Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 12)

— Як тебе звати? — спитав Рафаель.

— Акіліна.

— А! Ти з «Урятованої Венеції»[58]! — гукнув Еміль.

— Так, — відповіла вона. — Як папа римський, піднісшись над усіма чоловіками, бере собі нове ім’я, так і я, перевершивши всіх жінок, узяла собі нове ім’я.

— І, як ту жінку, чиє ім’я ти носиш, тебе кохає шляхетний і грізний змовник, ладний померти за тебе? — жваво спитав Еміль, збуджений цим серпанком поезії.

— Мене кохав такий чоловік, — відповіла вона. — Але гільйотина стала моєю суперницею. Тому я завжди оздоблюю своє вбрання чимось червоним, щоб не віддаватися радості надміру.

— О, тільки дозвольте їй розповісти історію чотирьох ларошельських сміливців[59] — і вона ніколи не скінчить! Мовчи, Акіліно. В кожної жінки знайдеться коханець, за яким можна поплакати, тільки не всі мали щастя, як ти, втратити його на ешафоті. Ох, куди краще знати, що твій коханець лежить у могилі на Кламарському цвинтарі, ніж у постелі суперниці.

Ці слова вимовила ніжним, мелодійним голосом інша жінка, найчарівніше, найлюбіше створіння, яке лишень могла паличка феї виворожити з чарівного яйця. Вона підійшла нечутною ходою, і друзі побачили делікатне личко, тонкий стан, голубі очі з чарівливо скромним поглядом, свіжий і чистий лоб. Сором’язлива наяда, що вийшла зі струмка, не така несмілива, біла й наївна, як ця молоденька, на вигляд шістнадцятирічна дівчина, що їй, здавалось, невідоме кохання, невідоме зло, бо вона ще не спізнала життєвих бур, вона щойно прийшла з церкви, де, мабуть, молила янголів просити за неї Творця, щоб він дочасно взяв її на небо. Тільки в Парижі трапляються такі створіння з невинним поглядом, які приховують щонайглибшу розбещеність, витончену розпусту під чистим і ніжним, мов стокротка, чолом. Спочатку ошукані обіцянками небесної втіхи, що нібито таїлись у тихій принадності цієї молоденької дівчини, Еміль і Рафаель почали її розпитувати, взявши каву, що вона налила в чашки, принесені Акіліною. Скінчилося тим, що в очах обох поетів вона стала похмурою алегорією, яка відбила ще одне лице людського життя — протипоставила суворій і жагучій виразистості постаті своєї гордої подруги образ холодного, любострасно жорстокого пороку, досить легковажного, щоб учинити злочин, і досить сильного, щоб посміятися з нього, — щось ніби безсердого демона, який мститься багатим і ніжним душам за те, що вони зазнають почуттів, недоступних для нього, і який завжди готовий продати свої любовні фіглі, пролити сльози на похороні своєї жертви й потішитись, читаючи ввечері її заповіт. Поет міг би замилуватися прекрасною Акіліною, геть усі мали б утікати від зворушливої Ефразії: одна була душею нечестя, друга — нечестям без душі.

— Хотів би я знати, чи ти коли думаєш про майбутнє? — сказав Еміль цьому чарівному створінню.

— Про майбутнє? — перепитала вона, сміючись. — А що ви називаєте майбутнім? Нащо мені думати про те, чого ще немає? Я не заглядаю ні вперед, ні назад. Чи не досить мені думок про сьогодні. А втім, наше майбутнє нам відоме: лікарня.

— Як ти можеш передбачати лікарню й нічого не робити, щоб її уникнути? — вигукнув Рафаель.

— А що ж такого страшного в лікарні? — спитала Акіліна. — Адже ми не маємо ні дітей, ні чоловіків; старість подарує нам чорні панчохи на ноги і зморшки на лоб; усе, що є в нас жіночого, зів’яне, радість у погляді наших друзів згасне, і що нам буде потрібне тоді? З усіх наших принад залишиться тільки застарілий бруд, і він ходитиме на двох лапах, холодний, сухий, загнилий і шелестітиме, як опале листя. Найгарніші наші вбрання стануть ганчір’ям, від амбри, що пахтіла в нашому будуарі, повіє смертю, трупним духом; до того ж якщо в цьому бруді опиниться серце, то ви всі над ним поглумитеся: адже ви не дозволяєте нам навіть берегти спогади. Такими, якими станемо ми тоді, чи не однаково — бавитися своїми песиками в багатому домі чи розбирати ганчір’я в шпиталі? Чи ми ховатимемо сиві коси під червоно-синьою картатою хусткою, чи під мереживом, будемо замітати вулицю березовою мітлою, а чи сходи Тюїльрі своїм атласним шлейфом, сидітимемо перед роззолоченим каміном, чи грітимемося біля горщика з жаром, дивитимемося на спектакль на Гревській площі, чи слухатимемо в театрі оперу — ото велика різниця!

— Aquilina mia[60], я згодна, з тобою, як іще ніколи, і мій погляд на це не веселіший, — підхопила Ефразія. — Так, кашемір і веленевий папір, золото, парфуми, шовк, розкіш, усе блискуче личить тільки молодості. Самий лише час угамує наші безумства, але щастя буде нашим виправданням. Ви смієтеся з мене, — вигукнула вона, в’їдливо посміхаючись до обох приятелів, — але хіба не правду я сказала? Краще померти від насолоди, ніж від хвороби. Я не відчуваю ні прагнення до вічності, ні великої поваги до людського роду — досить поглянути, що зробив з нього Бог! Дайте мені мільйони, я їх процвиндрю, ні сантима не залишу на той рік. Жити, щоб подобатись і владарювати, — ось що підказує мені кожен удар мого серця. Суспільство мене схвалює: хіба воно не постачає всього на догоду моїй марнотратності? Нащо Господь Бог щоранку дає мені прибуток із того, що я витрачаю ввечері? Нащо ви будуєте для нас шпиталі? Не на те ж Бог поставив нас між добром і злом, щоб ми вибирали те, що завдає болю або вкидає в тугу, — тож дурна була б я, не розважаючись.

— А інші? — спитав Еміль.

— Інші? А це їхня справа! Як на мене, то краще сміятися з їхніх прикрощів, ніж плакати над своїми. Хай-но спробує чоловік хоч трохи покривдити мене!

— Ти, мабуть, удосталь натерпілась, коли так думаєш! — вигукнув Рафаель.

— Мене покинуто задля спадщини, ось що! — сказала Ефразія, ставши так, щоб випнути всі принади фігури. — А я ж день і ніч працювала, щоб прогодувати його! Більш мене ніхто не одурить — ні усмішкою, ні обіцянками, я хочу, щоб моє життя було суцільним святом.

— Але ж хіба щастя не в нас самих? — вигукнув Рафаель.

— А що ж, по-вашому, — підхопила Акіліна, — бачити, як тобою захоплюються, тобі лестять, підноситись над усіма жінками, навіть найдоброчеснішими, затьмарюючи їх своєю вродою, багатством, — це все марниця? До того ж за день ми зазнаємо більше, ніж чесна міщанка за десять років. У цьому вся річ.

— Хіба не огидна жінка, позбавлена чесноти? — звернувся Еміль до Рафаеля.

Ефразія кинула на них погляд єхидни й відповіла з нищівною іронією:

— Чеснота! Полишмо її бридким та горбатим! Що їм, сердешним, робити без неї?

— Помовч! — вигукнув Еміль. — Не балакай про те, чого не знаєш.

— Що? Це я не знаю? — відрубала Ефразія. — Все життя віддаватися ненависному чоловікові, ростити дітей, що покинуть тебе, дякувати їм, коли вони крають тобі серце, — ось ті чесноти, що ви накидаєте жінці; а на додачу, щоб винагородити її за самозречення, ви накладаєте на неї тягар страждань, намагаючись її спокусити; а коли вона встоїть, ви її скомпрометуєте. Веселе життя! Краще вже не втрачати своєї волі, любити тих, хто подобається, і вмерти молодою.

— А ти не боїшся, що колись доведеться за це розплачуватись?

— Ну що ж, — відповіла вона, — замість змішувати насолоди зі смутком, я поділю своє життя на дві частини: перша — молодість, безперечно, весела, а друга — старість, мабуть, смутна, — тоді вже натерплюся вдосталь...

— Вона не кохала, — своїм глибоким голосом озвалась Акіліна. — Їй не доводилося проходити сто миль, аби тільки в захваті дістати в нагороду один погляд, а потім відмову; ніколи її життя не висіло на волосинці, ніколи не була вона готова заколоти кілька душ, щоб урятувати свого володаря, свого пана, свого бога... Кохання для неї — красень полковник.

— А, знов Ла-Рошель! — відказала Ефразія. — Кохання — як вітер: ми не знаємо звідки він віє. Так, урешті, коли тебе кохала тварюка, то почнеш стерегтися й людей.

— Карний кодекс забороняє нам кохати тварин, — насмішкувато промовила велична Акіліна.

— А я гадала, ти поблажливіша до військових! — засміялась Ефразія.

— Невже ви щасливі з того, що можете зректися розуму? — вигукнув Рафаель.

— Щасливі? — перепитала Акіліна, усміхнувшись безпорадно, розгублено і розпачливо дивлячись на обох друзів. — Ох, ви не знаєте, що це таке, коли зі смертю в душі силуєш себе розважатись!..

Глянувши в ту хвилину на вітальню, ви б побачили щось схоже на Мільтонів Пандемоніум[61]. Блакитний вогонь над пуншем забарвив пекельною блідістю обличчя тих, хто ще міг пити. Шалені танці, в яких знаходила вихід первісна сила, викликали регіт і крик, що лунали, наче вибухи ракет. Будуар і мала вітальня скидались на бойовище, всипане мертвими й умирущими. Вино, насолоди, розмови наче розпекли атмосферу. Сп’яніння, жага, маячня, самозабуття були в серцях і на обличчях, відбивались на килимах, відчувались у розгардіяші, застелили всі погляди легким серпанком, крізь який повітря здавалося насиченим п’янкими випарами. Довкола, як блискучий пил, що тремтить у сонячному промені, мерехтіла світла імла, і в ній вигравали щонайхимерніші форми, ставалися щонайдивніші зіткнення. То там, то там групи сплетених в обіймах тіл зливалися з білими мармуровими статуями, з вишуканими шедеврами скульптури, які прикрашали кімнати. Обидва приятелі ще зберігали в думках і почуттях якусь оманливу ясність, останнє тремтіння, недосконалу подобу життя, але вже не могли розрізнити, чи є щось реальне в тих дивних фантазіях, щось правдоподібне в тих надприродних картинах, які безперервно проходили перед їхніми втомленими очима. Задумливе небо наших марень, пекуча ніжність, що сповиває імлою образи наших сновидь, і скована чимось рухливість — одне слово, найнезвичайніші явища сну охопили їх так живо, що розваги бенкету здались їм химерами сонної змори, де рухи нечутні й крик не доходить до слуху. В ту хвилину довірений служник Тайфера насилу спромігся викликати його до передпокою й сказав на вухо господареві: