Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 69)
(не мертвий, що б вона не казала)
— До роботи, — кажу я, знімаючи сумку.
Порятунок не був порятунком для Лі. Його сестри і мами не виявилося ні серед врятованих в’язнів, ані серед померлих. Можливо, вони досі в тій в’язниці, куди Відповідь не змогла проникнути.
Але.
— Навіть якщо вони мертві, — сказав він однієї ночі, коли ми сиділи на березі озера, жбурляли камінці, зболені після ще одного довгого і сповненого тренувань дня, — я просто хочу упевнитися.
Я похитала головою.
— Якщо не знаєш, отже, надія є.
— Знаю чи не знаю — це не допоможе їм вижити, — він сів, знову близько від мене. — Я думаю, вони мертві.
— Лі…
— Я його вб’ю, — він розмовляв як чоловік, що обіцяє, а не погрожує, — якщо підберусь достатньо близько, присягаюся.
Над нами зійшли місяці, відбиваючи дві свої подоби в поверхні озера. Я кинула ще один камінець і задивилась, як він плигає через відображення. Табір тихо метушився за деревами, позаду нас і вздовж берега. Де-не-де чути Шум, зокрема все гучніше гудіння Лі, котрому не пощастило потрапити в чергу на пайок ліків від нянечки Койл.
— Воно буде не так, як ти уявляєш, — тихо сказала я.
— Вбити когось?
Я кивнула.
— Навіть якщо людина заслуговує, якщо або ти або вона, навіть тоді не так, як ти уявляєш.
Триває тиша, нарешті він сказав:
— Я знаю.
— Ти вбив солдата, — я зміряла його поглядом.
Він не відповів — і це була цілком зрозуміла відповідь.
— Лі? — запитала я. — Чому ти не сказав?
— Бо це не так, як ти уявляєш, правда? — сказав він. — Навіть якщо хтось і заслуговує.
Він кинув у воду ще один камінець. Ми не схилились на плечі одне одному. Між нами була дистанція.
— Я все одно його вб’ю, — сказав він.
Я розгортаю захисний папір і притискаю бомбу до стінки колодязя, щоби клей із деревного соку добре взявся. Дістаю з пакунка два дротики і закручую кінці ще двома, які вже стирчать із бомби: два дроти з’єдную докупи, а один залишається висіти.
Бомбу заряджено.
Витягаю маленький зелений циферблат із передньої кишеньки сумки і зав’язую кінець вільного дрота навколо контакту на виході циферблата. Натискаю червону кнопку, тоді сіру. Спалахують зелені цифри.
Тепер можна виставити таймер.
Я клацаю срібною кнопкою, аж поки на дисплеї не з’являються цифри 30:00. Знову натискаю червону кнопку, перевертаю циферблат, законтачую дві металеві пластинки і ще раз натискаю сіру кнопку. Зелені цифри негайно змінюються на 29:29, 29:28, 29:27.
Бомбу заведено.
— Чудово, — шепоче нянечка Койл. — Відходимо.
Перед тим майже місяць ми переховувались у лісі — чекали, щоби звільнені в’язні одужали і тренувалися, щоб вдихнути в нашу армію нове життя, і от зрештою настала ніч, коли чекання закінчилось.
— Вставай, дівчинко моя, — сказала нянечка Койл, спинившись біля мого ліжка.
Я кліпнула і прокинулась. Надворі було ще чорно. Нянечка Койл говорила тихо, щоб не побудити решту в довгому наметі:
— Що трапилося? — прошепотіла я.
— Ти сказала, що все зробиш.
Я встала і вийшла на холод, на ходу, підстрибом, узуваючи черевики, а нянечка Койл тим часом ладнала мені заплічну сумку.
— Ми йдемо в місто, так? — спитала я, зав’язуючи шнурівки.
— О, та в нас геній росте, — пробурмотіла нянечка Койл у сумку.
— Чому сьогодні? Чому зараз?
Вона глянула на мене.
— Бо треба їм нагадати, що ми досі тут.
Порожня сумка висить на моїх плечах. Ми перейшли подвір’я і підібрались до хати, зупинились послухати, чи ніхто не ворушиться.
Ніхто.
Я вже готова йти, але нянечка Койл відхиляється за зовнішню стіну хати, розглядаючи білі простори стіни.
— Тут має бути добре, — каже вона.
— Що? — я роззираюся, перелякана, бо час біжить.
— Чи ти забула, хто ми? — вона тягнеться в кишеню своєї довгої цілительської спідниці, які вони досі носять, хоч штани куди більш практичні. Вона щось дістає і кидає мені. Я ловлю, не думаючи.
— Зробиш ласку? — питає вона.
— Я дивлюся у свою руку. Там покришений шматок блакитного вугілля, яке залишається від спалювання деревини, залишки парасолькового дерева, яке ми спалюємо для обігріву. Вугілля розмащує порохнясту синяву моєю рукою, моєю шкірою.
Я ще хвильку дивлюся.
— Цок-цок, — каже нянечка Койл.
Я ковтаю слину. Тоді піднімаю вуглинку і залишаю швидкі риски на білій стіні хати.
В — дивиться на мене, моя власноручна.
Я розумію, що важко дихаю.
Коли я оглядаюся, нянечка Койл уже зникла в придорожній канаві. Я спішу за нею, не піднімаючи голови.
Рівно через двадцять вісім хвилин, коли ми добігаємо до нашого воза, коли ми вже глибоко в лісі, чуємо — БАБАХ.
— Вітаю, солдате, — каже нянечка Койл, коли ми рушаємо назад у табір. — Щойно ти зробила перший постріл у нашій вирішальній битві.
29. Справа Запитання
Жінка пристебнута до металевої рами за зап’ястки, її руки зведені за спину і задерті вгору.
Вигляд у неї такий, ніби вона пірнає в озеро.
Тільки на її лиці кривава волога.
— Тепер до неї дійде, — каже Дейві.
Але його голос дивно тихий.
— Ще раз, подруженько, — каже пан Гаммар, заходячи їй за спину. — Хто заклав бомбу?
Вчора вибухнула перша бомба з часів втечі, що забрала наш колодязь і помпу на фермі.