Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 42)

Стара панна зі своєю сорокарічною наївністю скоро стала в Рафаелевих очах ще одним різновидом підступного й сварливого світу, втіленням ницої хитрості, незграбної підступності, тієї любові до дріб’язкових чвар, яка буває в жінок та священиків. Чи дуель була вигадкою, чи, може, його хотіли залякати? Нахабні, настирливі, як мухи, ці дрібні душі зуміли зачепити його самолюбство, пробудили в ньому гордість, розворушили цікавість. Не бажаючи ні пошитися в дурні, ні набути слави боягуза і, видно, забавляючись цією невеличкою драмою, Рафаель того ж вечора подався до курзалу. Зіпершись на мармуровий карниз каміна, він стояв у головному залі, вирішивши не давати ніякого приводу до сварки, але уважно розглядав обличчя і вже самою настороженістю в певному розумінні кидав товариству виклик. Він спокійно чекав, щоб вороги самі до нього підійшли; так дог, певний своєї сили, не гавкає без пуття. Під кінець вечора він прогулювався по гральній залі, від вхідних дверей до дверей більярдної, час від часу позираючи на молодих гравців, що зібралися там. Трохи згодом хтось із них вимовив його ім’я. Хоч вони розмовляли пошепки, та Рафаель легко здогадався, що став предметом якоїсь суперечки, й нарешті вловив кілька фраз, вимовлених уголос:

— Ти?

— Так, я!

— Не посмієш!

— Закладаюсь.

— О, він не відмовиться!

Коли Валантен, якому нетерпілося дізнатись, про що суперечка, зупинився, прислухаючись до розмови, з більярдної вийшов юнак, високий і плечистий, з досить приємним обличчям, але з пильним і зухвалим поглядом, властивим людям, що спираються на якусь матеріальну силу.

— Шановний пане, — спокійно звернувся він до Рафаеля, — мені доручили повідомити вас про те, про що ви, здається, не здогадуєтесь: ваше обличчя і вся ваша персона не подобаються тут нікому, і мені зокрема... Ви досить виховані для того, щоб пожертвувати собою для загального добра, тому прошу вас більш не приходити до курзалу.

— Шановний пане, так жартували за часів Імперії в багатьох гарнізонах, а тепер це стало вкрай поганим тоном, — холодно відказав Рафаель.

— Я не жартую, — наполягав юнак. — Повторюю: ваше здоров’я може зазнати шкоди від перебування в курзалі. Спека, духота, яскраве освітлення, багатолюдне товариство шкідливе при вашій хворобі.

— Де ви вивчали медицину? — спитав Рафаель.

— Шановний пане, ступінь бакалавра я одержав у тирі Лепажа, в Парижі, а ступінь доктора — у короля рапіри Серізьє.

— Вам лишилось одержати останній ступінь, — відрубав Валантен. — Вивчіть правила ввічливості, і ви будете цілком пристойною людиною.

В той час юнаки, хто мовчки, хто пересміюючись, вийшли з більярдної, інші кинули карти й почали прислухатись до пересвари, що тішила їм душу. Самотній серед ворожих йому людей, Рафаель намагався зберегти спокій і не допустити зі свого боку найменшого промаху, та коли супротивник завдав йому образи в надзвичайно різкій і дотепній формі, Рафаель незворушно зауважив:

— Шановний пане, в наші дні не заведено давати ляпаси, але в мене немає слів, щоб затаврувати вашу ницу поведінку.

— Годі! Годі! Завтра домовитесь, — заговорили юнаки й стали поміж супротивниками.

Кривдником визнали Рафаеля; зустріч призначили коло замку Бордо, на травнистому схилі, недалеко від прокладеної недавно дороги, якою переможець міг від’їхати до Ліона. Рафаелеві лишалось тільки лягти в ліжко або покинути Екс. Товариство тріумфувало. О сьомій годині ранку супротивник Рафаеля з двома секундантами й хірургом перший прибув на місце дуелі.

— Тут дуже гарно. І погода чудова для дуелі! — весело сказав він, окинувши поглядом блакитний небосхил, озеро й скелі, — в цьому погляді не було помітно ні таємних сумнівів, ні смутку. — Коли я зачеплю йому плече, то напевне вкладу його в ліжко на місяць, — провадив він, — правда ж, докторе?

— Щонайменше, — відповів лікар. — Тільки дайте спокій отому деревцю, а то втомите руку й не володітимете як слід зброєю. Замість поранити, ще диви, вб’єте супротивника.

Почувся стук коліс.

— Це він, — сказали секунданти й скоро побачили екіпаж четвернею; правили ним два форейтори.

— Що за дивний суб’єкт! — вигукнув супротивник Валантена. — Їде вмирати на поштових...

На дуелі, як і в грі, на уяву учасників, безпосередньо зацікавлених у тому чи тому результаті, впливає кожна марничка, тому юнак нетерпляче дожидав, поки карета під’їхала й зупинилась на дорозі. Першим важко сплигнув з підніжки старий Жонатас і допоміг вийти Рафаелеві; старий підтримував його кволими руками і, як коханець про свою коханку, виявляв турботу про нього в кожній дрібниці. Обидва рушили стежечкою, що вела від шляху аж до місця дуелі, й зникли з очей. Знову з’явились вони не скоро, бо йшли дуже повільно. Четверо свідків цієї дивної сцени відчули глибоке хвилювання, побачивши Рафаеля, що спирався на руку слуги: виснажений, блідий, він рухався мовчки, похиливши голову й ступаючи, як подагрик. Можна було подумати, що це два старі діди однаково зруйновані: один літами, другий думкою. В першого вік виказувала сива голова, у другого віку не було.

— Добродію, я ніч не спав, — сказав Рафаель своєму супротивникові.

Холодні слова й страшний погляд Рафаеля змусили здригнутися справжнього призвідця дуелі, в глибині душі він уже каявся, йому було соромно за себе. В тому, як поводився Рафаель, у самих звуках його голосу, в рухах було щось дивне. Він змовк, і ніхто не посмів порушити мовчанку. Тривога й нетерплячка досягли вершини.

— Ще не запізно попросити в мене звичайнісінького пробачення, — знову заговорив Рафаель. — Перепросіть мене, добродію, а то будете вбиті. Ви розраховуєте на свою спритність, ви не відмовляєтесь від думки про двобій, бо певні своєї переваги. Так ось, добродію, я великодушний, я попереджую, що перевага на моєму боці. Я наділений грізною силою. Досить мені побажати, й від вашої спритності сліду не зостанеться, ваш погляд стуманіє, рука здригнеться, серце закалатає, та це ще не все: ви загинете. Я не хочу вдаватись до своєї сили, вона коштує мені надто дорого. Не для вас самого це означатиме смерть. Та коли ви відмовитесь перепросити мене, то, хоч ви й звикли вбивати, ваша куля впаде у цей гірський потік, а моя, навіть без прицілу, влучить вам просто в серце.

Глухі слова обурення перебили Рафаелеві мову. Говорячи з супротивником, він не спускав з нього пильного, нестерпно ясного погляду; він випростався, обличчя в нього стало незворушне, як у небезпечного безумця.

— Хай замовкне, — сказав його супротивник одному з секундантів, — а то в мене від його голосу все перевертається всередині!

— Добродію, годі! Марно витрачаєте красномовність! — гукнули Рафаелеві хірург і свідки.

— Панове, я виконав свій обов’язок. Не завадило б і цьому юнакові висловити свою останню волю.

— Годі! Годі!

Рафаель стояв нерухомо, ні на мить не гублячи з ока свого супротивника, який, ніби пташка під поглядом удава, був скутий майже чарівною силою; змушений скоритися цьому вбивчому поглядові, він відводив очі, але знову підпадав під його владу.

— Дайте мені води, я хочу пити... — сказав він секундантові.

— Ти боїшся?

— Так, — відповів юнак. — Очі в нього горять, вони мене заворожують.

— Хочеш перепросити його?

— Запізно.

Дуелянтів поставили за п’ятнадцять кроків один від одного. Кожен мав пару пістолетів і, за умовою цієї дуелі, мав вистрелити двічі, коли захоче, але тільки після знаку, поданого секундантами.

— Що ти робиш, Шарлю! — крикнув секундант Рафаелевого супротивника. — Кладеш кулю, не насипавши пороху!

— Я пропав! — відповів той пошепки. — Ви поставили мене проти сонця...

— Сонце у вас за спиною, — суворим, урочистим тоном сказав Валантен і, не звертаючи уваги ні на те, що сигнал уже дано, ні на те, як старанно цілиться в нього супротивник, неквапно зарядив пістолета.

В цій надприродній певності було щось страшне, це відчули навіть форейтори, яких привела сюди жорстока цікавість. Граючи своєю могутністю, а може, бажаючи випробувати її, Рафаель розмовляв з Жонатасом і дивився на нього під пострілом свого ворога. Шарлева куля зрізала гілку на вербі й упала в воду. Рафаель, вистреливши навмання, влучив супротивникові в серце і, не звертаючи уваги на те, що юнак упав, квапливо видобув шагреневу шкіру — перевірити, скільки йому коштувало життя людини. Талісман був не більший від дубового листка.

— Чого баритеся, форейтори? Час їхати! — сказав Рафаель.

Того ж вечора він прибув до Франції і Овернською дорогою виїхав на води в Мон-Дор. Дорогою в нього виникла несподівана думка, одна з тих думок, що западають у душу, як сонце крізь густі хмари кидає свій промінь у темну долину. Смутні проблиски безжальної мудрості! Вони осявають уже доконані події, розкривають наші помилки, і ми самі тоді нічого не можемо пробачити собі. Він подумав раптом, що володіння могутністю, хоч би яка вона була безмежна, не навчає користуватись нею. Скіпетр — для дитини іграшка, для Рішельє — сокира, для Наполеона — підойма, що нею можна перевернути світ. Влада лишає нас такими самими, які ми є за своєю природою, і звеличує тільки великих. Рафаель міг усе, але не звершив нічого.

На мондорських водах таке саме товариство втікало від нього так само поквапно, як тварини тікають від трупа, зачувши здалеку дух смерті. Ця ненависть була взаємна. Остання пригода навіяла йому глибоку неприязнь до світського товариства. Тому першою турботою Рафаеля було відшукати в околицях відлюдне пристановище. Він інстинктивно відчував потребу прилучитись до природи, до непідробних почуттів, до того рослинного життя, якому ми так охоче віддаємося серед полів. Другого дня по приїзді він насилу видерся на вершину Сансі, оглянув гірські краї, невідомі озера, сільські хатини Мон-Дора, суворий, дикий вигляд яких тепер починає спокушати наших художників. Подекуди тут трапляються гарні куточки, повні чару й свіжості; вони різко контрастують із похмурим виглядом цих гір. Майже за півмилі від села Рафаель опинився в такій місцевості, де грайлива й весела, як дитя, природа, здавалось, навмисне таїла свої найкращі скарби. Тут, у цих відлюдних місцях, мальовничих і милих, він і надумав оселитись. Тут можна було жити спокійним рослинним життям плода на дереві.