Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 10)
Аж доки одного дня полум’я спалахнуло. Небель призначив шлюб на 18 жовтня. Залишалось ще понад місяць, але мати дівчини дала юнакові ясно зрозуміти, що бажає на весіллі присутності батька.
— Це буде нелегко, — сказав Небель після гнітючої мовчанки. — Батькові важко виходити з дому вечорами… Він не виходить ніколи.
— Ах! — тільки й вигукнула мати, притьмом закусивши губу.
Запала ще одна пауза, однак ця була вже передвістям бурі.
— Ви ж не хочете брати шлюб потай, чи не так?
— О… — силувано усміхнувся Небель. — Мій батько також так не думає.
— Тоді що?
Знову залягла тиша, яка дедалі більше передвіщала грозу.
— Це через мене ваш вельмишановний батько не хоче бути присутнім?
— Ні, ні, пані! — вигукнув Небель нетерпляче. — Просто він такий… Якщо хочете, я знову з ним поговорю.
— Я хочу? — мати дівчини усміхнулась, роздуваючи ніздрі. — Робіть, як знаєте. Чи не могли б ви, Небелю, зараз піти? Я зле почуваюся.
Небель вийшов, глибоко роздосадуваний. Що він скаже батькові? Той завжди опирався цьому шлюбові, і син уже вдався до певних кроків, аби не зважати на це.
— Можеш робити все, що тобі заманеться. Але моєї згоди на те, аби ця утриманка стала твоєю тещею, ти не дістанеш ніколи!
Через три дні Небель вирішив раз і назавжди з’ясувати стан справ і вибрав для цього хвилинку, коли Лідії не було.
— Я розмовляв із батьком, — почав Небель, — і він мені сказав, що ніяк не може прийти.
Мати Лідії трохи зблідла, та її очі звузились і заблищали.
— Так?! І чому ж це?
— Не знаю, — глухо озвався Небель.
— Іншими словами, ваш вельмишановний батько боїться заплямувати себе, якщо його нога ступить сюди?
— Не знаю! — повторив він, і собі впершись.
— Цей пан завдає нам незаслуженої образи! Що він собі надумав? — додала вона розстроєним голосом, губи в неї тремтіли. — Хто він такий, аби так із нами говорити?
Відтак Небель відчув укол образи за свій рід.
— У чому річ, я не знаю! — його голос також дрижав. — Але він не тільки відмовляється прийти, він іще й не дає згоди на мій шлюб.
— Що? Як це відмовляється? Чому? Хто він такий? Яке він право на це має?
Небель підвівся.
— Ви не…
Та вона також підвелася.
— Так, він! Ви ще дитина! Запитайте в нього, звідки в нього багатство, яке він украв у своїх клієнтів! І цей гонор! Його бездоганна родина, без жодної плямки, цим бундючиться! Його родина!.. Нехай він вам розкаже, скільки разів лазив через паркан, аби переспати зі своєю жінкою ще до весілля! Він мені розповідатиме про свою родину!.. Гаразд, ідіть собі, я по зав’язку сита лицемірством! Усіляких вам гараздів!
Чотири дні Небель прожив у глибокому відчаї. На що він міг сподіватися після того, що сталося? П’ятого дня, надвечір, він отримав записку:
«
Без сумніву, то були хитрощі. Та якщо Лідія насправді…
Він пішов туди того самого вечора, і мати дівчини прийняла його зі стриманістю, яка здивувала Небеля: без надмірної сердечності, ані подоби грішниці, яка розкаялася.
— Якщо ви хочете її бачити…
Небель увійшов разом із матір’ю і побачив свою обожнювану кохану в ліжку. Підібгані ноги, обличчя, що світилося тією свіжістю без пудри, яка буває тільки в чотирнадцять років.
Він сів біля неї, і мати марно чекала, що вони щось скажуть одне одному; вони лишень дивились одне на одного й усміхалися.
Раптом Небель відчув, що вони залишилися самі, і уявлення про матір стало чітким: «Вона пішла геть, аби в екстазі від свого знову віднайденого кохання я втратив голову й через це шлюб став вимушеним». Ta за ці чверть години кінцевої насолоди, яку йому пропонували авансом і задарма в обмін на зобов’язання одружитися, вісімнадцятирічний юнак відчув — як тоді, коли вона прихилилася до стіни, — нічим незаплямовану насолоду чистого кохання в ореолі поетичної ідилії.
Тільки Небель міг сказати, яким великим було його віднайдене після катастрофи щастя. Також він забув матері вибух лихослів’я, люте бажання образити тих, хто на це не заслуговує. Однак твердо вирішив усунути матір з їхнього життя, щойно вони поберуться. Спогад про його ніжну й чисту наречену, яка усміхалася на ліжку, край якого оголився для нього, обіцяв повну насолоду, з якої Небель не викрав наперед ані найменшого діаманта.
Наступного вечора, прийшовши до Аррісабалаги, Небель застав дім темним. Служниця нескоро прочинила вікно:
— Паній нема.
— Кудись пішли? — запитав він здивовано.
— Ні, вони вертаються в Монтевідео… Поїхали в Сальто, аби заночувати на борту.
— Ах! — пробурмотів нажаханий Небель. Але у ньому ще жевріла надія. — А доктор? Я можу з ним поговорити?
— Його немає, після обіду він пішов у клуб…
Знову залишившись сам на темній вулиці, Небель у смертельній зневірі підняв і опустив руки. Усьому кінець! Його щастю, його віднайденій напередодні радості! Її знову втрачено й назавжди! Він здогадувався, що цього разу порятунку не буде. Нерви в матері розігрались, як клавіші, і він уже нічим не міг зарадити.
Він дійшов до рогу вулиці й звідти, спинившись під ліхтарем, тупо видивився на рожевий дім. Обійшов квартал і знову спинився під ліхтарем. Ніколи, більше ніколи!
Це тривало до пів на дванадцяту ночі. Урешті він пішов додому і зарядив револьвер. Проте один спогад його зупинив: кілька місяців тому він пообіцяв одному німецькому кресляреві, що перед тим, як накласти на себе руки (Небель був підлітком), навідається до нього. Зі старим вояком армії Вільгельма його поєднувала жива дружба, заснована на довгих філософських бесідах.
Назавтра спозаранку Небель стукав у двері його вбогої кімнати. Вираз його обличчя був цілком красномовний.
— Прийшла пора? — по-батьківськи спитав його друг, міцно потиснувши руку.
— Тс! Хоч як крути! — відказав хлопець, дивлячись убік.
Тоді кресляр із цілковитим спокоєм оповів йому свою любовну драму.
— Іди додому, — врешті сказав він, — і якщо об одинадцятій не передумаєш, вертайся: поснідаємо разом. А тоді роби, що хочеш. Обіцяєш?
— Обіцяю, — відповів Небель і своєю чергою міцно потиснув йому руку, мало не заплакавши.
Удома його чекала картка від Лідії.
— От як це мало бути! — вигукнув юнак, із переляком дивлячись у дзеркало на своє пополотніле обличчя. — Це мати змусила її написати, мати і її прокляте божевілля! Лідія тільки й могла що написати це, і бідна дівчинка, доведена до розпачу, виплакала в листі всю свою любов. Ах, якби я міг її колись побачити, розказати їй, як я її любив, як люблю її зараз, мою ясочку!..
Тремтячи, він підійшов до нічного столика й узяв револьвер, та згадав свою нову обіцянку й довго стояв, уперто відчищаючи нігтем якусь цятку на барабані.
Якось в Буенос-Айресі, коли Небель сів у трамвай, вагон не рушав з місця довше, ніж звикло, і Небель, який узявся читати, врешті оглянувся. Поміж сидіннями важким і повільним кроком пробиралася якась жінка. Кинувши побіжний погляд на незграбу, Небель знову повернувся до читання. Сівши поруч із ним, дама уважно глянула на сусіда. Небель, хоча й відчував на собі час від часу чужий погляд, продовжував читати; та врешті йому це надокучило, і він підвів здивоване обличчя.
— Я так і думала, що це ви, — вигукнула дама, — хоча й сумнівалася… Ви мене не пам’ятаєте, еге ж?
— Пам’ятаю, — відказав Небель, округливши очі. — Пані Аррісабалага…
Вона помітила його здивування й усміхнулась із виразом старої куртизанки, яка й досі намагається сподобатися юнакові.
Від жінки, яку Небель знав одинадцять років тому, залишилися тільки очі, хоча й запалі та згаслі. Жовта цера із зеленкуватим відтінком зсохлась, пішовши курними зморшками. Вилиці тепер випирали, а за як завжди пухлими губами ховалися попсуті зуби. Було видно, як у цьому змарнілому тілі по виснажених нервах і розбухлих артеріях циркулює морфій, перетворивши на скелет розкішну жінку, яка колись, сидячи обіч нього, гортала «
— Я добряче постаріла… Та й хвора, нирки болять… А ви, — додала вона, дивлячись на нього з ніжністю, — усе такий самий! Адже вам нема ще й тридцяти… Лідія також не змінилася.