Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 8)
— Перед тим, як підете, — промовила, — не скажете мені, чому ви їдете?
Голос її упав. Серце моє шалено стукало, та перед очима, мов блискавка, промайнув той вечір, коли вона зі сміхом відійшла, даючи рукою знак: «З мене досить…». Що ж, з мене також! Годі!
— Я їду, — сказав я дуже чітко, — бо по саму зав’язку ситий болем, безглуздістю свого становища і соромом за самого себе! Тепер ви задоволені?
Я й досі тримав її руку у своїй. Вона її забрала, поволі повернулась, узяла ноти з пюпітра й поклала їх на рояль — усе це неквапливо і стримано, а потім знову глянула на мене із силуваною і жалібною усмішкою:
— А якби я… попросила вас не їхати?
— Та заради Бога! — вигукнув я. — Ви не розумієте, що цим мене вбиваєте! Досить з мене страждань, годі тикати мені в лице моїм нещастям! Що ми виграємо від цього, що виграєте ви? Ні, годі! А знаєте, — додав я, забігаючи вперед, — що ви сказали мені тієї останньої ночі своєї хвороби? Хочете, я вам скажу? Хочете?
Вона сиділа непорушно, впившись у мене очима.
— Так, скажіть…
— Гаразд! Ви сказали, і хай буде проклятою та ніч, коли я це почув, а ви чітко промовили таке: а ко-ли я вже не ма-ри-ти-му, ти од-на-ко-во ме-не лю-би-ти-меш? Ви все ще марили, я це знаю… Та що мені тепер робити? Лишатися тут, біля вас, заживо стікаючи кров’ю через ваш характер, бо я вас кохаю, як ідіот? Це ж також ясно, еге ж? Ох, запевняю вас, це не життя! Не життя!
Убитий горем, я притисся чолом до скла, відчуваючи, що після всього, що сказав, моє життя назавжди обертається на порох.
Та треба було підвести риску, і я обернувся. Вона стояла біля мене, і в її очах — цього разу у спалаху щастя — я побачив, як сяє, схлипує, баламутиться блаженство, яке я вважав уже відмерлим.
— Маріє Ельвіро! — гадаю, крикнув я. — Моя кохана! Душа моя!
І вона, із тихими сльозами стихлої грози, переможена, упокорена, щаслива, нарешті зручно вмостила свою голову на моїх грудях.
І більше нічого. Хіба може бути щось простіше за все це? Цілком можливо, що я страждав, плакав і ревів від болю. Я мушу в це вірити, бо так про це написав. Проте як все це з біса далеко! І далеко тому — і це найкумедніше в нашій історії, — що вона тут, біля мене, підперши голову рукою, читає те, що я пишу. Добре видно, що їй не до шмиги немало моїх коментарів, але з поваги до літературного мистецтва, в яке ми так зухвало занурилися, вона, як добра дружина, скоряється. Щодо іншого, то вона, як і я, гадає, що загальне враження від оповіді, відтвореної поетапно, є доволі точним відображенням того, що сталося, що ми відчули й пережили. А це доволі незле для твору, який написав інженер.
У цю мить Марія Ельвіра мене перебиває, щоби сказати, що останній написаний рядок є неправдою: моя оповідь є не просто непоганою, вона добра, дуже добра. І як неспростовний аргумент вона обвиває мою шию руками й дивиться на мене зблизька, наші очі розділяє заледве п’ять сантиметрів.
— Це ж правда? — шепоче чи, радше, воркоче вона.
— Можна написати «воркоче»? — запитую я її.
— Можна, і це також! — вона мене цілує.
Що іще тут можна додати?
Пора кохання
То був карнавальний вівторок. На святковій дефіляді Небель з’явився, коли вже стемніло. I поки розривав пакет із серпантином, дивився на передній екіпаж. Здивований обличчям, якого не бачив у колясці попереднього дня, він запитав у товаришів:
— Хто це? Має непоганий вигляд.
— Хай йому грець! Та вона прегарна. Гадаю, це небога абощо доктора Аррісабалаги. Здається, вона приїхала вчора…
Відтак Небель видивився на прекрасне створіння. То була ще дуже юна дівчина, можливо, не старша чотирнадцяти років, але вже цілком дозріла. Під дуже темним волоссям обличчя світилось тією матовою і гладкою білизною, що притаманна лише дуже тонкій шкірі. Сині подовгасті очі біля скронь губилися в чорних віях. Можливо, були трохи широко розставлені під чистим чолом, що свідчить про велику шляхетність або ж неймовірну впертість. Проте її очі, такі, якими вони були, наповнювали той квітучий вид світлом її краси. І коли вони на мить зустрілися з його очима, Небелю забило дух.
— Що за краса! — прошепотів він, обпершись коліном на сидіння кабріолета.
Наступної миті серпантин полетів у напрямку коляски. Обидва екіпажі вже лучив паперовий підвісний міст, і та, котра спричинилася до цього, час від часу всміхалася до галантного юнака.
А той уже майже втратив повагу до пасажирів, візника і навіть екіпажа: стрічки серпантину без упину спадали на них дощем. Аж ті, що сиділи позаду, обернулися і, хоча й з усміхом, але пильно обгледіли марнотратця.
— Хто це? — тихо запитав Небель.
— Доктор Аррісабалага. Ти його точно не знаєш. А біля нього — мати дівчини, невістка доктора.
Після оглядин доктор Аррісабалага і сеньйора щиро посміялися з того юнацького буйства, а Небель подумав, що має з ними привітатися. На його уклін уся трійця відповіла з грайливою люб’язністю.
То був початок любові, яка тривала три місяці та в яку Небель уклав усе те поклоніння, яке вміщала його пристрасна юна душа. І поки тривала дефіляда — а в Конкордії вона триває до глибокої ночі, — він безперестанку розкидав серпантин, та так, що манжета його сорочки, розщіпнувшись, метлялася на руці.
Наступного дня сцена повторилася; а позаяк дефіляду поновили увечері битвою квітів, Небель за чверть години спорожнив чотири величезні кошики. Аррісабалага і сеньйора сміялися і часто обертались, дівчина майже не зводила очей з Небеля. Він у відчаї глянув на свої порожні кошики. На сидінні кабріолета лишився тільки нещасний букетик безсмертника й тутешнього жасмину. Небель скочив із ним з підніжки кабріолета, ледь не вивихнувши щиколотку, і підбіг до коляски, задиханий і спітнілий, і з ентузіазмом в очах простягнув дівчині букет. Вона ошелешено стала шукати свій, та в неї його не було. Її супутники розсміялися.
— Дурненька! — сказала їй мати, вказуючи на груди. — Та ось же маєш букет!
Екіпаж квапливо рушив. Небель, який зіскочив був з його підніжки, побіг і схопив букет, який простягала йому дівчина, майже повністю висунувшись із повозу.
Три дні тому Небель приїхав із Буенос-Айреса, де закінчував гімназію. Він провів там сім років, тож його знання про нинішнє світське товариство Конкордії було мінімальним. У рідному місті він мав лишатися ще два тижні, насолоджуючись цілковитим спокоєм душі, якщо не тіла. І от маєш: уже наступного дня він цілком втратив свій супокій. Але натомість яка красуня!
— Яка красуня! — повторював він, думаючи про той промінь світла, цнотливості й жіночої плоті, що простягся до нього з екіпажа.
Він визнавав, що по-справжньому і глибоко засліплений і, ясна річ, закоханий.
От якби вона його любила!.. Чи любить вона його? Для з’ясування цього Небель значно більше, ніж на букет з її грудей, покладався на нерозважливу похапливість, з якою дівчина шукала щось, аби йому дати. Його пам’ять ясно воскрешала сяйво її очей, коли вона бачила, як він підбігає, неспокій, з яким вона його чекала, а ще м’якість юних грудей, коли вона простягла йому букет.
А тепер усьому кінець! Завтра вона від’їздить до Монтевідео. І що йому все решта, Конкордія, його колишні друзі, сам його батько? Принаймні він поїде з нею до Буенос-Айреса.
Вони і справді їхали разом, і під час подорожі пристрасть Небеля досягла найвищого градуса, до якого може дійти романтичний вісімнадцятирічний хлопець, який відчуває, що він коханий. Мати дівчини цей майже дитячий роман сприйняла з привітною поблажливістю, і часто сміялася, дивлячись, як вони майже не перемовляються, безупинно посміхаються і постійно дивляться одне на одного.
Прощання було коротким, бо Небель не хотів втрачати залишки здорового глузду, які ще в нього були, і обірвав свою гонитву за нею.
Вони з матір’ю повернуться в Конкордію взимку, можливо, на весь сезон. А він приїде? «Хіба я можу не повернутися?» І поки Небель поволі віддалявся по набережній, вона, обпершись грудьми на борт і схиливши голову, проводила його очима, а матроси на пристані підсміювалися з того роману та й досі короткої сукні юної нареченої.
Тринадцятого червня Небель повернувся в Конкордію і, хоча від початку знав, що Лідія там, цілий тиждень не тривожився нею. Чотири місяці — надто тривалий строк для спалаху пристрасті, й у стоячій воді його душі останній її відблиск міг лише збурунити його самолюбство. Так, йому цікаво було її побачити. Доки одна дрібниця, вколовши його самолюбство, знову його розпалила. У першу неділю Небель, як кожен порядний хлопець у містечку, чекав на розі біля церкви закінчення літургії. Нарешті Лідія та її мати майже останні вийшли і, випроставшись і дивлячись уперед, пройшли поміж хлопців, які купкою стояли на вулиці.
Небель, знову її побачивши, відчув, як його очі розширюються, аби повністю увібрати в себе знову обожнювану постать. Із майже болісним жаданням чекав він на ту мить, коли її очі в несподіваному спалаху радісного здивування розпізнають його серед гурту.
Однак вона з холодним виглядом пройшла мимо.
— Здається, вона про тебе вже не згадує, — сказав йому приятель, який стояв поруч і бачив те, що сталося.
— Так, не дуже! — усміхнувся він. — Шкода, бо ця дівчина мені справді подобалася.
Та коли лишився сам, заплакав над своїм лихом. Тепер, коли він знову її побачив! Як він любив її увесь цей час, хоча й думав, що більше не згадає! А тепер всьому кінець! Лясь, лясь, лясь! — повторював він, не усвідомлюючи цього. — Лясь! Усе скінчено!