Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 38)

— На шо це ти зириш?

1017 досі стоїть, підтримуючи одну руку другою, і дивиться на нас. Гадаю, це чоловік, швидше за все, молодий, ще незрілий. Він раз клацає на мене, тоді ще раз, і хоть у нього нема Шуму, ясно шо він клацає шось грубе.

Дейві думає так само.

— Та ну? — він тягнеться по рушницю, шо висить у нього за спиною, його Шум знову і знову стріляє з неї в Спекла, котрий біжить навтьоки.

1017 ані руш. Він дивиться мені в очі та знову клацає.

Так, це шось однозначно грубе.

Він задкує, йде геть, але продовжує дивитися на нас, і одна рука потирає металеву смужку. Я повертаюсь до Дейві, котрий уже підняв рушницю і націлив на 1017.

— Не треба, — кажу я.

— Чого це? — питає Дейві. — Хто нас зупинить?

Я не знаю, шо відповісти, бо так виходить, шо ніхто.

Бомби рвуться раз на три чи чотири дні. Ніхто не знає, де вони будуть і як їх туди підкладуть, але БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ! Увечері після шостої бомби, цього разу зробленої з маленького ядерного реактора, мер Леджер приходить із підбитим оком і набряклим носом.

— Шо сталося? — питаю.

— Солдати, — спльовує він. Бере свою тарілку з вечерею, знову рагу, і здригається від першої ж ложки.

— А шо ти зробив?

Його Шум трохи гучніє, і він дивиться на мене лютим оком.

— Я нічого не робив.

— Ти знаєш, про шо я.

Він трохи бурчить, їсть ше трохи рагу, тоді каже:

— Комусь із них прийшла чудовезна думка, що то я — Відповідь. Я.

— Ти? — кажу, може трохи занатто здивований.

Він підводиться, ставить своє рагу, практично непочате, такшо зрозуміло, шо йому реально болить.

— Тих жінок не вдається знайти, і солдати шукають хоть когось винного, — він дивиться в одну з пройм, дивиться, як над містечком, що колись було його домом, западає ніч. — І шо, Президент якось зупинив їх, коли мене били? — каже, ніби сам до себе. — Не зупинив.

Я жую, намагаючись не пускати в Шум речі, про які не хочу думати.

— Люди ось що говорять, — каже мер Леджер, не піднімаючи голос. — Про нову цілительку, молоду, котру ніхто раніше не бачив, ту саму, котра недавно була в цьому соборі, а зараз працює в домі зцілення, яким керувала нянечка Койл.

Віола, — думаю я гучно і чисто, перш ніж встигаю прикритися.

Мер Леджер повертається до мене.

— Це та, з якою ти так і не побачився. Збоку від головної дороги, під пагорбом, що спускається до річки, десь на півдорозі до монастиря. На дорозі, де треба повертати, поряд стоять два сараї, — він знову дивиться у пройму. — Так що не пропустиш.

— Я не можу втекти від Дейві, — кажу я.

— Я взагалі не розумію, про що ти говориш, — каже мер Леджер, простягаючись на ліжку. — Просто розказую тобі усякі небилиці про наше чудове місто.

Я починаю дихати ваще, розум і Шум промотують можливості, як би мені туда добратися, як втікти від Дейві, знайти той дім зцілення, (знайти її).

Вже аж пізніше я догадуюся запитати:

— А хто така нянечка Койл?

Хоть то темно, я віччуваю, як Шум мера Леджера ледь червоніє.

— Отакої, — каже він у ніч, — ну, може, то і є Вона — ота Відповідь, ге?

— Ось і наш останній, — я дивлюся, як Спекл 1182 відходить, потираючи зап’ясток.

— Та пора б уже, хай йому грець, — Дейві падає на траву. Повітря свіже, але сонце вже вийшло, а небо майже безхмарне.

— І шо нам далі робити? — питаю.

— Відчепись.

Я стою і дивлюсь на Спеклів. Якшо не знати, то й не подумав би, шо вони якось розумніші за овець.

— Вони й не розумніші, — каже Дейві, заплющуючи очі проти сонця.

— Заткни пельку, — кажу я.

Але я ось про шо, ви просто гляньте на них.

Вони собі сидять на траві, ніякого Шуму, нічо не кажуть, половина дивиться на нас, половина — одне на одного, іноді клацають, але взагалі практично не рухаються, нічого не роблять руками, нічого не роблять зі своїм часом. Всі ці білі лиця, з яких ніби випито житя, просто сидять попід стінами, чекають, чекають чогось, хтозна чого.

— І от це щось настало, Тодде, — гримить голос позаду нас. Дейві зривається на ноги, бо в центральний вхід заходить мер, припнувши свого коня зовні.

Але він дивиться на мене, лише на мене.

— Готовий до нової роботи?

— Вже пару тижнів зі мною майже не говорив, — кипить Дейві, поки ми їдемо додому. У нього з батьою все пішло навскоси. — Саме лише пильнуй Тодда і давай швичче зі спеклами! — його руки міцно тримаються за віжки. — І шо, мені хтось хоть подякував! Хоть сказав: «Гарно попрацював, Девіде»?

— Бо ми повинні були затаврувати Спеклів за тиждень, — кажу я, повторюючи те, що йому сказав мер. — А витратили вдвічі більше часу.

Він повертається до мене, і його Шум реально червоний-пречервоний.

— На нас напали! Чому це саме моя провина?

— Хіба я кажу, що твоя, — дивуюся я, але мій Шум пригадує смужку навколо шиї 0038.

— То ти так само винуватиш мене? — він зупинив коня і дивиться на мене, перехилився в сідлі, готовий наскочити.

Я роззявляю рота, щоб відповісти, але тоді дивлюсь на дорогу за ним.

Біля повороту — два сараї, біля повороту, що веде вниз, до річки.

Я швидко зиркаю назад, на Дейві.

На ньому — лиха посмішка.

— Шо там є?

— Нічо.

— Твоя дівка, та? — пирхає він.

— Йди нафіг, Дейві.

— Нє, свиното, — каже він, зіслизаючи з сідла на землю, а його Шум червоніє ше більше, — сам ти йди нафіг.

Все, що мені залишається — битися.

— Солдати? — питає мер Леджер, розглядаючи мої синяки і кров, коли я заходжу до вежі на вечерю.

— Тебе не стосується, — бурчу я. Такої бійки в нас із Дейві вже дуже давно не було. Всьо так болить, шо я ледве можу лягти на ліжко.

— Їстимеш? — питає мер Леджер.