Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 33)

— Їх справді немає? — перепитую я, досі не віриться.

Корін просто дивиться на мене, чекає, коли я встану.

Отже, їх немає.

Вона залишила мене наодинці з Корін.

Вона залишила мене тут.

Аби піти і почати війну.

13. Друзки

— ЯДЕРНЕ ПАЛЬНЕ, СЕР, замішане з сухою глиною на пасту…

— Я знаю, як самотужки виготовити бомбу, капрале Паркере, — каже мер Прентісс, оглядаючи пошкодження зі свого сідла, — але ось чого я не знаю: як група неозброєних жінок спромоглася підкласти бомбу на очах у всіх солдатів під твоїм командуванням?

Видно, як капрал Паркер ковтає клубок — ми реально бачимо, як той рухається в його горлі. Капрал не з мешканців старого Прентісстауна, тож його, мабуть, підібрали дорогою. Треба йти туди, де влада, — казав Іван. — Але шо робити, коли влада вимагає відповідей, яких ти не маєш?

— Імовірно, замішані не тільки жінки, — каже Паркер, — люди говорять про щось під назвою…

— Ти гля, свиното, — каже до мене Дейві.

Він під’їхав на своєму Смертоносному Жолуді до стовбура, біля якого ми були стали — через дорогу від підірваної крамниці.

Я здираюсь на Анґаррад і єдиною здоровою рукою напинаю повіддя. Лоша спроквола переминається на трісках дерева, гіпсу, скла й ошматках продуктів, які розкидані всюди по землі, ніби магазин несподівано, перед тим довго стримуючись, чхнув. Ми підходимо до Дейві, котрий показує на купку світлих друзок, які стирчать зі стовбура.

— Вибух такий моцний, шо впечатав їх просто в дерево, — каже він, — от же курви.

— Була вже глупа ніч, — кажу я, поправляючи руку в пов’язці, — і вони нікого не поранили.

— Курви, — повторює Дейві, хитаючи головою.

— Капрале, ти повернеш свій запас ліків, — чуємо від мера, достатньо гучно, аби люди капрала Паркера теж почули про покарання, — і всі ви повернете. Приватність — це привілей для тих, хто його заслуговує.

Мер ігнорує бурмотіння капрала Паркера про «так, сер» і відвертається, щоби тихо перекинутись кількома словами з панами О’Гейром і Морґаном, а тоді підходить до нас, мовчки, і лице нахмурене, як від ляпаса. КОРИСЬ, каже його Шум. КОРИСЬ. КОРИСЬ. Смертоносний і Анґаррад разом опускають голови і відходять назад.

Всі коні троха божевільні.

— Хочеш, аби я поїхав їх вистежити? — питає Дейві. — Тих курв, які це зробили?

— Пильнуй за мовою, — каже мер, — ви обидва ще маєте роботу.

Дейві скоса дивиться на мене і випростує ліву ногу. Нижня її частина вкрита гіпсом.

— Та ну? — каже він. — Якшо ти не замітив, то я ледве хожу, а в цьої свиноти пов’язка на руці, і…

Він навіть не закінчив речення, як лунає вжухх, воно прилітає від мера швидше за думку, ніби куля, зроблена з Шуму. Дейві сіпається у своєму сідлі, напинає віжки так сильно, аж Смертоносний дибиться, мало не скинувши вершника долу. Дейві вертається до тями, важко дихає і навіть очі роз’їжджаються в різні боки.

— Що це збіса було?

— Ти гадаєш, сьогодні підходящий день для відпочинку? — питає мер, показуючи на руїни навколо магазину, на порожню оболонку будівлі, яка подекуди ще димить.

Це був добрячий вибух.

(я ховав це в себе в Шумі, замовчував що є сили…)

(але от воно, заховане, булькає вже під самою поверхньою…)

(думка про міст, що вибухнув, коли…)

Я дивлюсь на мера і бачу, шо він дивиться на мене так пильно, що я бовкаю до того, як встигаю подумати:

— Та це не вона. Я певен, шо це не вона.

Він не відводить погляд.

— Я й не думав, що це може бути вона, Тодде.

Вчора мою руку підрихтували дуже швидко, одразу після того, як мер протягнув мене площею до клініки, де чоловіки в білих халатах виправили кістку і дали мені два уколи косторосту, від якого боліло гірше, аніж від перелому, і він тоді вже був пішов, лише пообіцяв, шо я побачу Віолу завтра (сьогодні, сьогодні), тож я не міг задати йому мільйон із хвостиком запитань про те, як це так він її лапав і так по-дружньому звертався на ім’я, і як це так, що вона працює лікарем чи кимось таким і ще — чого це вона мала йти на якийсь похорон і…

(і як моє серце тупо вибухнуло в грудях, коли я її побачив…)

(і як воно знову заболіло, коли вона зникла з виду…)

А тоді вона якось так пішла до свого власного житя, яке вона вже собі жила без мене в ньому (лишився тільки я сам і моя рука), назад у собор, де від знеболювальних стало так сонно, шо я ледве встиг упасти на матрац, перш ніж заплющити очі.

Я не прокинувся, коли мер Леджер вернувся зі своїми сірими Шумними скаргами про ще-один-день-на-сміттярці. Я не проснувся, навіть коли принесли вечерю і мер Леджер з’їв обидві порції. І я не проснувся, коли нас замкнули на ніч із хррц-клац.

Але ясно, шо я скочив на ноги, коли від БАБАХ здригнулося усе місто.

І навіть тоді, коли я сів у пітьмі, віччуваючи нудоту від знеболювальних у шлунку, навіть тоді я знав, шо всьо знову помінялось, шо світ раптом знову інший.

І, ясна річ, ми вийшли з мером і його людьми ще на зорі і — чхати на пораненя — пішли прямо до бомбовища. Я дивився, як мер гарцює на Морпеті. Ранішнє сонце сходило за ним, віттіняючи все довкіл.

— Я всьодно побачуся з нею сьогодні? — питаю я.

Далі — довга тиха мить, коли він просто дивиться.

— Пане Президенте? — кличе капрал Паркер, а його чоловіки саме прибирають довгу дерев’яну дошку, яку впечатало в інше дерево.

Під нею на стовбурі щось намальовано.

Хоть я й не вмію…

Ну, хоть я знаю небагато, я бачу, шо там пише.

Єдина буква, виведена на стовбурі синім кольором.

В, написано там. Просто літера В.

— Я, дідько, тупо не вірю, шо він змушує нас вертатися туда наступного дня після нападу, — бурчить Дейві, поки ми пробираємось довгою дорогою до монастиря.

Чесно кажучи, мені теж не віриться. Дейві ледве ходить, і, хоть косторіст непогано справляється з моєю рукою, потрібно ще мінімум кілька днів, поки все вернеться в норму. Я вже можу потроху її згинати, але я стопудово не відіб’юся від армії Спеклів.

— Ти йому сказав, шо я врятував тобі житя? — питає Дейві водночас люто і присоромлено.

— А ти йому не сказав? — питаю.

Дейві стискає губи, такшо його сумний пушок на вусах робиться навіть тоньший.

— Він мені не віре, коли я таке говорю.

Я зітхаю.

— Я сказав. Хоча він, типу, і так побачив це в моєму Шумі.

Ми певний час їдемо мовчки, тоді Дейві нарешті каже:

— Ну, а він шось відповів?

Я вагаюсь.

— Він сказав «От і добре».

— І це всьо?

— Сказав, шо для мене це теж добре.