Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 67)

— Воно не стане менш готове віттого, шо ти запитаєш, — бурмоче Дейві.

Мер повертається до нього, лице дуже нахмурене, але я заговорюю, першніж комусь вріжуть Шумом.

— Готове, наскільки можливо, — кажу безбарвним голосом, — стіни і стеля є, але всередині…

— Нащо ж так похмуро, Тодде, — каже мер, — всередині облаштуємо у свій час. Будинок стоїть, і це головне. Хай дивляться на нього зовні та тремтять собі.

Тепер він до нас спиною, поїхав наперед, але я віччуваю, як він всміхнувся на тремтять собі.

— А ми до цього якось будемо причетні? — питає Дейві, його Шум дотепер кипить. — Чи ти найдеш, як знову зробити нас няньками?

Мер розвертає Морпета на дорозі, перекриває нам хід.

— Ти чув, аби Тодд стільки жалівся? — питає він.

— Ні, — спустошено каже Дейві. — Але ж він, знаєш, просто Тодд.

Мер піднімає брови.

— То й що?

— А я твій син.

Мер підводить Морпета до нас, такшо Анґаррад віцтупає. КОРИСЬ, каже Морпет. ВЕДИ, відповідає Анґаррад, опускаючи голову. Я гладжу її гриву, розчісуюю її пальцями, пробую заспокоїти.

— Дозволь розповісти тобі дещо цікаве, Девіде, — каже мер, суворо дивлячись на нього. — Офіцери, армія, містяни — вони бачать, як ви двоє їдете разом, у своїх нових одностроях, зі своєю новою владою, і вони знають, що один із вас — мій син. — Він скаче майже пліч-о-пліч із Дейві, відтісняючи його назад. — І вони бачать, як ви їдете, як займаєтеся своїми справами, знаєш? Вони часто думають неправильно. Вони дуже часто помиляються щодо того, котрий із вас моя плоть і кров.

Мер дивиться на мене.

— Вони бачать Тодда з його відданістю обов’язку, з його скромним виглядом і серйозним лицем, зі спокійною поведінкою та дорослим опануванням Шуму, і навіть подумати не можуть, що то його галасливий, неохайний, зарозумілий друг — мій справжній син.

Дейві дивиться на землю, сціпивши зуби, його Шум кипить.

— Він на тебе навіть не схожий.

— Я знаю, — каже мер, повертаючи Морпета назад на дорогу. — Просто подумав, що це цікаво. Настільки часто стається.

Ми їдемо далі. Дейві в мовчазній червоній бурі Шуму плететься позаду. Я тримаю Анґаррад посередині, а мер скаче попереду.

— Гарна дівчинка, — кажу до неї.

ЛОШАТКО, відповідає вона, тоді думає ТОДД.

— Так, дівчинко, — шепочу їй поміж вуха, — Я тут.

Я взяв за звичку надвечір ходити до неї в стайню, самостійно її розгнуздувати, чесати їй гриву, носити яблука. Єдине, що їй від мене треба — запевнення, що я тут, доказ, що я не залишив табун, і поки я є — вона щаслива, називає мене ТОДД, і мені не доводиться нічого їй пояснювати і не доводиться нічого в неї питати, і їй нічого від мене не треба.

Але я від неї не йшов.

Я ніколи і нікуди не пішов.

Мій Шум захмарюється, і я знову це думаю: Я — це Коло, а Коло — це я.

Мер озирається на мене. І всміхається.

Хоть у нас є однострої, ми не в армії, мер це спеціально уточнив. У нас немає рангів, ми просто офіцери, але самих одностроїв і 3 на рукаві вистачає, аби розігнати людей із дороги, поки ми їдемо до монастиря.

Поки шо наша робота заключалася в тому, шо ми сторожили чоловіків і жінок, котрі ше сидять, хоть то переважно жінки. Після того, як тюрми підірвали і спалили, решту в’язнів перевели в колишній дім сціленя біля ріки.

Вгадайте — у який?

Останній місяць ми з Дейві постійно водили робочі групи в’язнів із дому сціленя до монастиря і назад, аби закінчити роботу, яку почали Спекли — певно, чоловіки і жінки працюють швичче, чим Спекли. Мер на цей раз не просив нас наглядати за будовою, і я за це вдячний.

Коли всі вже замкнені на ніч у домі зцілення, нам із Дейві лишається хіба об’їхати верхи навколо будинку, з усіх сил пробуючи не чути крики ссередини.

Бачите, дехто с тих, шо дотепер у тюрмі — вони з Відповіді, їх мер зловив у ніч, коли підірвали в’язниці. Ми їх ніколи не бачимо, їх не посилають із рештою працювати, їх просто Запитують цілими днями, поки вони не дадуть якусь відповідь. Наразі мер вибив із них лише росташування табору біля шахти, та коли солдати туди добралися, табір вже покинули. Більше нічого корисного ніби й не видно.

Там є й інші, винні в тому, що помагали Відповіді, чи шо там, але ті, котрі сказали, шо бачили, як Відповідь убиває Спеклів, а жінки пишуть В на стіні — їх вітпустили додому, до рідних. Хоть вони навіть ніяк не могли там бути і шось бачити.

А решту… ну, решту Запитують, поки не почують відповідь.

Дейві голосно говорить, аби заглушити звуки, які ми чуємо, від Запитань усередині, пробує прикинутись, шо його це не тривожить, хотя дурному видно, шо тривожить.

Я просто тримаю себе в руках, заплющую очі, чекаю, аби крики припинились.

Мені лехше, чим Дейві.

Бо, як я казав, я практично нічого не віччуваю, більше не віччуваю.

Я — це Коло, а Коло — це я.

Але сьогодні всьо має змінитися. Сьогодні новий будинок готовий, чи майже готовий, ми з Дейві будемо сторожити його, а не дім сціленя, а паралельно, певно, вчитися Запитувати.

Добре. Це неважливо.

Все неважливо.

— Офіс Запитання, — каже мер, коли ми звертаємо за останній ріг.

Передню стіну монастиря відбудували, і видно нову будівлю, зведену над нею, то велика кам’яна брила, яка, здається, загрожує висадити тобі мозок, якшо підійти заблисько. А на новозбудованій брамі — велика блискуча срібна 3, якраз під наші однострої.

Варта в армійських одностроях стоїть обабіч дверей. Один із них — Іван, дотепер рядовий і дотепер кислий як середа на п’ятницю. Він пробує перехопити мій погляд, коли я під’їжджаю, а Шум гуркотить словами, які, певно, не варто би чути меру.

Я його ігнорую. Мер також.

— Тож зараз дізнаємось, коли почнеться справжня війна, — каже мер.

Брама відчиняється, і виходить чоловік, котрий займається Запитаннями, чоловік, зобов’язаний з’ясувати, де ховається Відповідь і як її найліпше вистежити.

Наш новопідвищений бос.

— Пане Президенте, — каже він.

— Капітане Гаммар, — відгукується мер.

28. Солдат

— ТИХО, — нянечка Койл прикладає пальця до вуст.

Вітер згас, так що чутно, як під нашими кроками хрускотять гілочки на землі попід деревами. Ми зупиняємось, нашорошуємо вуха і слухаємо, чи не марширують солдати.

Тихо.

Дуже тихо.

Нянечка Койл киває і знову рушає вниз, пробираючись поміж деревами. Я йду за нею. Нас лише двоє.

Я і бомба, прикріплена до моєї спини.

На вилазці ми врятували 132 в’язні. 29 із них померли або дорогою, або вже в таборі. Корін була тридцятою. Декого ми так і не врятували, зокрема бідолашного пана Фокса, і їхню долю я, певно, ніколи не дізнаюся. Але нянечка Койл прикидає, що ми вбили принаймні двадцять їхніх солдатів. На диво, тільки шестеро членів Відповіді загинули в першому рейді, зокрема Тея і нянечка Веґґонер, але ще п’ятьох захопили, і їх точно допитуватимуть і катуватимуть, аби дізнатися, де ховається Відповідь.

Тож ми переїхали. Швидко.

Ще до того, як багато поранених змогли самостійно ходити, ми склали припаси і зброю — усе, що можна було повантажити на вози, коней чи спини здорових, і втекли в ліс, де йшли цілу ніч, наступний день і наступну ніч, аж поки не вийшли до озера біля підніжжя скелі — там принаймні можна було попити і знайти сякий-такий прихисток.

— Годиться, — сказала нянечка Койл.

Ми розбили табір вздовж берега.