Павел Загребельный – Безслідний Лукас (страница 42)

Лукас штовхався серед строкатої самотньої юрби туристів, не вслухаючись в їхній безладний гамір, без особливого захвату думав про те, що незабаром приповзе сюди замазкуватий містер Ор, виголосить чергову однозначну пошлість, і треба буде їхати далі і знов з містерами орами, і так усе життя…

Верблюди, фотоапарати, колюча трава і дрібне каміння під ногами, вештання знудьгованих пожирачів екзотики і всюдисуща торгівля. Місцеві сувеніри, дрібнички й дурнички, содрдощі, прохолодні напої, сухі перепічки і солодке печиво, смажені горішки і свіжі фрукти. Лукас зупинився біля одної з маленьких харчевень, не думаючи, купив два п’ятилітрові пластикові бутлі пепсі-коли, пачку крекерів і кілька сухих перепічок, спробував сховати все це до своєї доволі місткої спортивної торби, але один бутель все ж не вмістився, довелося нести його відкрито, звертаючи на себе загальну увагу. Але що йому до чиєїсь там уваги? Надто, що він не мав наміру вчинити щось протизаконне, безглузде або смішне, він взагалі ще не мав ніяких намірів, тільки якась підсвідома сила штовхала його і гнала кудись, і він вирішив не опиратися їй, піддатися вільно, майже сліпо.

Туристи не тільки швендйли внизу по вулицях міста, зазираючи у всі закапелки й шпарини, — вони, мов мавпи, дерлися вгору по скелях, проникали в отвори й щілини, як змії і ящірки, їхня поведінка була смішна й безглузда, та найдивніше, що Лукас не засуджував подумки тих людей, ай собі подерся слідом за ними і тільки згодом, опинившись в захованій од усіх поглядів кам’яній норі древнього набатейця, збагнув, що якраз сюди й прагнув він несвідомо, щойно побачив рожеве місто в скелях.

Сховатися від усіх, усамітнитися, зникнути.

Лукас склав свої припаси під двома верхніми отворами печерки, де відчувався свіжий протяг, сам влаштувався в глибині, в приємній прохолоді, сів, обіперся спиною об шорстку нерівну стіну, заплющив очі і вдоволено усміхнувся. Він переживав майже містичне відчуття близькості а далекими незнаними попередниками, і здавалося, що бракує йому зовсім незначного, власне, невловимого зусилля, щоб енергія, яка насичувала їхній розум, стала вливатися й у нього, енергія вічності й безсмертя. «Воістину, як не зник Осіріс, так не зникнеш і ти», — сказано в «Книзі пірамід». Розлінивлені ящірки грілися під м’яким промінням західного сонця, як грілись вони й шістдесят п’ять мільйонів років, коли тут у теплих водах брьохалися гігантські динозаври. Цикади співали Лукасові тих самих пісень, що співали вони й фараону Тутмосу. який ішов з своїми колісницями туди, де небо темне навіть удень і закрите листями кипарисів та дубів, де кедри вершинами сягають хмар, де левів більше, ніж пантер і гієн. Лукаса кусали ті самі блохи, що кусали ще Понтія Пілата, а може, й самого Александра Македонського.

Він раптом відчув: може просидіти тут цілу вічність. А може, він і сидить тут уже цілі віки? Коли хтось іде до Едема, то куди повернене його лице? Він добровільно зникнув не для світу й оточення, а найперше для самого себе. Його зникнення не просто ще одна спроба подратувати містера Ора, а щось набагато значливіше, гра з самою долею, зготовлення до випробувань майбутніх і неминучих, які судилися коли і не йому самому, то його ідеї. Він хоче порятувати розумом світ. Та чи ж порятує розум його самого? Відповідь шукай повсюди і в усьому: на шляхах широких, як плоскогір’я, і вузьких, як флейта, в добрих і хижих серцях; у порожнечі й у чистому небі; в містах і морях. Мародери, незичливці й кати приходять потайки, коли ти спиш. А твій розум, коли він переобтяжений мотлохом щоденності або — ще гірше — високопарних слів, теж спить. Вони гнітять розум і вбивають його, не даючи розпростерти крила.

Сонце впало за скелі, воно десь допалювало беззахисні піски пустелі, а на вулицях древньої Петри залягали сутінки, прохолода повільно виступала з своїх денних сховищ і заволодівала всім довкола, але люди, хоч як страждали протягом дня від спеки, не вміли належно поцінувати дару, що його несла їм ніч, ніхто не залишався тут, усі квапилися до вузької ущелини, за якою їх ждали машини, залізничні вагони, теплі боки коней і верблюдів.

Поволі затихав клекіт і гамір унизу, кожен звук тепер ставав чутний Лукасу в усій його чистоті й різкості, то чи ж дивно, що й звук голосу містера Ора долетів до його кам’яної нори в усій його неповторній занудливості.

Містер Ор прискочив нарешті до Петри, мабуть, пометався туди й сюди, ніде не знайшов Лукаса, погнав Абдаллаха, щоб той розпитав у караванників і в кого ще там, тоді зграбастав когось з туристичної обслуги й став доскіпуватися:

— Довгий і молодий містер був?

— Довгий і молодий?

— Я вже сказав однозначно.

— Довгий містер був.

— І молодий?

— І молодий. Дуже-дуже довгий і дуже молодий.

— Тоді де ж він?

— Довгий і молодий містер купив дві великі пепеі і зник у скелі.

Коли Абдаллах переклав останні слова, містер Ор не знаним у нього зривистим голосом закричав:

— Яку скелю? Яку скелю однозначно? Вони тут говорять дурниці або просто брешуть!

Абдаллах був ідеально ввічливий і стриманий, як і цілий день перед тим, коли відповів:

— Містер Ор, ці люди не знають, що таке брехня. Коран забороняє казати неправду.

— Чхати я хотів на коран і на все тут, — нахабно заявив містер Ор, — звеліть цим ледарям шукати Лукаса. Я т-тут умру, але не зрушу з місця, поки його не знайдуть. Що ц-це таке однозначно? Пропадає громадянин Сполучених Штатів, а м-мені розказують якісь байки про скелю? Яка скеля? Що тут відбувається? Оголосити тривогу і привести в бойову готовність ш-шостий американський флот! Як ск-казав чоловік моєї середульшої т-тіт-тки…

Лукас вслухався в безбарвний голос містера Ора, що долинав знизу, і чомусь думав, що цей чоловік чимось нагадує машину. І не суто американську, а машину взагалі, яка не вимагає від людини ніякого розуму, а тільки викликає втому й байдужість.

З цими думками він і заснув, а коли прокинувся, то спершу не міг збагнути, де він і що з ним, коли ж виткнув голову з свого кам’яного притулку, його захопило оранжеве полум’я щойно народженого сонця, яке баламутило душу, мозок і тіло.

Він шість разів глибоко вдихнув повітря, тоді один глибокий видих, щоб спам’ятатися. Де він і що з ним? Невже неосяжна Азія звузилася для нього до розмірів цієї кам’яної ямки? Добровільне ув’язнення, добровільне самообмеження. Інакше не порятуєшся від розпорошеності чуття, уваги і думки. Велика Америка, але що вона поряд з Азією? Володарі в фортецях, селяни в огороджених глиняними стінами селищахі розбійники на дорогах, сади, поля, копальні, табуни овець, верблюди, коні, лови, бенкети, насильство, справедливість, благочестя, фанатики, єретики, правдолюби, ошуканці, пастухи, землероби, номади, слава, здобич, влада, пиха, шакали, дервіші, нафта, аллах, архангели, алілуя, зодіакальний пил і вітер в просторах. Азія, Азія… Згідно з Каббалою, світ Азія — це світ елементів або природи, область нашої землі, житло людини. Слово, якого не знали ті, що жили на її просторах. Імена давали греки: Європа, Африка, Азія. Першими зачепилися за берег Азії над Егейським морем, збудували там свої міста, зруйнували Трою, послали Александра Македонського в темні глибини континенту з його залізними фалангами. Йшло на Схід безумство, а звідти до Еллади йшло награбоване золото — безумство ще більше. Де ж був розум? Розум лежав неторканий — бери досхочу, але його не брали, а тільки розтоптували кінськими копитами, пускали пилом з-під безжальних колісниць і понурих почовгів тупого вояцтва. Тінь, що її кидає людина на світ, — яка вона? Невже тільки така, як на відчайно-трагічних сходах Хіросіми?

Тут були найбільші святі, ошуканці, мандрівники, пройдисвіти і злочинці. Будда, Христое, Мухаммед, Чінгісхан, Тімур, Марко Поло, Вамбері, полковник Лоуренс, Хабіб. Тепер він, Лукас. Хто він і навіщо тут? Збирати азіатські глини, щоб ними склеїти докупи свої, може, й благородні, але безкінечно наївні теорії, на зразок того, як «склеюють» гліальні[33] клітини людського мозку ті двадцять мільярдів нейронів, що становлять його неповторну пізнавальну сутність? Він уже мав спресовану тисячоліттями глину з-під великих пірамід, родючий мул Нілу, лимонну глину оазиса Сіва, тепер матиме летючі глини Аравії, Палестини й Лівану, а сам тим часом з власної волі опинився в ямі. Обмеження поможе йому гостріше відчути безмежність, цю найпершу прикмету розуму. Як у пі рамі ді самі собою заточуються леза, так має заточуватися розум навіть у безвиході. Мала втіха для всіх ув’язнених і позбавлених волі примусово, однак він обрав для себе неволю добровільно. Мовби на виправдання свого’ дивного вчинку і демонстрації розкутості розуму, Лукас жартома став формулювати закони ям.

1. (Загальновизнаний, але, на жаль, малоефективний). Не рий ближньому ями — впадеш в неї сам.

2. Коли штовхаєш когось у яму, то подбай, щоб він туди впав.

3. Коли попав у яму, негайно вирий її і для свого ближнього.

4. Коли опинився в ямі, не намагайся зробити її глибшою.

5. Коли вже викопав комусь яму, то не шкодуй соломки, щоб притрусити зверху.

6. Розумний і маленьку ямку обходить, а дурень і велику пробує перестрибнути.

7. Бугор — це вивернута яма.