Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 11)

— Гай-гай! — відказав Еміль із блазенсько-сумною міною, — куди не ступиш ногою — або геометрія безвірника, або «Отче наш» папи римського. Ет! Випиймо! Ось що, по-моєму, означає слово «Трінк», це провіщення божественної пляшки в кінці «Пантагрюеля».

— Ми за «Отче наш», — відказав Рафаель. — Йому ми завдячуємо все: і наші мистецтва, наші пам’ятники, може, й наші науки, а ще важливіше — наші сучасні уряди, за яких п’ять сотень умів чудесним чином представляють величезне, плідне суспільство, де протилежні сили взаємно нейтралізуються, полишаючи всю владу Цивілізації, велетенській цариці, що заступила короля, — цій стародавній, грізній постаті, якомусь псевдофатумові, що його людина зробила посередником між небом і собою. Перед лицем стількох досягнень атеїзм здається скелетом, який анічогісінько не породжує. Що ти на це скажеш?

— Я думаю про річки крові, пролиті католицтвом, — холодно відповів Еміль. — Воно вступило нам у жили, в серця, — наче всесвітній потоп. Та що вдієш! Кожна розумна людина повинна йти під знаменом Христа. Тільки Христос освятив перемогу духу над матерією, тільки він відкрив нам поезію світу, що служить посередником між нами й Богом.

— Ти так гадаєш? — спитав Рафаель, усміхаючись п’яною, якоюсь невизначеною усмішкою. — Ну що ж, аби не скомпрометувати себе, проголосимо знаменитий тост: «Diis ignotis»[55]. І вони вихилили свої келихи — келихи науки, вуглекислого газу, пахощів, поезії й невіри.

— Прошу до вітальні, каву подано, — оголосив мажордом.

У цю хвилину майже всі гості блукали в тому солодкому переддвер’ї раю, де світло розуму гасне, де тіло, визволившись від свого тирана, віддається на волю шаленим утіхам. Ті, досягши апогею сп’яніння, супились, щосили намагаючись уловити думку, яка б засвідчила їхнє власне існування; ті, отупілі через те, що насилу перетравлювали з’їдене, зовсім не хотіли рухатись. Відважні оратори ще вимовляли невиразні слова, змісту яких самі не розуміли. Ще звучали якісь рефрени, наче клацала машина, що вимушено завершувала свої оберти — механічну подобу життя. Метушня химерно поєднувалася з мовчанкою. Проте, почувши гучний голос служника, що замість господаря звістував їм нові втіхи, гості рушили до зали, тягнучи й підтримуючи один одного, а декотрих навіть несучи на руках. На хвильку натовп зупинився в дверях, нерухомий, заворожений. Всі втіхи бенкету поблідли перед збудливим видовищем, яке пропонував амфітріон, щоб потішити найсолодше з людських почуттів. При світлі свічок у золоченій люстрі, круг столу, заставленого золоченим сріблом, перед остовпілими гостями з’явилися жінки, і очі в гостей заблищали діамантами. Розкішні були вбрання, але ще розкішніша сліпуча жіноча краса, перед якою блідли всі дива цього палацу. Палкі очі дівчат, чарівливих, мов феї, сяяли яскравіше за потоки світла, що відбивалися від тканих шпалер, білого мармуру та гарних опуклостей бронзи. Серця пломеніли від вигляду розмаяних кучерів та розмаїтих привабливих, характерних постав. Очі оббігали зчудовано строкаті гірлянди квітів упереміш із сапфірами, рубінами та коралами, ланцюжки чорного намиста на сніжно-білих шиях, легкі шарфи, що тріпотіли, мов полум’я маяка, пишні тюрбани, спокусливо-скромні туніки. Цей сераль чарував усі погляди, задовольняв усі примхи. Танцівниця, що застигла в звабливій позі під хвилями кашеміру, здавалась оголеною. Там — прозорий серпанок, тут — мінючий шовк приховував або відкривав таємничі красоти. Вузенькі ніжки промовляли про кохання, вуста мовчали, червоні й свіжі. Юні дівчата так тонко вдавали несміливих і невинних, що здавалося, ніби прегарні їхні коси дихають побожною чистотою, а самі вони — осяйні видива, що ось-ось розвіються від одного подиху. А там красуні аристократки з гордовитими обличчями, але по суті мляві, по суті кволі, тендітні, витончені, схиляли голови з таким виглядом, ніби ще не розпродали всієї королівської ласки. Англійка — білий, цнотливий, ефірний образ, що зійшов із хмар Оссіана[56], — була схожа на янгола смутку, на голос сумління, що втікає від злочину. Парижанка, вся краса якої — в її невимовній грації, горда своїм туалетом і розумом, у всеозброєнні своєї всемогутньої слабкості, гнучка й сильна, сирена без серця й без пристрасті, але навчена штучно відтворювати все багатство жаги й симулювати всі відтінки ніжності, — і вона була в цьому небезпечному збориську, де видно було й італійок, на вигляд безтурботних і щасливих, але завжди розважних, і пишних нормандок з розкішним тілом, і чорнокосих південок із чарівним розрізом очей. Можна було подумати, що скликані Лебелем версальські красуні, ще зранку наготувавши всі свої принади, з’явились сюди, ніби юрма східних рабинь, пробуджених голосом купця й готових на світанку зникнути. Засоромлені, вони збентежено тислись коло столу, як бджоли, що гудуть у вулику. Їх небоязке збентеження, в якому був і докір, і кокетство, — все разом являло собою чи то розраховану спокусу, чи то мимовільний вияв сором’язливості. Можливо, почуття, якого жінка ніколи не виявляє до кінця, веліло їм кутатись у плащ доброчесності, аби надати більше чару й гостроти розгулові нечестя. І ось інтрига Тайфера, здавалось, була приречена на невдачу. Непогамовні чоловіки спочатку скорились царственій могутності, якою наділена жінка. Шепіт захвату пролетів, наче найніжніша музика. Тієї ночі кохання ще не супроводило їхнього сп’яніння; замість того, щоб віддатись ураганові жаги, гості, захоплені зненацька в хвилину слабкості, віддались утіхам солодкого екстазу. Митці, покірні голосові поезії, що панує над ними завжди, заходилися з насолодою вивчати вишукану вроду цих жінок в усіх її найтонших відтінках. Філософ, пробуджений думкою, яку, мабуть, породила кислота, що виділялася з шампанського, здригнувся, подумавши про нещастя, які привели сюди цих жінок, колись гідних, можливо, найчистішого поклоніння. Кожна з них, мабуть, могла б розповісти криваву драму. Майже всі вони носили в собі пекельні муки, тягли за собою спогад про чоловічу невірність, про порушені обітниці, про радощі, відняті злиднями. Гості статечно підійшли до них, зав’язалися розмови, такі різноманітні, як і вдачі співрозмовників. Утворилися групки. Можна було подумати, ніби це вітальня в пристойному домі, де дівчата й дами звичайно пропонують гостям після обіду каву, солодощі й лікери, які полегшують ласунам тяжку працю травлення їжі. Та ось, де-не-де почувся сміх, гомін наростав, голоси гучнішали. Оргія, на хвильку приборкана, мала знову прокинутись. Чергування тиші й гамору чимось нагадувало симфонію Бетховена.

Тільки-но двоє приятелів сіли на м’яку канапу, до них зразу підійшла висока ставна дівчина, гордо випростана, з досить неправильними рисами обличчя, але звабливими, повними жаги; своїми різкими контрастами вони впливали на уяву. Чорні пишні коси, що неначе вже побували в любовних боях, розсипались сласними кільцями по округлих плечах, які мимохіть притягували погляд. Довгі темні кучері наполовину прикривали величну шию, на яку раз по раз падало світло, окреслюючи тонкий, напрочуд гарний контур. Матову білість обличчя відтінювали яскраві живі тони рум’янцю. Очі з довгими віями кидали сміливе полум’я, іскри кохання. Червоні уста, вологі, ледь розтулені, кликали до цілунків. Стан у дівчини був повний, але гнучкий, ніби створений для любощів, перса й плечі пишно розвинені, ніби в красунь Карраччі[57]; а проте вона справляла враження моторної й легкої, сильне тіло наводило на думку про звинність пантери, мужня доладність форм обіцяла палючі втіхи любострастя. Хоч ця дівчина, певне, вміла сміятись і пустувати, її очі й усмішка лякали уяву. Вона була схожа на пророчицю, одержиму демоном, вона скоріше викликала подив, ніж подобалась. То один, то інший вираз на мить блискавкою осявав її живе обличчя. Пересичену людину вона б, може, зачарувала, але юнак би налякався її. То була велична статуя, що впала з фронтону еллінського храму, — прекрасна здалеку, але грубувата, коли дивитися зблизька. Проте своєю разючою красою вона, мабуть, збуджувала безсилих, своїм голосом чарувала глухих, поглядом оживляла старі кістки; ось чому Еміль знаходив у ній певну схожість чи то з трагедією Шекспіра, химерною арабескою, де радість завиває, де в коханні є щось дике, де чар витонченості й полум’я щастя змінюють криваву сваволю гніву, чи то зі страховищем, що вміє й кусати, й голубити, реготати, як демон, плакати, як ангел, у одних обіймах раптом злити всі жіночі спокуси, за винятком зітхань меланхолії та чарівливої дівочої скромності, а за мить заревти, розтерзати себе, зломити свою жагу, свого коханця і врешті занапастити саму себе, як збунтований народ. Одягнена в сукню з червоного оксамиту, вона недбало ступала по квітах, що впали з голів її подруг, і гордовитим рухом простягала двом приятелям срібну тацю. Горда своєю вродою, горда, можливо, своїми пороками, вона виставляла напоказ білу руку, що яскраво вимальовувалась на червоному оксамиті. Вона була немовби королевою насолод, немовби втіленням людської радості, тієї радості, що розтрачує скарби, нагромаджені трьома поколіннями, сміється над трупами, глумиться з предків, розчиняє перли й розтоплює трони, перетворює юнаків на дідів, а часом і дідів на юнаків, — тієї радості, яка дозволена тільки гігантам, що знемоглися від влади, втомилися від думки або звикли дивитись на війну як на розвагу.