Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 36)
— Я знаю, що ти в це не віриш, — він знову відступає від мене, повертається спиною, — тому тебе й залишили тут.
Він підходить до столика, що біля його крісла, та бере клаптик паперу. Тримає його так, аби мені було видно.
На клаптику — синя літера В.
— Це для тебе щось означає, Віоло?
Я намагаюся не пустити на лице жодну емоцію.
— Ніколи раніше не бачила, — знову ковтаю слину, подумки лаючи себе за це. — Що воно?
Він знову дивиться на мене, протяжно і пильно, тоді кладе папірець назад на стіл.
— Вона з тобою зв’яжеться, — він уважно дивиться на моє лице. Я намагаюсь нічого не виказати. — Так, — повторює він ніби сам до себе, — вона зв’яжеться, а тоді… А тоді, якщо твоя ласка, перекажи їй одне повідомлення від мене.
— Я не…
— Перекажи, що все кровопролиття можна припинити негайно, ще навіть до початку, перш ніж загине ще хтось і нам доведеться назавжди забути про мир. Перекажи їй це, Віоло.
Він дивиться на мене так пильно, що я кажу:
— Добре.
Він не кліпає, його очі — чорні діри, від яких я не можу відвернутись.
— А ще передай, що коли вона хоче війни, то буде їй війна.
— Будь ласка… — починаю казати я.
— Наразі все, — каже він, жестом запрошуючи мене встати і пройти до дверей. — Повертайся до своєї лікарні. Лікуй, кого зможеш лікувати.
— Але…
Він уже відчиняє для мене двері.
— Сьогодні нікого не вішатимуть, — каже він, — треба відкласти певні цивільні процедури у зв’язку з цією терористичною діяльністю.
—
— Так, боюсь, нині я буду надто зайнятий прибиранням за твоєю нянечкою, аби організувати обіцяну вечерю.
Я роззявляю рота, але з нього нічого не виходить.
Він зачиняє двері просто мені перед носом.
Я вибираюся назад, на головну дорогу, і в мене крутиться голова. Тодд десь там, і я не можу думати про те, що я його не побачу, що не зможу йому розповісти нічого про те, що сталося, не можу нічого пояснити, нічого.
І це її провина.
Її. Я не хочу це визнавати, але так, це її провина. Все це. Навіть якщо вона з якихось причин має рацію, це все її провина. Її провина, що я сьогодні не побачу Тодда. Її провина, що буде війна. Її провина…
Я знову підходжу до тих руїн.
На дорозі лежать чотири тіла, вкриті білими полотнами, які не дуже й приховують калюжі крови під ними. Найближчий до мене, за кордоном патрульних, які вартують місце вибуху, полотно накриває того солдата, котрий випадково мене врятував.
Я навіть не знаю, як його звати.
А він так раптово загинув.
Якби вона просто почекала, якби побачила, чого від неї хоче мер…
А тоді згадую:
Але тіла тут на дорозі…
Але смерть Медді…
Але хлопчак-солдат, котрий мене врятував…
Але Корін, котру побили, щоб вона не допомагала…
(де ж ти, Тодде?)
(що мені робити? і що тут правильно?)
— Давай проходь, — гавкає на мене солдат, так що я аж підстрибую.
І я кваплюся далі дорогою і, перш ніж встигаю щось зрозуміти, біжу.
Геть задихана, я забігаю в спорожнілий дім зцілення і замикаю за собою двері. Перед тим дорогою я зустрічала багато кого — і солдати, і патрулі, і чоловіки на дахах із рушницями, — усі вони пильно дивились, як я біжу, один навіть грубо присвиснув мені услід.
Тепер до вежі зв’язку не дістатися, тепер точно ні. От іще одна річ, яку вона пустила коту під хвіст. Переводячи подих, я розумію, що тепер я тут єдина бодай приблизно нагадую цілительку. Чимало пацієнток були достатньо здорові, аби повсюди ходити за нянечкою Койл (і хто зна, ще й для того, аби підкладати бомби), але наразі тут іще принаймні два десятки лежачих, і щодня прибувають нові.
А я тупо найгірша цілителька, яку лише бачили в Новому Прентісстауні.
— Караул, — шепочу сама до себе.
— І куди це всі поділися? — питає пані Фокс, щойно я відчиняю двері в її палату. — Ні їжі, ні ліків…
— Вибачте, — кажу я, виливаючи її урильник. — Зараз же принесу поїсти.
— Христе господи, люба! — вигукує вона, коли я повертаюся, її очі здивовано розплющуються. Я дивлюся на зворот свого білого халата, туди ж, куди й вона. Ляпка крови молодого солдата тягнеться халатом аж до подолу.
— В тебе все добре? — цікавиться пані Фокс.
Я дивлюсь на кров, і все, що здатна відповісти, то хіба що «Я зараз принесу поїсти».
Наступні кілька годин минають як у тумані. Підсобний персонал також увесь утік, тож я щосили намагаюся наварити їсти на останніх пацієнток, водночас годувати їх і розпитувати, які ліки вони були приймали, і коли це було, і скільки, і хоч вони досі чудуються і не знають, що коїться, але вони бачать, у якому я стані, і теж певною мірою намагаються допомогти.
Уже давно стемніло, коли я заходжу за ріг із повною тацею брудних повечірніх тарілок, і осьде і Корін, зразу при вході, однією рукою тримається стіни, аби не сповзти вниз.
Жбурляю тацю на підлогу і кидаюся до неї. Другою рукою вона зупиняє мене, коли я опиняюся вже близько. Вона здригається, коли я підходжу ще ближче.
І я бачу, що в неї під обома очима синці.
Нижня губа також набрякла.
І якось дивно вона тримається на ногах, ніби від цього боляче, ніби саме від цього дуже болить.
— Ой, Корін, — тільки й кажу я.
— Просто… — каже вона, збираючись із силою. — Просто відведи мене до кімнати.
Я даю їй руку, аби допомогти, і відчуваю щось заховане в долоні, і це щось тепер у мене в долоні. Корін підносить пальця до вуст, аби затлумити всі запитання, що вже готові вилетіти з мого роззявленого рота.
— Дівчинка, — шепоче вона, — ховалася в кущах біля дороги, — люто трусить головою. — Ще зовсім дівчинка.
Я не дивлюсь, спершу проводжаю Корін до її кімнати, тоді розшукую бинти для її лиця і компреси для її ребер. Я чекаю, аж поки залишаюсь наодинці в коморі, тільки тоді розтуляю долоню.
Це складена цидулка, на зовнішній стороні написано «В». Всередині — лише кілька рядочків, які майже нічого не кажуть.
А далі єдине питання.
Я відводжу погляд.