Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 9)
— Як прізвище отого-он юнака? — спитав нотаріус, показуючи на Рафаеля. — Мені здалось, наче його назвали Валантеном.
— Гадаєте, просто Валантеном? — сміючись, вигукнув Еміль, — Ні, Рафаель де Валантен, з вашої ласки! Наш герб — на чорному полі золотий орел, зі срібною короною, дзьоб і кігті червоні, і чудовий девіз: «Non cecidit animus!»[46]. Ми — не якийсь там знайда, ми — нащадок імператора Валента, родоначальника всіх Валантінуа, засновника міст Валенсії в Іспанії й Валанса у Франції, ми — законний спадкоємець Східної імперії. Якщо ми дозволяємо Махмудові царювати в Костянтинополі, то тільки зі своєї ласки та ще за браком грошей і солдатів.
Еміль виделкою намалював у повітрі корону над Рафаелевою головою. Нотаріус на мить замислився і знову підніс до уст келиха з мимовільним жестом, яким ніби признавався, що він не може причислити до своєї клієнтури Валенсію, Валанс, Костянтинополь, Махмуда, імператора Валента й рід Валантінуа.
— Зруйнування отих мурашників, що звались Вавілон, Tip, Карфаген чи Венеція й були мимохідь розтоптані ногою велетня, — це не попередження людству якоїсь насмішкуватої сили? — спитав Клод Віньйон, цей раб, куплений, щоб зображувати з себе Боссюе[47] по десять су за рядок.
— Мойсей, Сулла, Людовік Одинадцятий, Рішельє, Робесп’єр і Наполеон це все, може, одна й та сама людина, що з’являлась у різних цивілізаціях, мов комета на небі! — озвався якийсь баланшист[48].
— Нащо спокушати провидіння? — сказав Каналіс, постачальник балад.
— Ет, що там провидіння! — вигукнув, перебивши його, «знавець». — У світі нема нічого гнучкішого.
— Але ж, добродію, Людовік Чотирнадцятий занапастив більше людей, щоб викопати водопровід для пані де Ментенон, ніж Конвент заради встановлення справедливих податків, єдності закону, заради націоналізації й рівного поділу спадщини, — озвався Массоль, молодик, що став республіканцем, бо йому бракувало одного складу перед прізвищем.
— Добродію, — відповів йому Моро, багатий поміщик звідкись з берегів Уази, — для вас кров дешевша за вино. Та, може, ви хоч тепер зоставите людям голови на в’язах?
— А нащо? Хіба принципи соціального порядку не варті кількох жертв?
— Бісіу! Чуєш? Оцей буцімто республіканець гадає, що голова отого поміщика годиться на жертву! — сказав один юнак своєму сусідові.
— Люди й події — ніщо, — розвивав далі свою теорію республіканець, раз по раз гикаючи. — Тільки в політиці та філософії є принципи й ідеї.
— Яке страхіття! І вам не шкода буде вбивати своїх друзів заради якогось там одного слова?
— Ет! Людина, здатна до докорів сумління, — це і є справжній злочинець, бо вона знає, що таке чеснота, тоді як Петро Великий і герцог Альба — це системи, а корсар Монбар — це організація.
— Але хіба суспільство не може обійтись без ваших «систем» і «організацій»? — спитав Каналіс.
— О, безперечно! — вигукнув республіканець.
— Мені від вашої дурної республіки вже з душі верне! Не можна спокійно розрізати каплуна, щоб не знайти в ньому аграрного закону.
— Твої переконання чудові, мій маленький Бруте, нафарширований трюфелями! Але ти схожий на мого слугу: той дурень так тяжко одержимий манією пристойності, що якби я полишив йому чистити мої вбрання так, як він хоче, то ходив би голий.
— Звірюки ви! Хочете чистити націю зубною щіткою! — відказав республіканець. — По-вашому, правосуддя небезпечніше за злодіїв.
— Хе! Хе! — засміявся адвокат Дерош.
— Які вони нудні зі своєю політикою! — озвався нотар Кардо. — Зачиніть двері. Нема такої науки або чесноти, що була б варта хоч однієї краплі крові. Якби ми спробували підбити підсумок істині, то, може, переконалися б, що вона — банкрутка.
— Е! Напевне, дешевше буде по-лихому замиритись, ніж по-доброму посваритись. Тому я всі промови, виголошені з трибун за сорок років, віддав би за одну форель, за казку Перро або за малюночок Шарле.
— Ваша правда! Подайте-но спаржу... Бо, врешті, свобода породжує анархію, анархія веде до деспотизму, а деспотизм вертає нас до свободи. Мільйони людей загинули, так і не домігшися тріумфу жодної з цих систем. Чи це не порочне коло, в якому весь час обертатиметься моральний світ? Коли людина гадає, ніби щось удосконалила, насправді вона тільки щось переставила з місця на місце.
— О! О! — вигукнув Кюрсі, водевіліст, — Тоді, панове, я виголошую тост за Карла Десятого, батька свободи!
— А хіба не так? — спитав Еміль. — Коли деспотизм є в законах, тоді свобода — в звичаях, і навпаки.
— Випиймо за дурість влади, що дає нам таку владу над дурнями! — сказав банкір.
— Е, любий мій! Наполеон принаймні лишив нам славу! — вигукнув морський офіцер, що ні разу не плавав далі Бреста.
— Ет, слава — невигідний товар. Коштує дорого й дуже нетривка. Чи це не в ній виявляється егоїзм великих людей, так, як у щасті — егоїзм дурнів?
— Мабуть, ви дуже щасливі.
— Перший, хто обгородив свою власність, був безперечно слабкою людиною, бо суспільство вигідне тільки людям слабосилим. Дикун і мислитель, хоч вони перебувають у протилежних кінцях духовного світу, однаково бояться власності.
— Отакої! — гукнув Кардо. — Якби не власність, як ми могли б укладати нотаріальні акти?
— Ой, горошок неймовірно смачний!..
— А священика другого дня знайшли мертвого в ліжку...
— Хто тут говорить про смерть? Не жартуйте! Я маю дядька...
— І ви, очевидно, зневірилися в тому, що він помре.
— Звісно!
— Слухайте, панове!
— Ет! А в мене дядько високий, худий, скупий і не обжера.
— О, такі дядьки — це потвори, що псують нам життя.
— А коли він наїсться й перетравлюватиме з’їдене, — провадив оповідач, — скажіть йому, що його банкір збанкрутував.
— А коли він це витримає?
— Підсуньте йому гарненьку дівчину!
— А коли він... — озвався ще один і похитав головою.
— Ну, тоді це не дядько, дядьки в принципі всі ласолюби.
— Малібран уже не бере двох верхніх нот.
— Та ні!
— А я кажу — так!
— От-от! «Так» і «ні» — хіба не до цього зводяться всі релігійні, політичні й літературні міркування? Людина — це блазень, що танцює над прірвою!
— Вас послухати, то я дурень.
— Навпаки — це якраз тому, що ви не слухаєте мене.
— Освіта — яка нісенітниця! Пан Гейнфеттермах налічив понад мільярд надрукованих томів, а за життя людина може прочитати півтораста тисяч. То поясніть, що означає це слово — «освіта»? Для нас вона полягає в тому, щоб знати, як звали коня Александра Македонського й собаку пана Дезаккора і не знати імен тих, хто придумав сплавляти дерево і винайшов порцеляну. Для інших освіта — це означає вміти викрасти заповіт і вважатися чесною людиною, улюбленою й шанованою, але не в тому, щоб поцупити годинника (та ще не вперше і з п’ятьма обтяжливими обставинами), а потім, викликавши загальну ненависть і зневагу, піти на смерть на Гревській площі.
— А Натан зостанеться?
— О, його співробітники люди не дурні.
— А Каналіс?
— Це велика людина, не говорімо про нього.
— Ви п’яні!
— Безпосередній наслідок конституції — сплощення умів. Науки, мистецтва, пам’ятники — все роз’їдене жахливим егоїзмом, нашою сьогоднішньою проказою. Три сотні буржуа, сидячи на лавах палати, думатимуть тільки про те, як садити тополі. Деспотизм беззаконно робить великі діла, а свобода лінується законно робити хоч би малі.
— Ваше взаємне навчання карбує двоногі монети по сто су, — перебив його абсолютист. — У народі, знівельованому освітою, зникають особистості.
— Але ж хіба мета суспільства не в тому, щоб забезпечити добробут кожному? — спитав сен-сімоніст.
— Якби ви мали п’ятдесят тисяч франків прибутку, ви б і не думали про народ. Ваше серце повне любові до людства; їдьте ж на Мадагаскар — там ви знайдете свіженький народець, можете його сен-сімонізувати, класифікувати, посадити під скло. А тут у нас кожен уже зроду сидить у своїй чарунці, мов кілочок у гнізді. Швейцар тут — швейцар, дурень — дурень, і щоб таке звання здобути, не треба ніякого колежу святих отців. Отак-то.
— Ви карліст?[49]
— Чом би й ні? Я люблю деспотизм, він пов’язаний із певним презирством до людського роду. Я не почуваю ненависті до королів. Вони такі кумедні! Королюють у палаті, за тридцять мільйонів льє від сонця, це вам не абищо!
— Підсумуймо ж у загальних рисах хід цивілізації, — озвався вчений, забажавши напутити неуважного скульптора, й почав розводитися про зародження суспільств та про первісні народи. — При виникненні націй влада була в певному розумінні матеріальна, груба, цільна; потім, з виникненням об’єднань, уряди заходилися спритно розкладати первісну владу. Так, у давню давнину влада була теократична: жрець тримав у руці і меч, і кадило. Згодом стало вже двоє духовних владарів: верховний жрець і цар. Сьогодні, в нашому суспільстві, останньому слові цивілізації, владу розподілено відповідно до числа елементів тієї цивілізації, і ми тепер маємо справу з силами, що звуться промисловістю, думкою, грішми, словом. І от влада, позбувшись єдності, веде суспільство до розпаду, а єдина перепона цьому розпадові — зиск. Таким чином, ми спираємось не на релігію й на матеріальну силу, а на розум.