Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 16)

«Йолопи, — вигукнув він, — називають таку поведінку інтриганством, а моралісти її засуджують як марнотратне життя. Не слухаймо людей, а спитаймо себе: які результати? Ти працюєш? Ну що ж, ти ніколи нічого не матимеш. А я годжусь на все, хоч нічого не вмію, я ледачий, мов байбак, а проте досягну всього. Я пропихаюсь, я штовхаюсь, і мені дають дорогу; я вихваляюсь — і мені вірять; я позичаю гроші — і мені їх дають! Марнотратство, любий мій, це політична система. Життя людини, зайнятої тим, як прогайнувати своє багатство, часто буває спекуляцією, така людина вкладає свої капітали в друзів, у розваги, в покровителів, у знайомих. Комерсант ризикує мільйоном, двадцять років не спить, не п’є, не розважається; він висиджує свій мільйон, він пускає його в обіг по всій Європі, він нудиться, він віддається під владу всіх демонів, яких лишень придумали люди; а потім — як я сам не раз бачив — банкрутує й лишається без жодного су, без доброго імені, без друзів. А марнотрат тішиться життям, він тільки поганяє своїх коней. Коли ж ненароком утратить свій капітал, то має ще шанси дістати посаду збирача податків, вигідно одружитися, стати помічником міністра або послом. У нього ще лишилися друзі, репутація, без грошей він не буває. Знаючи пружини вищого світу, він натискає їх, як йому вигідно. Ну як, моя система логічна, чи я, може, зсунувся з глузду? Чи не в цьому мораль комедії, яка щодня розігрується в світі? Твоя праця докінчена, — сказав він по паузі, — ти маєш незмірний талант! Отже, треба тобі починати з моєї вихідної точки. Самому забезпечити свій успіх — так певніше. Ти маєш укласти спілку з різними гуртками, завоювати балакунів. Я хочу бути співучасником твоєї слави, а тому стану ювеліром, щоб уставляти діаманти в твою корону. Задля початку, — сказав він, — приходь завтра ввечері. Я тебе поведу до одного дому, куди ходить весь Париж, наш Париж, Париж красень, Париж мільйонерів, знаменитостей і, нарешті, промовців-золотоустів. Коли ці люди схвалять якусь книжку, вона стає модною: може, вона й справді добра, але вони, даючи їй патент на геніальність, цього не знають. Коли ти маєш хоч трохи розуму, любий мій, то доля твоєї «Теорії» в твоїх руках, аби лише ти збагнув теорію фортуни. Завтра ввечері ти побачиш прекрасну графиню Феодору, модну жінку».

«Я ніколи не чув про неї...»

«Ти справжній кафр! — засміявся Растіньяк. — Не знати Феодори! Самотньої жінки, що має понад двадцять чотири тисячі ліврів ренти, але не любить нікого — а, може, її ніхто не любить! Не жінка, а загадка — парижанка-напівросїянка[72], чи то росіянка-напівпарижанка! Жінка, в якої виходять у світ усі романтичні твори, що не попадають у друк, найвродливіша та найзнадливіша жінка Парижа! Ти навіть не кафр, ти щось середнє між кафром і твариною! Прощавай, до завтра!»

Він зробив пірует і зник, не дожидаючи моїх заперечень, бо не міг і подумати, що розумна людина може відмовитись від знайомства з Феодорою. Як пояснити чарівну силу імені? Феодора переслідувала мене, мов злочинна думка, з якою маєш намір погодитись. Якийсь голос казав мені: «Ти підеш до Феодори». Я міг як завгодно боротися з цим голосом, кричати йому, що він бреше, та він побивав усі мої міркування одним цим ім’ям: Феодора!

Та хіба це ім’я, ця жінка не була символом усіх моїх жадань, метою мого життя? Ім’я відкривало перед моєю уявою штучну поетичність світського життя, від нього загоралися святкові вогні паризького вищого світу, блищала сухозлотиця марнолюбства. Ця жінка постала переді мною з усіма проблемами пристрасті, на яких я схибнувся. А може, не жінка, не ім’я, а всі мої вади збудились у мене в душі, щоб знову спокушати мене. Графиня Феодора, багата, без коханця, непіддатлива на паризькі спокуси, — чи не було це втілення моїх надій, моїх видінь? Я створив цю жінку, намалював її в уяві, вимріяв. Уночі я не спав, я став її коханцем, я за кілька годин прожив ціле життя, сповнене кохання, я знов і знов заживав пекучого блаженства. Вранці, нездатний витримати муку чекання до вечора, я взяв у бібліотеці роман і цілий день читав його, аби не думати й швидше згаяти час. Я читав, а ім’я Феодори відлунювало в мені, наче якийсь далекий відгомін, що не турбує вас, але вловлюється слухом. На щастя, я мав іще досить пристойний чорний фрак і білий жилет; а з усіх моїх грошей лишилося тридцять франків, які я поховав по шухлядах та в комоді серед білизни, щоб спорудити між монетою в сто су й моїми фантазіями колючу загорожу пошуків, знаходити монету випадково, під час довколосвітнього плавання по кімнаті. Одягаючись, я шукав свій скарб в океані паперів. Монети знаходились не часто, і з цього ти зрозумієш, скільки забрали в мене рукавички та фіакр, вони з’їли мій хліб на цілий місяць. Гай-гай! На примхи у нас завжди вистачає грошей, ми жаліємо їх тільки на щось корисне й необхідне. Ми безтурботно кидаємо золото танцівницям, а торгуємося з ремісником, чия голодна родина чекає грошей на хліб. Скільки людей носять фрак за сто франків, діамант на головці ціпка, а обідають за двадцять п’ять су. Видно, нам нічого не шкода для задоволення свого марнолюбства.

Растіньяк, що прийшов, коли обіцяв, усміхнувся, побачивши мою метаморфозу, й покепкував з мене, але дорогою поблажливо давав мені поради, як поводитися з графинею, змалював її як скупу, марнолюбну й недовірливу жінку; але зі скнарістю в ній сполучається любов до розкошів, з марнолюбством — щире серце, а з недовірливістю — добра душа.

«Ти знаєш мої зобов’язання, — сказав він, — і знаєш скільки я втратив би, якби завів роман з іншою жінкою. Стежачи за Феодорою, я був безсторонній, холоднокровний, і мої зауваги мусять бути справедливі. Я надумав познайомити тебе з нею тільки для твого добра. Тому зважуй усе, що казатимеш їй, бо в неї жорстока пам’ять, а своєю спритністю вона може вкинути у відчай дипломата, бо здатна вгадати, коли він каже правду. Між нами кажучи, я гадаю, що її шлюб не визнав імператор, бо російський посол засміявся, коли я заговорив з ним про неї. Він її не приймає, а зустрівши в парку, привітався зовсім недбало. І все ж вона добра приятелька пані де Серізі, буває в пані де Нусінген і де Ресто. У Франції репутація її не заплямована. Герцогиня де Карільяно, найцеремонніша дама серед усієї бонапартистської кліки, часто приїздить на літо до її маєтку. Багато молодих дженджиків, навіть син одного пера Франції, пропонували їй своє ім’я за її багатство, та вона чемно відпровадила всіх. Може, її почуття здатен розбудити тільки графський титул? А ти ж маркіз! Сміливіше, якщо вона тобі сподобається. Це я називаю «давати інструкції».

Цей жарт навів мене на думку, що Растіньяк хоче посміятись і полоскотати мою цікавість, тож моя імпровізована пристрасть дійшла до пароксизму, коли ми зупинились перед заквітчаним перистилем. Піднімаючись широкими сходами, застеленими килимом, я відзначав собі всі тонкощі англійського комфорту, і серце моє гучно билось; я почервонів, я забув про своє походження, почуття, гордість, я став дурним міщанином. Що ж! Я вийшов з мансарди після трьох років злиднів, ще не вміючи поставити над житейською суєтою оті надбані мною самим скарби, оті незмірні інтелектуальні капітали, які збагачують нас у мить, коли влада впаде в наші руки, не роздушивши нас, бо наука наперед підготувала нас до політичної боротьби. Я побачив жінку років двадцяти двох, середнього зросту, в білому вбранні, оточену чоловіками; вона недбало напівлежала на отоманці, тримаючи в руці віяло із пір’я. Побачивши, що входить Растіньяк, вона підвелася, рушила до нас, ласкаво усміхнулася, мелодійним голосом сказала мені слова привітання, явно приготовані наперед; наш спільний друг розповів їй про мої таланти, і його спритність, його гасконська самовпевненість забезпечили мені ласку господині. Я став об’єктом особливої уваги, яка збентежила мене, але, на щастя, Растіньяк уже повідомив про мою скромність. Я зустрів там учених, літераторів, колишніх міністрів, перів Франції. Незабаром розмова, перервана моїм приходом, поновилась і я, відчуваючи, що треба підтримати свою репутацію, набрався певності, а коли трапилась нагода, не зловживаючи увагою товариства, резюмував дискусію словами більш-менш влучними, глибокими й дотепними. Я справив певне враження. В тисячний раз у своєму житті Растіньяк виявився пророком. Коли люду зібралось досить, щоб кожен міг почувати себе вільно, мій покровитель узяв мене під руку й ми пройшлися по кімнатах.

«Не показуй, що ти зачарований господинею, — сказав він, — а то вона здогадається, для чого ти прийшов».

Вітальні були обставлені з вишуканим смаком. Я побачив там прекрасні картини. Кожна кімната, як у дуже багатих англійців, мала свій особливий стиль: шовкові шпалери, оздоблення, меблі, навіть усі дрібниці відповідали загальному задумові. В готичному будуарі, двері якого були прикриті гобеленними портьєрами, все було готичне: меблі, годинник, килим; темні різьблені балки на стелі, що утворювали кесони, тішили око красою й оригінальністю; все було узгоджене в стилі, аж до вікон-вітражів з кольоровими шибками. Особливо здивував мене вигляд невеликої вітальні в сучасному стилі. Декоратор вичерпав там усі новітні засоби оздоблення, легкого, свіжого, приємного, без блиску й надмірної позолоти. Все тут було якесь невиразне, пройняте духом закоханості, як німецька балада; справжній притулок для жаги тисяча вісімсот двадцять сьомого року, сповнений пахощами квітів на жардиньєрках. А в анфіладі кімнат за тією вітальнею я помітив роззолочений будуар з розкішними меблями, де ожили смаки часів Людовіка Чотирнадцятого, що химерно, але й приємно контрастували з сучасним живописом.