Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 8)

— Тут, за висловом метра Алькофрібаса[43], і нам дещиця перепаде з бенкетного столу, — звернувся він до Рафаеля, показуючи на ящики з квітами, що оздоблювали зеленню сходи й сповнювали повітря пахощами.

— Я люблю передпокої, добре натоплені й оздоблені багатими килимами, — відповів Рафаель, — Це — рідкість у Франції. Тут я наче відроджуюсь.

— А нагорі будемо пити й сміятися, мій бідний Рафаелю. Та ще й як! — вигукнув Еміль. — Я сподіваюся, що ми будемо переможцями й ступатимемо по всіх цих головах.

Потім глузливим жестом показав на гостей, що входили до зали, яка сяяла позолотою, вогнями; там їх зразу обступила молодь, що вже чимось прославилася в Парижі. Про того говорили, як про новий талант, що першою своєю картиною затьмарив шедеври живопису часів Імперії. Той недавно випустив дуже яскраву книжку, просякнуту якоюсь літературною зневагою, вона відкривала сучасній школі нові шляхи. Далі скульптор, чиє суворе обличчя виказувало мужній геній, розмовляв з одним із тих молодих насмішників, які або не хочуть бачити вищості ні в чому, або визнають її в усьому. А он — найдотепніший з наших карикатуристів, з лукавим поглядом і гострим язиком; він вислухував епіграми, щоб перекласти їх на мову малюнка. Там — молодий сміливий письменник, що краще за будь-кого вмів уловити суть політичних ідей, або заіграшки виразити весь зміст творів якогось плідного письменника, розмовляв з поетом, чиї твори затьмарили б усю сучасну поезію, якби хист його був рівний його злості. Обидва намагались уникати і правди, і брехні, звертаючись один до одного з солодкими, улесливими словами. Один знаменитий музикант глузливим голосом у тональності сі бемоль утішав молодого політика, якого недавно скинули з трибуни — правда, він зовсім не забився. Молоді письменники без стилю були поруч молодих письменників без думок, прозаїки, жадібні до поетичних красот, — поруч прозаїчних поетів. Дивлячись на ці недовершені створіння, один бідний сен-сімоніст, досить наївний, щоб вірити в свою доктрину, милосердно намагався примирити їх, напевне бажаючи обернути їх у ченців свого ордену. І нарешті, там було двоє чи троє отих учених, ніби призначених розбавляти у розмові кисень азотом[44], і кілька водевілістів, готових скрасити її отими ефемерними блискітками, схожими на блиск діамантів, який не гріє й не світить. Кілька любителів парадоксів, нишком сміючись із тих, хто поділяв їхнє зневажливе чи захоплене ставлення до людей і обставин, уже почали оту двогостру полеміку, за допомогою якої вони змовляються проти всіх систем, не обстоюючи жодної. Знавець, із тих, хто не дивується ні з чого, хто сякається під час каватини в Італійській опері, перший кричить там «браво» і заперечує кожному, хто висловив його думку поперед нього, вже був тут і повторював чужі дотепи, ніби власні. Серед цих учасників бенкету п’ятьом судилося велике майбутнє, десяток мав здобути трохи минущої слави, а решта могли, як усі посередності, сказати собі знамениту брехню Людовіка XVIII: «Єднання й забуття»[45]. Господар був стурбовано-веселий, як людина, що витратила дві тисячі екю. Час від часу його нетерплячий погляд звертався до дверей зали, шукаючи тих гостей, котрі примусили себе чекати. Незабаром з’явився низенький товстун, якого зустріли схвальним гомоном: це був нотаріус, який того ранку закінчив організацію нової газети. Слуга в чорному відчинив двері величезної їдальні, всі без церемоній подалися туди, й кожен почав шукати своє місце за величезним столом. Перше ніж вийти з салону, Рафаель окинув його останнім поглядом. Його бажання здійснилося досить-таки точно. Всюди шовк і золото. Незліченні свічки в розкішних канделябрах висвічували найтонші деталі позолочених фризів, тонке карбування бронзи й пишні барви меблів. Рідкісні квіти в кількох витончених бамбукових жардиньєрках поширювали приємні пахощі. Все, аж до драпірування, дихало стриманою вишуканістю, в усьому була якась поетична грація, що мала сильно впливати на уяву бідняка.

— Сто тисяч ліврів ренти — чудовий коментар до катехізису, вони допомагають нам утілити мораль у дію! — промовив Рафаель, зітхнувши. — О так, моя доброчесність уже не згодна ходити пішки. Як на мене, нечестя — це мансарда, витертий одяг, сіра шапка взимку і борг у портьє. Ох, якби прожити в таких розкошах рік чи хоч півроку! А потім умерти. Я принаймні спізнав би, вичерпав, спожив тисячу життів.

— Пхе! — заперечив Еміль, що слухав його. — Ти вважаєш карету біржовика за щастя. Ти скоро знудишся багатством, помітивши, що воно відібрало в тебе шанси стати видатною людиною. Чи митець вагався коли між злиденністю багатства й багатством злиднів? Хіба нам весь час не доводиться боротись? Тож наготуй свій шлунок. Глянь! — додав він, величним жестом показуючи на величний, райський, заспокійливий вигляд їдальні банкіра. — Хіба цей чоловік не взяв на себе клопіт нагромаджувати свої гроші для нас? Хіба це не різновид губки, не зазначеної природознавцями в класі поліпів, різновид, який треба видушувати обережно, перше ніж полишимо спадкоємцям висмоктувати її? Як тобі стиль барельєфів на стінах? А люстри, а картини — скільки розкоші, завваж! Коли вірити заздрісникам і тим, хто вдає, ніби знає всі пружини життя, наш господар під час революції вбив якогось німця й ще двох людей — свого, нібито, найкращого друга та його матір? Можеш ти повірити, що в шпакуватій голові шановного Тайфера може зародитися злочин? На вигляд він добряга. Глянь, як виблискує срібло; невже кожен з цих блискучих промінчиків коштував йому удару кинджалом? Ет, облиш! Так можна повірити і в Магомета. Коли публіка має рацію, то ось тридцять чоловік, розумних і обдарованих, зібралися тут, щоб пожерти нутрощі й випити кров цілої родини. А ми обидва чисті, ентузіастичні юнаки, — станемо співучасниками цього злочину! Мені хочеться спитати в нашого банкіра, чи він чесний чоловік.

— Не зараз! — вигукнув Рафаель. — Коли він нап’ється до нестями, а ми пообідаємо.

Два приятелі, сміючись, посідали. Спочатку поглядом, швидшим за слова, кожен із гостей віддав данину захоплення розкішному виглядові довгого стола, білого, мов свіжовипалий сніг; на ньому симетрично стояли накрохмалені серветки, увінчані рум’яними булочками. Кришталь іскрився всіма кольорами веселки, незліченні свічки схрещували своє проміння, страви під срібними ковпаками пробуджували апетит і цікавість. Слова лунали не часто. Сусіди перезиралися. Лакеї розносили мадеру. Потім подали першу переміну в усій її славі; вона зробила б честь небіжчикові Камбасересу, її уславив би Брійє-Саварен. Вина Бордо й Бургундії, білі й червоні, подавалися з царською щедрістю. Ця перша частина бенкету була достоту схожа на виставу класичної трагедії. Друга дія виявилася трохи багатослівною. Кожен із гостей добряче пив, міняючи вина по своїй уподобі, і на ту мить, коли виносили рештки чудових страв, уже зав’язались бурхливі суперечки; багато блідих лиць зарум’янились, не один ніс почав червоніти, щоки пашіли, очі яскріли. Це ще був тільки світанок сп’яніння і розмова не виходила за межі пристойності, але вже почали вихоплюватися з усіх уст насмішки й дотепи, потім лихослів’я тихо підняло свою зміїну голівку й заговорило солодким голосом, потайні натури уважно прислухалися, ще сподіваючись лишитися розважними. Друга страва вже застала уми зовсім розпалені. Кожен їв і говорив, говорив і їв, не зважаючи на те, скільки випив — такі смачні й духмяні були вина, такий заразливий був приклад. Тайфер, щоб розгарячити гостей, наказав подавати грізні своєю міцністю ронські вина, палючий токай, старий руссільйон, що бив у голову. Ніби поштові коні, що від’їздять від станції, так і юнаки, підхльоскувані іскрами шампанського, якого нетерпляче дожидали і якого було подано вдосталь, пустили свої язики чвалом, хоча їхніх міркувань ніхто не чув, заходились оповідати історії, які не мали слухачів, і по сто разів про щось запитували, не дістаючи відповіді. Тільки оргія підносила свій гучний голос; той голос складався з сотні безладних вигуків, що наростали, як крещендо у Россіні. Потім почалися ущипливі тости, хвастощі, зухвалі випади. Усі намагалися хвалитись не великим розумом, а здатністю подужати глеки, барильця, бочки вина. В кожного було неначе по два голоси. Врешті гості заговорили всі зразу, а слуги тільки всміхалися. Коли парадокси сумнівного блиску, істини в блазенських шатах почали стикатися одне з одним, пробиваючи собі шлях крізь вигуки, крізь судові вироки, попередні й остаточні, крізь усяку нісенітницю, як ото в бою летять зусібіч ядра, кулі, картеч, цей словесний сумбур напевно б зацікавив якогось філософа дивовижністю думок чи здивував би політика химерністю пропонованих суспільних систем. Все це було ніби книжка й картина водночас. Філософські теорії, релігії, моральні уявлення, такі відмінні в різних широтах уряди — одне слово, всі великі діяння людського розуму валились під косою, довгою, як коса самого Часу, і, може, ви заледве могли б вирішити, чи вона — в руках сп’янілої мудрості, а чи в руках мудрого, ясновидющого сп’яніння. Підхоплені немовби якоюсь бурею, ці уми, як хвилі, що б’ються в бескеття, неначе хотіли похитнути всі закони, між якими плавають цивілізації, — таким чином, самі того не знаючи, виконували волю Бога, яка полишає в природі добро й зло і не відкриває таємничого змісту їхньої невпинної боротьби. Шалена й блазенська, ця суперечка була схожа на якийсь шабаш резонерства. Поміж невеселими жартами, яким тепер сипали ці діти Революції при народженні газети, і словами веселих пияків при народженні Гаргантюа лежала ціла безодня, що розділяє дев’ятнадцяте й шістнадцяте сторіччя. Те, сміючись, готувало руїну, це — сміється серед руїн.