Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 14)

«Що ти робив коло грального стола?» — спитав мене батько, коли ми сідали в фіакр.

«Дивився», — відповів я, весь тремтячи.

«Але ж, — відказав батько, — нічого б не було надзвичайного, якби самолюбство спонукало тебе й самому поставити скільки-небудь. В очах людей ти вже досить дорослий, щоб мати право робити дурниці. І я пробачив би тобі, Рафаелю, якби ти скористався моїм гаманцем».

Я не відповів. Коли ми повернулись, я віддав батькові ключі й гаманець. У себе в кімнаті він висипав усе з гаманця на камін, перелічив гроші, озирнувся на мене з досить приязною міною і сказав, розділяючи фрази значущими паузами: «Сину, тобі скоро двадцять років. Я задоволений тобою. Треба призначити тобі якесь утримання, хоч би для того, щоб ти навчився ощадити, вести свої справи. З цього дня я тобі даватиму сто франків на місяць. Витрачатимеш їх, як захочеш. Ось тобі гроші за перші три місяці», — сказав він, погладжуючи купку монет, ніби перевіряв суму.

Признаюся, що мало не кинувся йому до ніг і не вигукнув, що я злодій, негідник і... навіть гірше: брехун. Сором стримав мене, я хотів обняти батька, та він легенько відштовхнув мене. «Тепер ти чоловік, дитино моя, — сказав він. — Те, що я зробив, — проста й справедлива річ, тож не треба дякувати. Якщо я маю право на твою вдячність, Рафаелю, — додав він ласкавим, але сповненим гідності тоном, — то хіба за те, що я вберіг твою молодість від лих, які занапащають у Парижі всіх юнаків. Віднині ми будемо друзями. Ти через рік станеш доктором права. Ціною деяких прикрощів та боротьби ти набув ґрунтовні знання й любов до праці, такі необхідні людям, покликаним вести справи. Постарайся, Рафаелю, зрозуміти мене. Я хочу зробити з тебе не нотаріуса, не адвоката, а державного мужа, що ним би міг пишатись. До завтра!» — додав він, таємничим жестом відпустивши мене. Від того дня батько відверто розкривав переді мною свої наміри. Я був його єдиним сином, а мати моя вже десять років, як померла. Колись, не дуже дорожачи правом обробляти землю зі шпагою при боці, батько, старший у своєму історичному роду, майже забутому в Оверні, подався до Парижа шукати щастя. Мавши тонкий розум, що часто робить людей з півдня Франції визначними особистостями, коли поєднується з завзяттям, він без великої підтримки здобув неабияку посаду. Революція незабаром знищила його маєток, та він устиг одружитися з багачкою, і за часів Імперії відновив давню славу родини. Реставрація повернула мамі чималу частину майна, але батька розорила. Скупивши колись землі, які імператор роздавав своїм генералам у чужих краях, він уже десять років воював з ліквідаторами та дипломатами, з прусськими й баварськими судами, щоб визнали його права на ці нещасливі здобутки. Мій батько кинув мене в безвихідний лабіринт цього нескінченного процесу, від якого залежало наше майбутнє. Суд міг стягти з нас уже одержані нами прибутки, міг присудити й до відшкодування за вирубані з 1814 до 1817 року ліси, — і тоді материного маєтку ледве стало б, щоб урятувати честь нашого імені. Отже, того дня, коли батько нібито дав мені якусь волю, я опинивсь у найнестерпнішому ярмі. Я мав битись, як на бойовищі, працювати день і ніч, ходити по установах, присипляти сумління урядовців, зацікавлювати їх матеріально, спокушати їх самих, їхніх жінок, слуг, собак і вбирати це огидне діло у вишукані форми, супроводити всякими жартами. Я спізнав усі прикрощі, від яких змарніло обличчя мого батька. Майже рік я провадив світське на вигляд життя, але й розваги, і намагання зав’язувати стосунки з впливовими родичами або з людьми, що можуть бути корисними нам, коштували великих зусиль. Мої розваги були, власне, судовими клопотами, а розмови — доповідями. Доти я був доброчесний, бо не мав змоги віддатись юнацьким пристрастям; але тепер, боячись якимсь промахом занапастити батька й себе, я став своїм власним деспотом і не смів дозволити собі ніяких утіх чи витрат. Поки ми молоді, поки наші контакти з людьми та обставинами ще не стерли з нас ніжного пилку почуття, не відібрали свіжості думки, шляхетної чистоти сумління, що не дозволяє нам укладати угоди зі злом, ми ясно усвідомлюємо свій обов’язок, наша честь промовляє голосно і ми не можемо не чути її, ми відверті й не хитруємо; такий був і я! Я хотів виправдати довіру батька, колись я з насолодою вкрав у нього мізерну суму, але тепер, несучи разом з ним тягар його справ, його імені, його роду, я потай віддав би йому все своє добро, свої надії, як уже пожертвував йому свої втіхи і був би щасливий цією самопожертвою! Отож коли пан Де Віллель[65], ніби заради нас, розкопав імператорський декрет про втрату прав і ми позбулися всього, я підписав акт продажу своїх земель, зберігши тільки нічого не вартий острів посеред Луари, де була могила моєї матері. Тепер, можливо, всякі докази, виверти, філософські, філантропічні та політичні міркування змогли б переконати мене не робити того, що мій адвокат назвав дурістю. Та в двадцять один рік ми, кажу знов, до кінця щедрі, палкі й добрі. Сльози, які я побачив у батькових очах, тоді були для мене найбільшим багатством, і спогад про ці сльози часто втішав мене в нещасті. Через десять місяців після виплати боргу батько мій помер від туги; він мене обожнював і він же зубожив. Ця думка його вбила. 1826 року, в двадцять два роки, під кінець осені, я сам-один провів у останню путь свого першого друга — батька. Мало є на світі юнаків, що йшли б отак на самоті зі своїми думками за катафалком, загублені в Парижі, без майбутнього, без грошей. Сироти, підібрані громадською доброчинністю, мають принаймні таке майбутнє, як бойовище, такого батька, як уряд або королівський прокурор, такий притулок, як сирітський дім. А я не мав нічого! Через три місяці поцінувач вручив мені тисячу сто дванадцять франків — весь виторг з батьківської спадщини. Кредитори змусили мене продати меблі. Змалечку привчений дуже високо цінувати предмети розкоші, серед яких жив, я не міг стримати подиву, що все те коштувало так мало.

«Таж то все ро-ко-ко», — пояснив оцінювач.

Жахливе слово, що розвіяло всю віру мого дитинства й позбавило мене перших, найдорожчих ілюзій. Моє багатство звелося до реєстру проданих речей, моє майбутнє вмістилось у торбинці з тисячею ста дванадцятьма франками, суспільство прийшло до мене в особі чудового оцінювача, що говорив зі мною не скидаючи капелюха. Один слуга, Жонатас, що любив мене і що йому моя мати колись відписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, покидаючи дім, з якого я ще дитиною так часто радісно виїздив у кареті: «Будьте ощадні, пане Рафаелю!» — і заплакав, добряга.

Отакі, любий Емілю, були події, що поламали мою долю, перенастроїли мою душу й поставили мене, зовсім молодого, в щонайфальшивіше соціальне становище, — трохи помовчавши, додав Рафаель. — Родинні узи, хай слабкі, прив’язували мене до кількох багатих сімей, але гордість не дозволила б мені звернутись до них, навіть якби людська зневага й байдужість не зачинили переді мною дверей ще раніше. Хоч мої родичі були дуже впливові й охоче протегували чужим людям, я лишився без родичів і без протекторів. Раз по раз натикаючись на перепони в своїх прагненнях, моя душа врешті замкнулася в собі. Мавши вдачу відверту й безпосередню, я мимохіть став холодним і потайним; батьків деспотизм відібрав мені всю впевненість у собі; я був боязкий і незграбний, я здавався сам собі вкрай непривабливим, я сам остогид собі, вважав себе бридким, я соромився свого вигляду. Всупереч тому внутрішньому голосові, який має підтримувати обдарованих людей у їхній борні і який кричав мені: «Сміливіше! Вперед!» — всупереч несподіваному відчуттю своєї сили, яке приходило до мене в самотності, всупереч надії, що окрилювала мене, коли я порівнював нові твори, які вкидали в захват публіку, з тими, що снувались у моїй уяві, я, наче дитина, не був певний у собі. Я був жертвою надмірного честолюбства, я вірив, що народився для великих справ, а тим часом скнів у нікчемності. Я потребував людей, а друзів не мав. Я мусив прокласти собі шлях у світі, але лишався самотнім не стільки через страх, скільки через сором’язливість. У той рік, коли батько кинув мене в вир вищого світу, я вступив із незайманим серцем, зі свіжою душею. Як усі великі діти, я потай мріяв про кохання. Серед своїх однолітків я натрапив на гурток фанфаронів, що ходили задерши носа, теревенили про всякі марнички, без трепету сідали поруч жінок, що здавались мені особливо неприступними, зі всіма говорили зухвало, покусуючи головки своїх ціпочків, манірились, ганили найвродливіших жінок, щиро чи вдавано запевняли, що для них приступне ліжко будь-якої, і прикидалися, ніби вже пересичені втіхами й не прагнуть їх, а на найдоброчесніших, найскромніших дивились як на легку здобич, що її можна скорити одним словом, одним сміливим натиском, одним зухвалим поглядом! Я тобі кажу цілком щиро, завоювання влади чи гучної літературної слави здавалось мені легшим, ніж успіх у жінки з вищого світу, молодої, розумної й витонченої. Одне слово, моя сердечна тривога, мої почуття, мої ідеали були в незгоді з правилами вищого світу. Я був сміливий, але тільки в думках, а не в поведінці. Згодом я дізнався, що жінки не люблять, коли в них благають про кохання, не одній я поклонявся здалеку, ладен був віддати серце й душу, віддав би всі свої сили, не злякався б ні жертв, ні страждань, а вони віддавалися дурням, яких я б не взяв і за швейцарів. Скільки разів, безмовний і нерухомий, я милувався жінкою моєї мрії, що з’являлась на балу, подумки вкладаючи все своє життя в довічні пестощі, я виражав усі свої надії в одному погляді, в екстазі складав їй до ніг любов юнака, що поривається назустріч омані. Були хвилини, коли я віддав би життя за одну ніч. І що ж? Не знаходячи вух, що вислухали б мої жагучі слова, очей, у яких міг би втопити свій погляд, серця, що злилось би з моїм, я чи то за браком нагоди, чи то через свою недосвідченість зазнавав усіх мук безсилої снаги, що пожирає сама себе. Може, я втратив надію, що мене зрозуміють, а може, боявся, що зрозуміють надто добре. А тим часом у моїй душі здіймалась буря від кожного ласкавого погляду, зверненого, як мені здавалось, на мене. Попри мою готовність сприйняти цей погляд чи начебто ласкаві слова за ніжну обіцянку, я то не наважувався заговорити, то не вмів замовкнути вчасно. Від надміру почуттів я щось мурмотів незначуще, а мовчанка моя була дурна. Звісно, я був занадто наївний для того штучного товариства, в якому люди живуть напоказ і виражають свої думки умовними фразами або словами, диктованими модою. До того ж я не вмів ні красномовно говорити про дурниці, ні промовисто мовчати. Одне слово, хоча в мені горіло полум’я жаги, хоча я мав саме таку душу, яку звичайно прагнуть спіткати жінки, хоча я був під владою тієї екзальтації, яку вони так люблять, хоча мене сповнювала та енергія, якою хваляться дурні, але всі жінки були до мене по-зрадницькому жорстокі. Ось чому я наївно захоплювався тими, хто в дружніх розмовах вихваляється своїми тріумфами, й гадки не мав, що вони брешуть. Я, безперечно, помилявся, сподіваючись зустріти там щире почуття, прагнучи знайти щось велике й могутнє в душі жінки розпусної й легковажної, жадібної до розкошів, сп’янілої від суєти, — знайти такий океан пристрасті, як той, що бурхав у моєму серці. О! Почувати, що ти народжений кохати, дати щастя жінці, і не знайти нікого, бодай якоїсь сміливої й шляхетної Марселіни[66] або хоч старої маркізи! Носити скарб у простій торбині й не спіткати хоч би дитину, якусь юну дівчину, яка замилувалась би ним! Не раз я з розпачу хотів відібрати собі життя.