Та богам молився.
Від сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-під його густого вуса
Буркотіло слово.
Звав і він богів із неба
Против азіатства,
Та цурався, мов Ереба,
Бурліїв-козацтва.
На коханнє ж залицяннє,
На слова Левкові
Дав із жінкою в розмові
Присуд козакові:
«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мріями своїми!
Сі безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькі чесні дочки.
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село від них палає».
«Я довідався, чого се,
Козаки охочі
Пропивають у шинкарки
Нащадки жіночі,
І дзижчать, мов злющі оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночі
Гуком та піснями.
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорі безголов'є и
Над панами склалось.
Кликав пан гетьман коронний
За Дністро й охочих, —
Обізвалась купа сивих
Та підпарубочих;
А середні загукали,
Мов базар жіноцький:
«Нехай знає-пам'ятає
Ясний пан Жовковський
Як пани нам на Вільшанці
Леєстри писали,
Козаків старих до плуга,
До коси вертали».
«Як же, злющі, одібрали
Із Цоцори вісті,
Миттю до коша зібрали
Тисячу і двісті». —
«Які ж вісті, мій панотче»? —
«Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
