Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 7)

— Знаєте! Що я вам сказала?

— Дивіться! — я знову нахилився до неї. — Якщо ви зовсім нічого не пам’ятаєте, позаяк усе це було гарячковою галюцинацією, то що може для вас значити те, що ви мені сказали чи не сказали під час марення?

То був серйозний удар. Проте Марія Ельвіра навіть не думала його парирувати, вона ще якусь мить дивилася на мене, а потім, коротко здвигнувши плечима, відвела погляд.

— Ходімо, — сказала вона раптом. — Я хочу станцювати цей вальс.

— Це правильно, — я підвівся. — Сон про вальс, який ми танцювали, аж ніяк не веселий.

Вона не відповіла. Поки ми йшли до зали, вона, здавалося, шукала очима когось зі своїх звичних партнерів для вальсу.

— Що це за неприємний для вас сон про вальс? — раптом спитала вона, знай обводячи залу поглядом.

— Вальс марення… Він немає нічого спільного із цим, — я і собі здвигнув плечима.

Я думав, що того вечора ми більше не розмовлятимемо. Та хоча Марія Ельвіра не обізвалася жодним словом, вона, здається, так і не знайшла того ідеального партнера, якого шукала. Тож зупинившись, сказала мені з робленою усмішкою, неминучою робленою усмішкою, якою була позначена вся ця історія:

— У такому разі, якщо хочете, станцюйте цей вальс зі своєю коханою…

— …як здається. Більше не скажу ані слова, — відказав я, кладучи руку їй на талію.

Минув місяць. Лишень подумати: її мати, Анхеліка, і Луїс Марія тепер сповнені для мене таємничої загадки! Мати, звісно, є людиною, до якої Марія Ельвіра звертається на ти і ніжно її цілує. Сестра бачить, як вона роздягається. Луїс Марія може погладити її по підборіддю, коли входить, а вона сидить до нього спиною. Троє, як видно, щасливих людей, нездатних оцінити блаженство, в якому вони живуть.

Щодо мене, то я не випускаю з уст цигарок, як той, хто обриває пелюстки ромашки: любить, не любить?

Після балу в домі Пеньї я бачився з нею не раз, ясна річ, у них у домі, щосереди. У неї те саме коло друзів, вона підтримує всіх своїм сміхом і чарівно фліртує, коли їй це пропонують. Проте завжди знаходить спосіб не випускати мене з очей. Це тоді, коли вона з іншими. Та коли вона зі мною, то не відводить погляду від них.

Є в цьому щось раціональне? Ні, нема. І тому в мене вже місяць страшний ларингіт, бо я обкурив собі горло.

Однак учора ввечері в нас була хвилька перемир’я. То була середа. Я розмовляв з Аєстарайном, і швидкий погляд Марії Ельвіри, кинутий на нас поверх плечей фліртуючої четвірки, яка її оточувала, повернув нашу розмову на її чудову персону. Ми поговорили про неї і побіжно — про ту стару історію. За якусь хвильку Марія Ельвіра спинилася перед нами.

— Про що ви розмовляєте?

— Багато про що; передусім про вас, — відповів лікар.

— Так я і думала… — вона, підтягнувши до себе римське кріселко, сіла, схрестивши ноги і підперши голову рукою. — Продовжуйте, я слухаю.

— Я розповідав Дурану, — сказав Аєстарайн, — що те, що сталося з вами під час хвороби, хоча й нечасто, але трапляється. Один англійський автор, не пам’ятаю, котрий, згадує один такий випадок. Щоправда, щасливіший за ваш.

— Щасливіший? А це чому ж?

— Бо в ньому немає лихоманки, і обоє любляться у снах. Натомість у вашому випадку кохали ви одна…

Я вже казав, що ставлення Аєстарайна до мене завжди здавалося мені трохи лукавим? Якщо не казав, то в ту мить мав сильне бажання змусити його це відчути — і не лише поглядом. Однак він, мабуть, почасти вловив у моїх очах це прагнення, бо зі сміхом підвівся:

— Лишаю вас, щоб ви помирилися.

— От зараза! — пробурмотів я, коли він відійшов.

— Чому? Що він вам робив?

— Скажіть мені, Маріє Ельвіро, — вигукнув я. — Він до вас колись залицявся?

— Хто? Аєстарайн?

— Так, він.

Спочатку вона дивилася на мене з ваганням. Та потім, дивлячись мені прямо у вічі, серйозно сказала:

— Так.

— Що ж, так я і думав… Бодай цьому пощастило… — прошепотів я, уже цілком понурий.

— Чому? — запитала вона.

Я не відповів, лиш різко здвигнув плечима і відвів погляд. Вона простежила за ним. Минула якась хвиля.

— Чому? — наполягала вона з тією настирливою і розсіяною впертістю жінок, коли вони починають почуватися з чоловіком цілком невимушено. Тепер вона стояла, і ще стоятиме кілька наступних митей, обпершись коліном на кріселко. Покусуючи якийсь папірчик, що невідомо звідки взявся, вона дивилася на мене, ледь помітно то піднімаючи, то опускаючи брови.

— Чому? — врешті відказав я. — Тому що він принаймні мав щастя не сидіти, як дурна лялька, біля чийогось ліжка; він може говорити серйозно і не бачити, як то піднімають, то опускають брови, буцімто не розуміючи про що мова… Тепер вам ясно?

Марія Ельвіра кілька секунд замислено дивилася на мене, а потім заперечно похитала головою, і досі стискаючи губами папірчик.

— Хіба це не так? — наполягав я, однак серце моє шалено калатало.

— Ні, не так…

— Маріє Ельвіро! — покликала здаля Анхеліка. Усі знають, що голос сестер зазвичай лунає вкрай несвоєчасно. Та ще ніколи не був він таким недоречним, як цього разу, — наче обілляв зимною водою.

Марія Ельвіра кинула свій папірчик і забрала коліно з кріселка.

— Я піду, — сказала вона зі сміхом, який я вже чув, коли вона фліртувала.

— Ще одну хвилинку! — сказав я.

— Більше жодної! — відповіла вона, відходячи і заперечно помахавши рукою.

Що мені лишилося робити? Хіба що ковтнути вологий папірчик, припасти устами до ямки, яку лишило по собі її коліно, і розтрощити крісло об стіну. А потім самому розбитися об дзеркало — через те, що ідіот. Найбільше я страждав від люті на самого себе. Чоловіча інтуїція! Психологія досвідченого чоловіка! І перша ж кокетка, чиє коліно залишило тут свій відбиток, так зухвало з цього всього потішається!

Я більше не можу. Я люблю її шалено і не знаю (і це найпечальніше), любить вона мене насправді чи ні. І сни, занадто багато снів і такого іншого: ми йдемо попід руку через залу, вона вся в білому, а я — як чорний силует біля неї. У залі тільки старші люди, усі вони сидять і дивляться, як ми проходимо. Однак це бальна зала. І вони говорять про нас: мозкова гарячка та її тінь. Я прокинувся і знову поринув у сон: до цієї зали вчащали небіжчики, щоденні жертви якоїсь епідемії. Біле вбрання Марії Ельвіри було саваном, а я — тією самою тінню, що й раніше, але тепер замість голови в мене був термометр. Ми завжди були мозковою гарячкою та її тінню.

Що я можу зробити з такими снами? Я більше не можу. Поїду в Європу, Північну Америку, будь-куди, де зможу її забути.

Для чого мені залишатися? Аби все почалося знову, і я один палав пристрастю, мов блазень, або ми розходилися щораз, коли почуємося близькими? О, ні! Цьому буде кінець. Я добре не знаю, як на моїх кресленнях позначиться ця відсутність сентиментів (так, сентиментів!), але лишатися було би безглуздо і глупо — нема для чого і далі розважати Марію Ельвіру.

Я міг би написати тут дещо відмінне від того, що написав, але волію лишень розказати те, що сталося того останнього дня, коли я бачив Марію Ельвіру.

Через браваду, або кидаючи виклик самому собі, чи через скорботну надію самогубця, напередодні свого від’їзду я пішов попрощатися з Фунесами. Уже десять днів я носив у кишені квитки — от як я сумнівавсь у самому собі. Марія Ельвіра прихворіла: щось там із горлом чи мігрень, але побачити її було можна. Я пройшов до зали, аби з нею привітатися. І застав її за в’ялим гортанням нот. Побачивши мене, вона трохи здивувалися, однак встигла швидко подивитись у дзеркало. Обличчя її було понурим, уста блідими, під запалими очима синці. Та як завжди вона була для мене найгарнішою, особливо тепер, бо я її втрачав.

Я просто сказав, що їду геть і бажаю їй великого щастя.

Спочатку вона мене не зрозуміла.

— Їдете? І куди саме?

— У Північну Америку… Я щойно вам сказав це.

— Ох! — прошепотіла вона, і я побачив, як уста її затремтіли. Та відразу ж вона глянула занепокоєно: — Ви занедужали?

— Ну, це не зовсім так… Та почуваюся я зле.

— Ох! — знову прошепотіла вона. І широко розплющеними очима подивилася через вікно надвір, як той, хто тратить розум.

Опріч усього надворі падав дощ, і в залі було темнувато.

Вона обернулася до мене.

— Чому ви їдете? — спитала.

— Гм, — я усміхнувся. — Розповідати про це можна довго, безконечно довго… Одним словом, я їду.

Марія Ельвіра не зводила з мене очей, і їхній занепокоєний і уважний вираз зробився похмурий.

«Став крапку», — сказав я собі. І заквапився:

— Гаразд, Маріє Ельвіро…

Вона поволі подала мені свою холодну і вологу руку.