сконцентрував у своїх руках Яків Свердлов, може свідчити хоча б історія з убивством царської родини у ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Телеграму від голови Петроградської ради Григорія Зинов’єва щодо подій у Єкатеринбурзі буквально за дві години до розстрілу в будинку Іпатьєва було передано – з поміткою «Свердлову (копія Леніну)». Розумієте, читачу? Леніну лише копія. Ще одна телеграма з Єкатеринбургу, датована 21 годиною 17 липня, дуже промовиста: «Секретарю Раднаркому Горбунову зі зворотною перевіркою. Передайте Свердлову, що все сімейство спіткала та сама доля, що і главу. Офіційно сім’я загине під час евакуації. А. Бєлобородов» [30]. Не Леніну – хоча той, безумовно, був «в курсі», що відбувається, а – Свердлову. Він мав таку владу, що фактично міг одноосібно ухвалювати рішення такої ваги й безпосередньо ними керувати. І от що цікаво: незважаючи на отримані з Петрограду відомості про вбивство Урицького, мітинги у Москві, призначені на 18 годину 30 серпня, чомусь не скасували. Більше того, усім членам Совнаркому, які мали виступати на мітингах, охорону, ще й доволі численну, було надано, і лише Леніну охорони… не вистачило. Усім вистачило, а йому – ні. Ну і, звісно, саме на той день, коли він був без охорони на заводі Михельсона, чисто випадково припав теракт, що його приписали старій есерці Фанні Каплан (спр. – Фейга Хаїмівна Ройблат).