Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 66)

Не залишай мене.

(але її нема)

(її нема)

А я помер.

Всередині я мертвий, мертвий, мертвий.

Нічого не лишилось.

— Так, — кажу я, — допоможу.

— Пречудово, — щиро радіє мер, — я знав, що ти будеш особливий, Тодде. Завжди знав.

Шум Дейві аж пищить на цих словах, але мер не зважає. Він повертає Морпета головою до різанини в монастирі.

— Щодо того, як мені помогти, — каже він. — Ми вже побачили Відповідь, правильно? — він знову повертається до нас, очі його блищать. — Час їм побачити Запитання.

Частина 5

Офіс Запитання

27. Так ми зараз живемо

— НЕ ДАЙ ЦЬОМУ періоду затишшя тебе обдурити, — каже мер, стоячи на платформі, голос гримить на всю площу через особливо потужні гучномовці, встановлені на кожному кроці, аби його чули понад РЕВОМ. Люди Нового Прентісстауна дивляться на нього крізь холодний ранок, чоловіки, оточені військом, скупчилися перед платформою, а жінки — далі, на бічних вуличках.

От ми й там, де починали.

Ми з Дейві гарцюємо на конях позаду платформи, майже впритул до неї, за спиною у мера.

Типу як почесна варта.

У наших новесеньких одностроях.

Я думаю: Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

Бо коли я про це думаю, то можна більше ні про шо і не думати.

— Навіть зараз наші вороги лаштуються проти нас. Навіть зараз вони замишляють нашу погибель. Навіть зараз маємо всі підстави вірити, що напад неминучий.

Мер пильно і протяжно обзирає натовп. Хай там що, але чимало людей досі залишилось тут, усі працюють, намагаюцця їсти, живуть своїм буденним життям. Нехай вони всі з виду намучені, голодні, у брудних лахах, але всі однаково дивляться, всі однаково слухають.

— Відповідь може вдарити будь-де, будь-коли, практично в будь-кого, — каже мер, хоть Відповідь нічо такого вже з місяць не робила. Втеча з в’язниці була останнім разом, коли ми почули про Відповідь, перш ніж вона щезла в лісах, а солдатів, котрі пішли переслідувати, повбивали потім, уві сні, в їхніх укриттях.

Але це просто означає, шо вони десь там, впиваюцця своєю перемогою і планують наступну.

— Триста біглих в’язнів, — каже мер, — майже двісті мертвих солдатів і цивільних.

— Все вище й вище, — стиха бурмоче Дейві про цифри. — Коли він наступний раз виступатиме, уже ціле місто загине, — він дивиться на мене, чи я засміюсь. Ні. Я навіть на нього не дивлюсь. — Та й таке, — каже він, відвертаючись.

— І це я вже мовчу про геноцид, — каже мер.

Юрба бурмотить на цих словах, а РЕВ стає гучнішим і червонішим.

— Ті самі Спекли, котрі останнє десятиліття мирно служили у ваших домах, усі ті, котрих ми всі звикли поважати за їхню витривалість у неволі, котрих ми вважали нашими партнерами в Новому Світі…

Знову робить паузу.

— Всі вони мертві, усі загинули.

Юрба ще трохи РЕВЕ. Загибель Спеклів дійсно справила на людей сильний ефект, навіть сильніший за смерті солдатів чи містян, що потрапили під бомби. Чоловіки навіть знову почали записуватись до армії. Тоді мер повипускав декого з ув’язнених жінок, декотрі навіть повернулись до родин, а не в гуртожитки. І раціони всім покращив.

І почав проводити ці збори. Пояснювати.

— Відповідь каже, що б’ється за волю. Але хіба на цих людей ви покладаєте свою віру в спасіння? На людей, що здатні винищити неозброєний народ?

Я віччуваю, як зараз мені здавить горло, тому спустошую Шум, роблю його порожнечею, не думаю нічо, не віччуваю нічо, лише…

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Я знаю, останні тижні були важкі. Мало води і харчів, обов’язкові комендантські години, перебої в електроенергії, особливо в холодні ночі. Я аплодую вашій стійкості. Ми зможемо це пережити тільки якщо разом виступимо проти тих, хто хоче нас знищити.

І люди виступили, нє?

Вони дотримуються комендантської години, мовчки беруть воду і їжу по талонах, коли треба, сидять по хатах і в потрібний час гасять світло і взагалі тримаються навіть попри похолодання. Отак проїдешся містом, то навіть магазини повідкривані, надворі великі черги, всі чекають потрібних речей.

Усі дивляться на землю, перечікуючи.

Вночі мер Леджер каже мені, що містяни дотепер бурчать на мера Прентісса, але тепер дещо змінилося — найголосніше бурчать на Відповідь за підрив водоочисної станції, за підрив електростанції й особливо за вбивство Спеклів.

З двох зол, каже мер Леджер, вибирають найменше.

Ми дотепер у вежі удвох із мером Леджером, а з якого дива — це відомо хіба меру Прентіссу, але тепер я маю ключ і замикаю його, коли йду. Йому це не подобається, але шо він зробить?

З двох зол.

Але цікаво, чого вибір лише між одним і другим злом.

— Я б хотів висловити свою вдячність, — каже мер до народу, — за вашу невтомну допомогу в зборі інформації. Тільки постійна пильність приведе нас до світлих днів. Хай ваш сусід знає, що за ним пильнують. Тільки так ми насправді будемо в безпеці.

— Та скільки ж можна? — Дейві зопалу пришпорює Смертоносного/Жолудя і мусить його спиняти, коли кінь рветься вперед. — Я вже, трясця, задубів.

Анґаррад піді мною переминається з ноги на ногу. ЙТИ? — питає її Шум, дихання важке і біле на холоді.

— Вже ось-ось, — я заспокійливо пригладжую її бік долонею.

— Від сьогодні, — каже мер, — комендантську годину скорочено на дві години, а час відвідувань для дружин і матерів подовжено на тридцять хвилин.

У юрбі чоловіків дехто киває, з юрби жінок чути втішені плачі.

Вони вдячні, — думаю я. — Вдячні меру.

Чи ж не дивина.

— Нарешті, — каже мер, — я радий оголосити, що закінчено спорудження нового Міністерства, котре вбереже нас від загрози Відповіді, і тут, у цьому будинку, не існуватиме жодних таємниць, тут кожного, хто спробує підірвати наш спосіб життя, навчать цінувати наші ідеали, тут берегтимуть наше майбутнє від тих, хто захоче його в нас відібрати.

Мер робить паузу, аби його слова справили максимальний ефект.

— Отже, сьогодні ми відкриваємо Офіс Запитання.

Дейві ловить мій погляд і проводить пальцем по гострій срібній літері 3, вишитій на плечах наших нових одностроїв, мер вибрав це 3 якраз того, шо воно подібне на В, створює дуже різні асоціації, правда?

А ми з Дейві тепер Офіцери Запитання.

Та я не поділяю його радість.

Але це того, шо я вже практично нічого не віч-чуваю.

Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.

— Гарна промова, тату, — каже Дейві. — Довжелезна.

— Вона була не для тебе, Девіде, — каже мер, не дивлячись на нього.

Ми утрьох ідемо дорогою до монастиря.

Хоть то вже не монастир.

— Сподіваюся, все готово, — питає мер, заледве повертаючи голову. — Не хочеться, щоби з мене робили брехуна.