Патрик Несс – Запитання та Відповідь (страница 32)

Вона зітхає, протяжно і глибоко.

— Для протоколу, — каже вона, — я не звинувачую тебе в смерті Медді. Вона була достатньо дорослою, аби самостійно приймати рішення, і якщо вона вирішла тобі допомогти, то що ж. — Вона потирає пальцями чоло. — Я бачу в тобі дуже багато від себе, Віоло. Значно більше, ніж хотілося б, — вона підводиться і збирається йти, — тому прошу, знай, що я тебе не звинувачую. Хай буде, що буде.

І що значить «хай буде, що буде»?

Але вона більше нічого не каже.

Тієї ночі в них щось, що називається «поминки»: по всьому дому зцілення п’ють багато слабкого пива, співають пісні, які любила Медді, і розповідають про неї історії. Ллються сльози, зокрема й мої, і це зовсім не щасливі сльози, але вони й не настільки сумні, як могли би бути.

А завтра я знову побачу Тодда.

І я зараз так близько до того, щоби почуватись нормально, наскільки це можливо.

Я блукаю лікарнею поміж інших цілительок, підмайстринь і пацієнток, котрі балакають одна з одною. Ніхто з них зі мною не спілкується. Я бачу Корін, що сидить самотою в кріслі біля вікна, і вона якось особливо розбурхана. Вона ні з ким не говорила, ще відколи загинула Медді, навіть не сказала ні слова над могилою. Треба було сісти поруч із нею, аби зауважити, як змокріли від сліз її щоки.

Можливо, це в мені говорить пиво, але вона така засмучена, що я підходжу і сідаю біля неї.

— Вибач… — щойно я це кажу, вона встає і, перш ніж я встигаю договорити, йде геть, залишивши мене саму.

Підходить нянечка Койл із двома склянками пива в руках. Простягує одну з них мені. Ми проводжаємо поглядом Корін, аж поки вона не виходить із кімнати.

— Не надто переймайся через неї, — каже нянечка Койл, сідаючи біля мене.

— Вона завжди мене ненавиділа.

— Пусте. Їй просто важко з цим усім змиритися, та й по всьому.

— Наскільки важко?

— Це ти в неї питай, не в мене. Ковтни.

Я відсьорбую. Воно солодке і пшеничне, бульбашки різко вдаряють у моє піднебіння, але й приємно. Хвилину чи дві ми сидимо і п’ємо.

— Ти колись бачила океан, Віоло? — питає нянечка Койл.

Я закашлююсь пивом.

— Океан?

— У Новому Світі є океани, — каже вона, — велетенські, як це і належить.

— Я народилась на кораблі поселенців, — кажу я, — але бачила щось таке з орбіти, коли ми летіли на розвідку.

— Ох, ну тоді ти ніколи не стояла на пляжі у хвилях прибою: там вода тягнеться вусібіч, доки не зникає за обрієм, рухома, блакитна і жива, і вона незмірно більша за усіляку позаземну чорноту, бо океан приховує те, що вміщає, — вона щасливо похитує головою. — Якщо колись захочеш побачити, наскільки ти крихітна в планах Бога, просто стань на краю океану.

— Я була тільки на річці.

Вона надимає нижню губу, змірює мене поглядом.

— До твого відома, річка впадає в океан. Він ще й не надто далеко. Щонайбільше — два дні верхи. Або цілий ранок у ядермобілі, хоч дорога й не найліпша.

— Є дорога?

— Тепер її важко так назвати.

— То куди вона веде, ця дорога?

— Туди, де був мій дім, — каже вона, похитуючись у кріслі. — Коли ми тільки приземлились, тобто двадцять три роки тому. Там мало бути рибальське селище, з човнами і всім таким. Років за сто це міг би бути порт.

— Що сталося?

— Те, що і на всій планеті: всі наші великі плани просто відійшли вбік у перші кілька років перед обличчям труднощів. Заснувати нову цивілізацію було складніше, ніж нам здавалося. Доводиться повзати, перш ніж навчишся ходити, — вона сьорбає своє пиво, — іноді взагалі доводиться повертатись до повзання, — вона всміхається сама собі, — хоч воно, певно, й на краще. Риба в океанах Нового Світу виявилась не дуже придатною для рибальства.

— Чому?

— Ой, та вона просто завбільшки як твій човен, пливе біля тебе, дивиться тобі в очі та розказує, як вона тебе зараз з’їсть, — вона підсміюється, — а тоді з’їдає.

Я теж трошки сміюся. А тоді пригадую все, що сталося.

Вона знову дивиться на мене, перехоплює мій погляд.

— Але загалом океан — він прекрасний. Не схожий ні на що інше.

— Ви за ним сумуєте? — я допиваю рештки свого пива.

— Побачити океан один раз означає навчитися сумувати за ним, — каже вона, забираючи в мене склянку, — принесу тобі ще одну.

Тієї ночі мені сняться сни.

Сняться океани і риба, що мене ковтає. Сняться армії, що пропливають повз на чолі із нянечкою Койл. Сниться Медді, що бере мене за руку і не дає впасти у воду.

Сниться грім, що звучить єдиним гучним БАХ!, яке мало не розколює небо навпіл.

Медді сміється, коли я підстрибую від звуку.

— Я його побачу, — кажу їй.

Вона дивиться понад моїм плечем і каже:

— Онде він.

Я озираюсь.

Я прокидаюсь, але з сонцем щось не так. Коли я сідаю, моя голова здається мені валуном, доводиться заплющити очі, аби все перестало крутитись.

— Отаке воно, це похмілля? — вголос запитую.

— Пиво було безалкогольне, — каже Корін.

Я широко розплющую очі, але це помилка, бо тепер усюди в моєму полі зору з’являються чорні плями.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю, коли ти прокинешся, щоб люди Президента могли тебе забрати.

— Що? — питаю я, коли вона встає. — Не розумію, що відбувається?

— Вона тебе накачала. Джефферс у пиві плюс корінь шаблії, щоби відбити смак. І залишила тобі це, — простягає мені клаптик паперу, — маєш його знищити, коли дочитаєш.

Я беру цидулку. Вона від нянечки Койл.

Пробач, дівчинко, — читаю я, — але Президент помиляється. Війну не закінчено. Тримайся правого діла, збирай інформацію, води його манівцями. З тобою зв’яжуться.

— Вони висадили у повітря вітрину крамниці і під шумок втекли, — пояснює Корін.

— Що вони зробили? — я підвищую голос. — Корін, що коїться?

Але вона дивиться повз мене.

— Я доводила їм, що справа, якою вони займаються, — це свята справа, і я казала, що немає нічого важливішого за порятунок життів, але вони…

— Хто ще залишився?

— Лише ми з тобою, — зітхає Корін, — та ще солдати, котрі чекають надворі, аби забрати тебе до Президента, — вона опускає погляд на свої капці, а я вперше помічаю злість і лють, що палають глибоко в ній. — А мене, підозрюю, допитуватиме хтось не такий привабливий.

— Корін…

— Відтепер називай мене нянечкою Ваятт, — каже вона, повертаючись до дверей, — на той малоймовірний випадок, якщо ми обидві повернемося сюди живі.