Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 47)

Про Москву написати всього незмога. Про це треба тільки розповідати. Обіцяю це своєму маленькому баскетболістику.

І про Київ писати не стану, хоч і побувала в цьому праслов’янському граді, прекрасному і лагідному, мов дитяче личко!

Аякже!

Співвітчизники, яких тут зустрічала, турчали мені про те, що в зв’язку з чорнобильською катастрофою держдепартамент радить американцям утримуватися від поїздок до Києва. Загалом кажучи, з Москви я хотіла одразу летіти до Самарканда — цієї радянської Мекки всіх іноземних туристів, та коли почула, що хтось так зворушливо дбає про моє здоров’я і «не рекомендує» Києва, в мені закипіла й заклекотіла моя ірландська кров і я заповзялася неодмінно побувати в тому місті, а може, навіть у Чорнобилі.

Моя київська перекладачка Люба, почувши про Чорнобиль, засміялася:

— Я й сама там не була!

— Це свідчить тільки про те, що у вас ще не досить свободи для громадян! — випалила я. — Люди повинні мати змогу вільно пересуватися.

— Будь ласка, пересувайтеся! — сказала Люба. — Але уявіть собі картину: два з половиною мільйони киян кинулися в Чорнобиль тільки для того, щоб скористатися правом вільного пересування! А тоді п’ятдесят мільйонів українців! І так далі… А що їм там робити, хотіла б я вас спитати. Ви скажете: я іноземка, я хочу побачити, щоб розповісти вдома… Згода, ви можете туди поїхати, Але з таким самим успіхом ви можете поїхати на атомну станцію Трімайл-айленд і потім розповісти своїм друзям і знайомим про аварію і про те, що ви там побачили. А тим часом на цій землі, куди ви прибули, є речі, яких немає ніде в світі.

Вона стала возити мене по Києву. Наймати машину я не захотіла, ми їздили в метро, тролейбусами і трамваями, ходили пішки. В цьому місті треба ходити пішки. Стільки золотого листя я не бачила за все своє життя. Може, тому, що в Каліфорнії його майже немає. Тепер я розумію, як може набридати вічна зелень. Заява не дуже патріотична? Але що робити екзальтованій американці за шість тисяч миль від свого милого безслідника?

Я згадувала Лондон, де коричневий Тауер нагадує вив’ялених вітрами жилавих норманів і прокляте дерево ешафотів, на яких рубали голови королям і королевам, рубав голови Кромвель і рубали голову Кромвелю. Тяжкий дух крові досі гнітить там душу. А тут тихо сяє золотом тисячолітній собор святої Софії, і еманація мудрості струмує від нього з такою неземною силою, що я мимоволі подумала: може, саме тут залягають мікроструктури, здатні вловлювати розумову енергію з інтелектосфери землі в особливо великих розмірах? Я попросила Любу, щоб мені дозволили взяти жменю глини з підземель цього собору, з мене трохи посміялися (не інакше, всі ці американки- божевільні!), але не стали заперечувати, ще й дали для глини майстерно оздоблену дерев’яну скриньку.

Я спитала в Люби, чи правда, що Київ вважався центром слов’янської демонології, як німецький Брокен для германців?

— А, Лиса гора? — подивилася вона на мене (в Люби чорні великі очі, і сама вона велика і вродлива така, що я перед нею просто нікчемнію). — Вам хотілося побачити наших відьм? А хіба в Америці їх не досить? Та це вже ваші внутрішні справи. Що ж до Лисої гори, то в нас тут налічується, може, з десяток, а то й більше таких гір в самому Києві і довкола. Отже, доведеться побувати на всіх. Для цього треба вибирати безмісячну ніч і неодмінно ту, яка передує появі молодика. Уявляєте, скільки часу вам доведеться згаяти в Києві? Коли у вас в Штатах є хлопець, то він перестане вас ждати. Оце вам і є діяння злих відьомських сил!

Ці люди володіють безмежним почуттям гумору! Я посміялася і заявила, що лишаюся в Києві і віддаюся у владу чарівній Любі.

Тоді вона повела мене до їхнього університету (він весь червоний, як скелі в Арізоні), і там у гарному парку показала бронзовий пам’ятник вусатому задумливому чоловікові з могутньою головою мислителя. Чоловік стояв на високому гранітному постаменті і сумно дивився на нас.

— Знаєте, хто це? — спитала мене Люба. Звідки мені було знати!

— На цьому місці стояв пам’ятник російському цареві Миколі Першому, який повісив декабристів. Ви ж чули про декабристів?

Ах, як часто ми чуємо тільки биття власного серця!

— Ну, Достоєвського ви напевне знаєте, — зрозуміла моє зніяковіння Люба. — Так от, цей цар устиг і Достоєвського засудити на смерть, а тоді «помилував» каторгою.

Я проклинала свою філологічну освіту, точніше — філологічну неосвіченість, якою нагородив мене американський університет.

— А цей пам’ятник український народ поставив своєму геніальному поетові Тарасу Шевченку, — терпляче пояснювала далі Люба. — Шевченка цар на десять років заслав у солдати.

— Цей самий цар?

— Так, він.

Мені соромно було визнати, що про Шевченка я чую вперше в житті. Люба розповіла, що пам’ятники йому споруджені й у Штатах: один у Арроу-парку біля Нью-Йорка, ще один — у Вашінгтоні. Я не знала, не зналаї Як мені носити голову в цій країні? Куди ховати обличчя?

Американці: фотоапарат на шиї, дурний усміх до всіх зустрічних і ще дурніша звичка допитуватися на кожному кроці: «Скільки коштує це? А це? А оце?» Все купити, все загарбати: будинки, храми, картини, жінок, птахів, вітер, дощ, землю, море, небо.

Мені хотілося коли й не виправдатися, то хоча б трохи злагіднити своє невігластво. Я пробурмотіла щось про те, що немає геніїв і ангелів, а є просто люди, а тоді все ж спитала Любу, чи були в них, крім великих поетів, ще й великі філософи.

Вона охоче назвала мені кілька імен, але виділила з них одне, яке я можу передати, мабуть, не зовсім точно. З цими іменами і назвами для мене справжній клопіт. Крім Чорнобиля, в них тут є, здається, ще безліч міст, які називаються майже так само. Я записала деякі з них: Чорнігів, Черкаси, Чорнівці. Їхній великий філософ народився в місті, що теж зветься приблизно, як і Чорнобиль: Чорнухи. Самого філософа звали Squaw-wordl[45], принаймні мені так почулося.

— Ви можете мені його показати? — вчепилася я в Любу.

— Він жив двісті п’ятдесят років тому!

— Але щось же від нього залишилося?

— В Києві є пам’ятник.

Ми сіли в метро і поїхали кудись зовсім в іншу частину міста. Бронзовий філософ стояв на площі босий, з простою торбою за плечима, з сукуватою палицею, книгою в руках і з флейтою за поясом. Нічого подібного мені не доводилося бачити! А тут ще Люба повідомила, що збереглася садиба батьків філософа і хата, де він народився.

— Я хочу це побачити! — вигукнула я.

— Але це далеко від Києва. Двісті кілометрів. Понад сотню миль, — сказала Люба.

Я не відступала:

— Ви можете влаштувати мені цю поїздку?

Я витратила всі залишки грошей, зароблених у дурнуватого лорда, але побувала там, де народився великий український філософ, і привезу тобі глини з високого зеленого горба, на якому стоїть його дім.

Це досить непоказний селянський будиночок (вони звуться тут: «хата», що нагадало мені йогів), з невеликими вікнами, всередині він доволі темний і в найтемнішому кутку на стіні висять їхні прославлені ікони. Крім ікон, там ще був старовинний портрет темнолицього вусатого чоловіка, найбільшого їхнього полководця, якого звуть Богдан Хмельницький. Пам’ятник йому теж стоїть у Києві біля собору Софії, але там я на нього не звернула уваги, а тут поцікавилася: навіщо в будинку філософа цей генерал. Мені пояснили, що Хмельницький теж був філософ, великий мислитель і великий інтелігент.

Сам Squaw-wordl, незважаючи на своє прізвище, ніколи не одружувався, здається, навіть не закохувався в жінок, життя провів у мандрах і бідності, як Діоген, а силою розуму нагадував Сократа. В нього, мабуть, закохалася сама імператриця, яка забрала його з Києва до своєї придворної капели, але він утік з Петербурга, бо не хотів ставати фаворитом і втрачати свою незалежність. Наступна імператриця загравала з філософами, заплатила шалені гроші Дідро за його бібліотеку, листувалася з Вольтером, якому хвалилася, що в Росії кожен селянин щодня їсть курку, а останнім часом став надавати перевагу індичкам. Сама ж вона тим часом рубала голови дисидентам, засилала письменників і філософів до Сибіру, і Squaw-wordl врятувався тільки тому, що писав езоповою мовою, стилізуючись під біблійні вислови. Він казав: розумний і так розбере, а дурень однаково не второпає нічого, хоч йому розжуй і в рот поклади.

Він писав: «Мир есть орех, червом растлен, слепец без очей и вожда, медведь влеком за ноздри своя, раб сатане, пленник диаволу, львина отрада».

Про думку і розум він казав, що це «излияние невидимого во временной видимости».

Гордо заявляючи: «А мой жребій з голяками», він глузував з тих, кого ми сьогодні звемо «ситими котиками»; «На должность мостишься, как коза на кровлю для того, чтоб чрез нея вскочить на кучу изобильного тщеславия».

Це був великий незалежний ум!

А мій маленький баскетболістик хоче зробити розум залежним від технічних пристроїв і від технічного генія Америки. Чи не марна це справа?

Я чомусь подумала, що слід було поїхати до Польщі. Але що мені там робити, коли ти й сам ніколи не був на батьківщині своїх предків. Яка велика наша безпритульність! Адже і я так і не доїхала до Ірландії!

А тепер я розгойдуюся вже на сороковій паралелі і пишу тобі з самого Самарканда. Albion’s coast is sick silent; the American meadows faint[46].