Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 45)

Він володів фізичною досконалістю, це давало йому не просто переваги, але й гарантію майбутнього, та Лукас не піддався дешевій звабі елементарного добробуту — він перейнявся тривогами світу, і тепер тільки це обумовлювало його поведінку, його життя і його майбутнє.

Тут, на вулицях Бейрута, він з особливою гостротою відчув усе безглуздя писаної, регламентованої професорами, яких купили уряди, історії. Мирні періоди описуються мимохіть, недбало, навіть відразливо, зате про героїв і полководдів — захоплені гімни. Пояснюється це потребою виховання народу, підняття й посилення його духу. Але ж народ не просто незграбна маса, здатна тільки до найпростіших виявів своєї сили; страйків, демонстрацій, барикад, війн. Народ — це найперше сума людських індивідуальностей, кожна з яких безмежна в своїх можливостях. Треба дбати не про населення взагалі, а про кожну індивідуальність. Бо тільки вона надає людині почуття цінності, визначає внутрішню самостійність, протистоїть сліпому натиску. Війна завжди носить масовий характер, тому фактори, які її обмежують, треба шукати в індивідуальності, бо там немає факторів, що сприяють війні. Всі попередні спроби обмежити це страшне лихо не мали успіху тому, що породжувані фанатизмом релігії й ідеології вели до дезіндивідуалізації і тим самим створювали сприятливий грунт для війни. Коли ж поглянути на справу з іншого боку, то переконаєшся, що в колективному розумі народу є щось більше, ніж загальна сума окремих умів. В ньому так чи інакше живе історичний розум усіх попередніх поколінь, ця бездонна скарбниця досвіду, ця незрима нить, що пов’язує часи. То невже ж часи поєднуються тільки війнами?

Вперше в житті Лукаса оточувала справжня війна. Він уже бачив її похмуре лице, коли їздили з Аммана до Ієрихона. Око натрапляло то на танки, що стояли між столітніми оливами, сіро-зелені, вкриті порохом, ніби оливи; то на артилерійські установки, з закопаними в сіру глину сірими гарматами; то на бронетранспортери, набиті прикритими круглими сірими касками автоматниками, закам’янілими, наче викопні чудиська. Там усе було зачаєне, зловороже, але непорушне; А на цих нещасних вулицях війна обурливо й нахабно вривалася в звичайне мирне життя, вулицями слідом за розкішними лімузинами летіли обшмугляні «віліси», повні озброєних юнаків; з глибини колишніх торговельних пасажів несподівано вилітала протитанкова ракета і з диким гуком била в стіну житлового будинку по той бік вулиці; назустріч старому рознощикові гарячої кави біг бородатий чоловік і безладно стріляв з американського автомата, цілячись мало не в господа-бога.

Лукас тулився попід стінами будинків» обминав покинуті власниками автомобілі (кожен міг бути наповнений вибухівкою!), намагався стати непомітним, хоч і знав, яка це безнадійна справа, коли маєш шість з половиною футів зросту. На карті він знайшов багату вулицю Хамра-стріт. Дорогі магазини, ресторани, кінотеатри, розкіш і розмах. Що тепер лишилося від усього того? Назустріч ішов босий старий араб, поцокував чашечками для кави (ніби арабський скакун підковами по бруку), на бронзовому потемнілому коромислі ніс велику прозору посудину з джерельною водою (в Лукаса від самого погляду на ту воду звело щелепи) і старовинний кавник, що підігрівався знизу спиртівкою. Лукас зупинив старого і попросив чашечку кави і склянку води. Кави йому, власне, й не хотілося, заради води теж, мабуть би, не став турбувати старого, але кортіло перекинутися хоч словом, почути живу людську душу. Навіть не подумав, що арабська кава така пересироплена, що склеює тобі губи, а старий не знає жодного англійського слова. Він, мабуть, знав усі східні мови, бо доброзичливо покивував головою і примовляв, поки Лукас посьорбував каву, запиваючи смачною водою (в Бейруті вона, здається, дорожча за бензин і американське віскі!); cori так, стін ійя сас, серефе[38]. Лукас не належав до поліглотів. Кивнувши старому, він попростував далі, добираючись до університету з допомогою карти.

Хоч як це дивно, але університетський кампус не постраждав. Зеленіли дерева, ховалися в їхнім затінку чепурні будиночки, акуратні доріжки, квіти, чистота, тиша. Дерева, здається, як у Каліфорнії: пальми, платани, евкаліпти. Ліванські кедри залишилися хіба що на державному гербі Лівану. Тисячі років їх рубали, щоб будувати палаци й храми, споруджували ладьї для фараонів і кораблі фінікійцям, виготовляти обставу для багатих домів. Археологи стверджують, що ладья Хеопса, знайдена в спеціальному похованні біля піраміди тридцять з чимось років тому, зберегла смолистий аромат кедрового дерева, пронісши його мало не крізь п’ять тисячоліть!

Лукас не встиг заглибитися в зелену сутінь університетського містечка, бо його зупинив майже біля входу дівочий голос.

— Містер Лукас?

Він озирнувся. До нього йшла невисока дівчина в оливковому платті. Власне, й не плаття, а два шматки цупкої тканини, притулені до тіла дівчини спереду й ззаду, застебнуті на плечах і перехоплені в талії широким шкіряним поясом, майже солдатським.

— Так, я Лукас, — сказав він. — А ви?

— Я Аміна.

— Але… — він окинув її поглядом. Всі ці місяці був такий заглиблений у свою справу, що не помічав нічого довкола. Тепер з подивом і тривогою виявив біля себе цю дівчину. Зміїно-витка постать, голі ноги — ніби вона щойно вибрела з гомерівського моря: гірка сіль, рокотання й хвилювання. Смаглявий морок світобудови в крутих стегнах, настовбурчених грудях, в густих буйнощах волосся. — Ви сказали, що будете в білому платті… І я сподівався…

Аміна легковажно змахнула тонкою смаглявою рукою і мовби відігнала від Лукаса всі чари, вмить стала тим, що американці звуть green graas girl — зелене дівчисько, він з радістю згадав, що в нього є Пат, а ось тут з ним її лист здалеку, і вже не мало ніякого значення, як одягнена ця дівчина, і чому вона не ждала його в помешканні доктора Візнера, і навіть не в університетському кампусі, а гналася за ним не знати звідки.

— Все це пусте, — радісно мовив Лукас. — Пробачте, що я зачепився за ваше плаття. Ви можете вважати мене дріб’язковим і…

— Заспокойтесь, прошу вас, — сказала Аміна, — я про вас зовсім іншої думки.

— Дякую. Так що з доктором Візнером?

— Він жде вас у своїй віллі.

— Де це?

— В околицях Бейрута. Я мала б сказати: Великого Бейрута. Але це не дуже далеко. Над морем. Тихо. Доктор Візнер любить тишу. Ви, мабуть, знаєте це?

— На жаль, я з ним незнайомий. Мені просто сказали, що він тут, а для мене було б корисно й повчально…

— От і прекрасно! То ми можемо їхати?

— Їхати? Але чим? Я не замовляв машини… Хотів побачити… відчути вулиці Бейрута…

— От і гаразд! Тепер ви відчули і ми можемо їхати. Згода?

— Власне, я не маю нічого проти. Але чим їхати?

— Ідіть за мною, і ви все побачите…

В сусідньому провулку стояв досить розчухраний «віліс», але Аміна підійшла до нього з такою гордістю, ніби то був принаймні броньований шестидверний лімузин для коронованих осіб.

— Прошу, — показала вона, — раджу на заднє сидіння. Коли почнеться стрілянина, негайно випадайте з машини і притискуйтесь до землі.

— А що? Нас справді можуть обстріляти? — наївно поспитав Лукас.

— Дивуватися будете, коли нас не обстріляють. Ми вже їдемо, чи як?

Він зігнувся на задньому сидінні, Аміна дала газу й зірвалася з місця з швидкістю не меншою, ніж шістдесят миль.

Їх обстріляли двічі, що можна було вважати великим везінням. Перший раз це сталося мало не в центрі міста, стріляли звідусіль, навіть мовби з-під землі, але Аміна, заспокійливо махнувши Лукасові, вирвалася з тої загрозливої зони з такою зухвалою легкістю, ніби це була просто гра.

Але вдруге били вже по них, Аміна закричала, щоб Лукас випадав з машини, вона вилетіла з «віліса» на другий бік, встигла вихопити з-під сидіння короткий автомат й сипонула кілька злих черг туди, звідки свистіли кулі. Постріли не діляться на чоловічі й жіночі. Нападники не знали, що їм відповідає жінка, і ганебно відступили, Аміна ж, зовсім не дбаючи про своє торжество, а тільки заклопотана тим, щоб довезти цього молодого американця туди, куди вона повинна була його довезти, мерщій стрибнула у машину, покликала Лукаса і гнала далі вперто, відчаєно, несамовито.

Ось тобі й зелене дівчисько!

Лукас посміювався, думаючи, як би сприйняв цю божевільну їзду обережний і добропорядний містер Ор. Але містер Ор десь ще спав, як кажуть американці, «without wheels in his head», без коліс в голові, а тут колеса крутилися з дикою швидкістю, щохвилини наближаючи Лукаса до доктора Візнера, відважного представника американської психологічної науки на цих безмежних обширах, де так трагічно переплуталися найвищі знання і найдикіші забобони.

Машина зупинилася так несподівано, ніби ткнулася радіатором в кам’яну стіну. Лукас спам’ятався тільки тепер. Де він?

Напіврозвалена будівля над самим морем. Школа, казарма, спортивний комплекс? Одразу не збагнеш. Скелястий берег. Байдужа бірюзова вода. Незвична тиша. Тільки дихання води, мов зітхання вічності…

— Це що? — спитав Лукас. — Куди ви мене привезли?

— Куди треба, — сказала Аміна знову, як при останній стрілянині, висмикуючи з-під сидіння автомат і чомусь наставляючи його на Лукаса. — Вилізай, паршивий америкашка, і вперед, не озираючись.