Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 8)

           Ще й вовки-уніти. Хоч і топлять запорожці            Клятих супостатів, Та аби в них по коморах            Скрині жакувати. Хочуть наші займанщини            У царя просити, Щоб козацтва й жидовини            В села не впустити. Позбуваймо всю скотину            І стару хатину, Та втікаймо, покіль цілі,           У царську країну, Бо я бачу, не бувати            Правді тут між. нами, Покіль буде панувати            Жидова з ляхами. А козацтво, хоч з ордою             Б'ється і воює, Її оком позирає,              Її серцем чує. Як дознавсь я про Цоцору,             Сон мені приснився: Що Дніпро під зимню пору             Широко розлився. Ох, розлився не водою,              Кров'ю він людською, І козацтво наше плавле              По крові з ордою. О святії чудотворці!               Умоліте Бога, Щоб ся кров не покропила               Нашого порога».

Дума шоста

Не вернувсь Левко з човнами         На лиман із моря, А вже люде дознавали         На Вкраїні горя. Вже кругом палають села,          Гонять скот, отари. Людський плач і голосіннє —          Під самії хмари. Кинувсь піп з дяком у церкву,          Слізно Бога просять, А піддячі не співають,           Голосно голосять. Зачинивсь Господь на небі           З усіма святими: Мабуть, люде прогнівили           Вчинками лихими. Налетіла з Криму буря           На село щасливе: Гумна палять, хати граблять,           Ясирять, що живе. І по-нашому говорять,           Хвалячи Аллаха, Що ясир сей їм дарує           Лицар-сіромаха. «Не схотів, – мовляють, – з панством            Вийти на Цоцору, А метнувся на купецтво            Проти договору. І Аллах, защитник правди,            Покарав невірних: Оддав їх нові осади