Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 35)
— Тіла треба потопити в болоті, — кажу я, тримаючи сендвіч єдиною втомленою рукою, — для цього в Спеклів тіла. Кладеш їх у воду, а тоді…
— Вогонь теж згодиться, — каже Дейві, спираючись на торбу з інструментами для нумерування.
— Так, але…
— Нема тут жодних «але», свиното, — нервується він. — І вопше, чого це тобі їх так шкода? Шось твоя знаменита доброта не зупинила їх, коли тобі мало не відірвали руку, нє?
Він має рацію, але я на це нічо не кажу, просто дивлюся на них, віччуваючи спиною рушницю.
Я міг би її взяти. Я міг би застрілити Дейві. Втікти звіцци.
— Ти здохнеш, перш ніж добіжиш до воріт, — бурмоче Дейві, дивлячись на сендвіч, — і твоя люба дівка теж.
На це я теж нічо не кажу, просто доїдаю обід. Весь харч ми вже витягнули, кожне корито наповнили, кожну вбиральню засипали вапном. Більше у нас нема інших клопотів, крім того головного, шо нам тре робити.
Дейві сідає там, де стояв, біля торби.
— То де ми зупинилися? — питає він, відкриваючи торбу.
— 0038, — я не відриваю очей від Спеклів.
З металевих смужок він бачить, що я маю рацію.
— Як ти це запам’ятав? — вражено питає.
— Отак запам’ятав собі.
Тепер вони знов дивляться на нас, усі вони. Їхні лиця вихолощені, побиті, порожні. Вони знають, шо ми робимо. Вони знають, шо буде далі. Вони знають, що то в торбі. Вони знають, що нічого не можуть вдіяти, хіба шо вмерти, опираючись.
Бо для цього в мене за спиною висить рушниця.
(і як правильно?)
— Дейві, — починаю я, але це все, шо я встигаю сказати, тому що…
БАБАХ!
…це десь далеко, ніби зовсім не звук, ймовірно, далекий грім від бурі, яка точно швидко надійде сюда і спробує знести твій дім.
Ми повертаємось, ніби здатні бачити через стіни, ніби дим уже піднімаєцця просто над деревами біля брами.
Але ми нічо такого не можемо і диму ше нема.
— От курви, — шепоче Дейві.
Але я думаю…
(чи це вона?)
(це дійсно вона?)
(шо ж вона
14. Друга бомба
СОЛДАТИ ЧЕКАЮТЬ до полудня, лише тоді забирають нас із Корін. Пацієнти, яких ми залишаємо, просто в шоці, тому нас практично доводиться виривати з їхніх рук і конвоєм вести по дорозі, отакий сміх: восьмеро вояків патрулюють двох малих дівчат. Між тим вони й не дивляться на нас, а той, що біля мене, заледве старший від Тодда і має на шиї великий чирячище, від якого я чомусь не можу відвести погляд.
Раптом я чую, як Корін затамовує подих. Нас вже провели повз магазин, де вибухнула перша бомба, фасад тут завалився всередину, і солдати вартують його рештки. Наш супровід сповільнюється, аби й собі глянути.
Ось тоді воно і стається.
БАБАХ!
Звук такий могутній, що повітря від нього твердне, ніби кулак, ніби цегляна стіна, а чи ніби світ під тобою зник і ти валишся набік і вниз водночас, ніби під вагою міжпланетної чорноти.
Западає морок, такого зі мною ще не було, а коли я розплющую очі, то уже лежу на землі, і дим куриться навколо мене виткими, невагомими стрічками, там і тут клапті вогню падають із неба і на хвилину сцена стає майже мирною, такою майже прекрасною, а тоді я розумію, що не чую нічогісінько, окрім високого гудіння, в якому тонуть усі звуки людей навколо мене, і от ці люди насилу зводяться на ноги, відкривають роти, мабуть, щось кажуть, а я поволі сідаю, але для мене світ досі занурений у дзвінку тишу і поруч зі мною отой солдат із чиряком на шиї, осьде він, на землі, вкритий дерев’яними друзками: певно, він заслонив мене від вибуху, бо я наче ціла, зате він непорушний.
Він не рухається.
І звуки починають повертатися, і я чую, як хтось страшно кричить.
— Власне, повторення саме такої історії я й намагаюсь
— Я нічого не знала про бомбу, — кажу це вдруге, а руки досі тремтять, і у вухах дзвенить так гучно, що складно розібрати, що він там каже, — про жодну з них.
— Я тобі вірю, — каже він, — бо ти ж сама тут мало не загинула.
— Солдат мене здебільшого затулив, — белькочу, пригадуючи його тіло, пригадуючи кров на ньому, друзки, що позабивалися ніби в кожну його частинку…
— Вона знову тебе накачала, правда ж? — питає він, знову дивлячись на кольорове вікно, ніби відповіді можуть бути там. — Вона тебе накачала і покинула.
Це вдаряє в мене стусаном.
Вона мене таки покинула.
— Так, — нарешті кажу я, — вона пішла. Всі пішли.
— Не всі, — він стає позаду мене, перетворюється просто на голос у кімнаті, але говорить так гучно і чітко, що я все чую, — у цьому місті всього п’ять домів зцілення. В одному лишився весь персонал, а ще з трьох повтікали частково — деякі цілительки та підмайстрині. Тільки ваш спорожнів до решти.
— Корін лишилась, — шепочу я і раптом починаю благати. — Вона дбала про солдатів, яких накрило другою бомбою. Вона не розгубилась. Вона одразу побігла до важких поранених, накладала їм джгути, прочищала дихальні шляхи і…
— Так, я взяв це до уваги, — обриває він, хоча все це правда, хоч вона й гукала мене на допомогу і ми зробили все, що могли, аж поки інші тупі солдати, котрі не могли чи
— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову кажу, — вона з цим ніяк не пов’язана. Вона залишилась, їй не дали вибору. Вона пробувала допомогти тим…
— Я не збираюся їй
Але я досі згадую солдатів, котрі били Корін. Думаю про Медді, котра падає на землю.
— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову шепочу.
Він зітхає і стишує голос.
— Нам просто потрібно дізнатись від неї відповіді. Ті самі відповіді, які нам потрібні й від тебе.
— Мені невідомо, куди вона пішла, — кажу я, — вона мені не казала. Нічого не згадувала.
Тут я затинаюсь, і він це помічає. Бо дещо вона таки згадувала, правда ж?
Вона розповідала мені про…
— Хочеш чимось поділитись, Віоло? — питає мер, підходить впритул до мене, раптом зацікавлений.
— Нічого, — швидко кажу я. — Нічого, лише…
— Лише що? — він з великим інтересом дивиться на мене, розглядає моє лице, пробує мене прочитати, хоч у мене й нема Шуму, і на мить я розумію, як його це має
— Та вона просто казала, що провела перші роки в Новому Світі в горбах, — брешу, глитаючи клубок, — отих на захід від міста, за водоспадом. Я думала, то просто собі балачки.
Він усе ще пильно вдивляється в мене, западає протяжна тиша, він просто дивиться й дивиться, перш ніж знову рушити з місця.
— Найважливіше тут от що, — каже він, — ця друга бомба була помилкою, частиною першої бомби, яка випадково вибухнула пізніше? — він підступає ближче, аби зчитати моє лице. — Чи зумисне? Її зумисне підлаштували на пізніший час, щоб мої люди, котрі вартують місце злочину, постраждали якнайдужче?
— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Вона б не стала. Вона цілителька. Вона б не вбивала…
— Генерал на війні готовий зробити що завгодно, — каже він, — саме тому це війна.
— Ні, — повторюю я, — ні, я не вірю…