Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 17)
«Непогані матимеш апартаменти, — сказав мені Растіньяк з ледь іронічною усмішкою. — Хіба не спокусливе все оце?» — додав він, сідаючи.
Та враз підвівся, взяв мене за руку, повів до однієї спальні й показав ліжко, під балдахіном з білого мусліну та муару, ледь освітлене, справжнє ложе юної феї, зарученої з генієм.
«Чи це не безсоромність, — неголосно вигукнув він, — не нахабство, не безмірне кокетство — виставляти нам напоказ цей трон кохання? Не віддаватися нікому — і дозволяти всім, щоб лишали тут свою візитну картку! Якби я був вільний, то домагався б, щоб ця жінка покірно, в сльозах, стояла коло моїх дверей...»
«А ти певен, що вона така цнотлива?»
«Найсміливіші з наших джиґунів і навіть найспритніші признавалися, що в них нічого не вийшло з нею; вони й досі в неї закохані й лишаються її вірними друзями. Хіба ж ця жінка — не загадка?»
Його слова викликали в мене якесь сп’яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв’язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість.
Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М’яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов’ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові. Потрібна була моя гостра спостережливість, щоб побачити в її натурі ознаки любострастя. Щоб пояснити мою думку, додам, що в Феодорі жили дві жінки: тіло весь час лишалось холодним і тільки голова дихала коханням. Перше ніж зупинитись на якомусь чоловікові, її погляд готувався до цього, ніби в ній діялося щось таємниче, і в блискучих очах щось конвульсивно мерехтіло. Одне слово, чи то мої знання були недосконалі і мені належало розкрити ще багато таємниць у її внутрішньому світі, чи то графиня мала прекрасну душу, почуття й вияви якої надавали її обличчю того чару, що підкоряє й заворожує нас, тієї глибоко духовної сили, тим могутнішої, що вона сполучалася з вогнем жадання. Я пішов додому заворожений, зваблений цією жінкою, сп’янілий від її розкоші, я відчував, що вона розворушила в моєму серці все шляхетне й порочне, все добре й лихе. Схильований, радісно збуджений, я неначе зрозумів, що приваблює сюди всіх цих митців, дипломатів, можновладців, біржовиків, окутих залізом, як їхні скрині; безперечно, вони приходили шукати в неї шаленого хвилювання, від якого й у мені забриніло все моє єство, швидше заструміла кров у найтонших жилках, напружувались найтонші нерви і все в мозку трепетало. Вона не віддавалася нікому, щоб панувати над усіма. Жінка буває кокеткою, поки не покохає.
«А може, — сказав я Растіньякові, — її віддали за якогось старигана, чи то продали йому, і спогад про перший шлюб її жахає».
З передмістя Сент-Оноре, де жила Феодора, я повертався додому пішки. Шлях мій лежав майже через весь Париж, та він не здався мені довгим, хоч надворі тим часом похолодніло. Братися здобувати Феодору взимку, лютої зими, не маючи й тридцяти франків у кишені, а вона живе так далеко! Тільки бідний юнак може знати, скільки грошей треба закоханому на візників, на рукавички, на одяг, білизну тощо. Коли кохання надто довго лишається платонічним, воно стає руйнівним. Серед студентів-юристів трапляються Лозени[73], яким, мабуть, краще й не підступати до коханої, що живе в бельетажі. Як же було мені, слабкому, тендітному, скромно вдягненому, виснаженому, мов митець, який щойно скінчив черговий твір, змагатися з молодими красенями, модно вбраними, гарно зачесаними, в таких краватках, що вся Кроатія лусне з заздрості[74], багатими, захищеними панцером зухвальства, власниками колясок?
«Ні, ні! Феодора або смерть! — вигукнув я, повертаючи на міст. — Феодора — це щастя!»
Прегарний готичний будуар і салон у стилі Людовіка XIV поставали перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні, з гарними пишними рукавами, її чарівну ходу, звабливий стан. Коли я повернувся до своєї голої, холодної мансарди, неохайної, як перука природознавця, мене ще оточували образи розкоші. Цей контраст був поганим порадником — так, мабуть, зароджуються злочини. Я тоді прокляв, тремтячи від люті, свої добропристойні й чесні злидні, свою мансарду, плідну стількома кипучими думками. Я вимагав звіту у Бога, в диявола, в держави, в свого батька, в цілого світу за свою долю, своє нещастя; я ліг спати голодний, бурмочучи кумедні прокльони, але твердо наважившися звабити Феодору. Це жіноче серце було останнім лотерейним квитком, на який я міг виграти щастя. Я не описуватиму тобі моїх перших візитів до Феодори, перейду зразу до драми. Намагаючись вплинути на душу цієї жінки, я водночас прагнув заволодіти і її розумом, зачепити її самолюбство, аби примусити її полюбити мене, я давав їй тисячі підстав ще дужче любити саму себе, ніколи не полишав її в стані байдужості. Жінки заради сильних почуттів готові на все, і я обсипав її почуттями, я ладен скорше був прогнівити її, ніж бачити її байдужою до мене. Спочатку, натхнений твердою волею та бажанням закохати її в себе, я досяг деякої переваги над нею, та невдовзі моя жага зросла, я вже не володів собою, я скотився до щирості, я пропав, бо закохався сам до нестями. Не знаю до пуття, що ми в поезії чи в розмовах називаємо коханням, але на відтворення того почуття, що враз виникло в моїй двоїстій натурі, я не натрапляв ніде — ні в риторичних, вигладжених фразах Жана Жака Руссо, в квартирі котрого я, можливо, жив, ні в холодних концепціях нашої літератури двох сторіч, ні в італійському живописі. Хіба, може, вид на Брієнське озеро, деякі мотиви Россіні, Мадонна Мурільйо з колекції маршала Сульта[75], листи Лекомба[76], деякі вислови в збірках анекдотів, а особливо молитви екстатиків та деякі епізоди з наших фабліо могли перенести в божественні сфери мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки на мову фарб, ніякий вираз її в мармурі, словах чи звуках не передали б напруги, щирості, повноти, несподіваності мого почуття! Так! Хто каже «мистецтво», той каже «брехня». Кохання проходить через безмежне число відмін, перше ніж назавжди злитися з нашим життям, навіки забарвити його в свій полум’яний колір. Таємниця цього непомітного впливу уникає аналізу митця. Справжня пристрасть виражається криком, тоскними зітханнями, нестерпними для холодної людини. Треба щиро любити, щоб, читаючи «Кларіссу Гарлоу»[77], співчувати рикові Ловласа. Любов — це наївний струмок, що тече по камінцях між квіточок і трав, а потім стає річкою, потоком, змінює свою природу й вигляд від кожної нової притоки, і врешті впадає в безмірний океан, у якому недосконалі уми бачать тільки одноманітність, а великі душі він укидає в нескінченне споглядання. Як відтворити ці переливи почуття, ці дрібнички, такі дорогі, ці слова, звук яких вміщує всю скарбницю мови, ці погляди, виразніші за найкращі вірші? В кожній з тик фатальних зустрічей, коли ми непомітно для себе захоплюємося жінкою, відкривається безодня, що може поглинути всю людську поезію. Ех, як відтворити звуками живі й таємничі порухи душі, коли нам бракує слів, щоб змалювати навіть її видимі таємниці? Які чари! Скільки годин пробув я в невимовному екстазі від того, що