Пантелеймон Кулиш – Маруся Богуславка (страница 5)

           Мов у дзвона дзвонить. Каже милий, є десь море,           Гонище безкрає, Що, мов житом добре поле,           Золотом сіяє. Каже милий, що здобуде           Здобич нам велику; Златоглав носити буде,           Покіль його й віку. Каже милий, що ми будем           Жити-панувати, І величні з нами дуки           Знай бенкетувати». — «Моє щастє, моя доня,           Радуюсь від серця, Що мені на старість доля           Молода всміхнеться. Буде мати в вас сидіти           Хоч коло порогу Та на вас обох гледіти,           Дякуючи Богу. Буде хоч щодня помости            Шарувати-мити, Аби в панській високості            З вами й їй пожити». — «Ні, до тебе ще й над нього,            Мамо, прихилюся, Що з козаченьком ззирнуся,            До тебе всміхнуся. Будеш павою, матусю,         В парчах походжати І в шовки свою Марусю,         В жемчуги вбирати».

Дума п'ята

Старосвітська кров козацька          В ветхих жилах врала: Попадя поклони клала,          Всіх святих благала: Козакові помагати          Турка воювати, Кораблі його прокляті          На пожар пускати. «Ти ж, владичице небесна, —          Слізно промовляла, — Що на полі і на морі          Нашим помагала! Покривай твоїм покровом          Байдаки козацькі, Розбивай небесним громом          Судна бусурманські, А з них зброю, срібні кубки,          Сукна, златоглави Козакам подай у руки          Для своєї слави!» Старосвітська кров шляхетська           В ветхих жилах врала, І в попа противні думки           З серця викликала. Бо не з шаблі, з плуга жити           Його предки вчили, Рідну землю боронити           Щоснаги, щосили. За козацтво він частенько            З жінкою сварився, А погримавши, журився