Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 44)

Хто не стежив хоч раз за трудящою мурашкою, хто не стромляв соломинок у єдиний отвір, крізь який дихає білястий слимак? Хто не спостерігав за химерним летом тендітної бабки, не милувався безліччю жилок, яскраво, мов вітражі готичного собору, вирізнених на червонястому тлі дубових листків? Хто не тішився, подовгу милуючись грою дощу й сонця на темній черепиці даху, не споглядав крапель роси, пелюсток або розмаїтої будови квіткових чашечок? Хто не поринав у такі марення, ніби злиті з самою природою, безтурботні й зосереджені, безцільні й водночас плідні якоюсь думкою? Хто, інакше кажучи, не жив часом життям дитини, життям лінивим, життям дикуна, коли вилучити з нього працю? Так прожив Рафаель багато днів, без турбот, без бажань, — він поліпшив своє здоров’я й почував себе незвичайно добре, і ось угамувались його тривоги, втихли його страждання. Він видирався на скелі й сідав десь на вершині, звідки було видно далеко-далеко. Так він зоставався цілі дні, як рослина на сонці, як заєць у норі. Або, зріднившись із явищами рослинного життя, з перемінами на небі, він стежив за розвитком усього сотворіння на землі, на воді, в повітрі. Він і сам пробував прилучитись до внутрішнього життя природи, по змозі повніше проникнутись її пасивною покорою, щоб підпасти під владу захисного закону, який керує інстинктивним буттям. Він хотів звільнитись від себе самого. В давнину злочинці, переслідувані правосуддям, рятувалися під склепіннями храмів, — так самісінько Рафаель намагався сховатись у святилищі буття. Він досяг того, що став складовою частиною цього неосяжного й могутнього цвітіння; він звикнувся з перемінами погоди, побував у всіх розколинах скель, вивчав звичаї всіх рослин, дізнався, як зароджуються й течуть води, завів знайомство з тваринами; одне слово, він так повно злився з цією одухотвореною землею, що до певної міри збагнув її душу й проникнув у її таємниці. Безмежні форми всіх царств природи були для нього розвитком усе тієї самої сутності, різними сполученнями все того самого руху, могутнім диханням однієї безмежної істоти, яка діяла, мислила, рухалась, росла і разом з якою він сам хотів рости, рухатись, мислити й діяти. Він, як слимак, злив своє життя з життям скелі, він зрісся з нею. Завдяки цій таємничій просвітленості, гаданому видужанню, схожому на благодійне забуття, яке природа дарує, ніби відпочинок від болю, — Валантен на початку свого перебування серед цієї веселої природи втішався радощами нового дитинства. Він міг цілий день блукати в пошуках якоїсь марнички, починав тисячу справ і не кінчав жодної, забуваючи назавтра свої вчорашні плани; не знаючи турбот, він гадав, що врятований.

Якось він пролежав у ліжку до полудня — він занурився в ту дрімоту, зіткану з яву й сну, яка надає дійсності фантастичного вигляду, а маренням — чіткості справжнього життя; і раптом, ще навіть не усвідомлюючи, що прокинувся, вперше почув звіт про своє здоров’я, який господиня складала Жонатасові: той щодня приходив довідуватися про нього. Овернка, звичайно, була певна, що Валантен іще спить, і говорила повним голосом — голосом горянки.

— Ні краще, ні гірше, — повідомила вона. — Знов цілу ніч кашляв — так і дивись, Богові душу віддасть. Кашляє, харкає добрий наш пан, просто жаль бере. Ми з хазяїном дивом дивуємося, звідки в нього сила береться так кашляти. Просто серце крається. І що в нього за хворість така проклята? Ні, погано з ним! Весь час мені серце тисне: от устану вранці, а він неживий. А блідий — ну чисто восковий Ісус! Я його бачу, як він устає, — худий, бідолаха, як скіпка! Та й дух від нього йде важкий. А він нічого не помічає. Йому однаково — марнує сили на біганину, мовби в нього здоров’я на двох. Усе бадьориться, аби не показати. А по правді сказати, то в землі йому краще було б, ніж на травиці: так мучиться, мов Господь на хресті! Та нам цього не хочеться: яка нам з того користь! Навіть якби він не дарував нам стільки, ми б любили його не менше, ми не задля інтересу його держимо. Ох Господи Боже, — провадила вона, — тільки в парижан і бувають такі паскудні хвороби. Де вони лишень набираються їх? Бідолаха! Ні, добром воно не скінчиться! І як же вона його точить, ця пропасниця, як же вона його сушить, як же вона його вбиває! А він ні про що не думає, нічого не чує. І не помічає... Тільки плакати не треба, пане Жонатасе! Треба сказати «слава Богу», коли його муки вже скінчаться. Вам би дев’ятину в церкві замовити за його здоров’я. Я своїми очима бачила, як хворі видужують від дев’ятини. Я б сама свічку поставила, аби тільки врятувати такого милого чоловіка, такого доброго, мов ягняточко великоднє.

Голос у Рафаеля був такий слабкий, що він не міг крикнути й був змушений слухати цю жахливу балачку. І все ж він був такий роздратований, що підвівся з постелі й став на порозі.

— Старий паскудо! — гримнув він на Жонатаса. — Ти що, надумав стати моїм катом?

Селянка подумала, що це привид, і втекла.

— Не смій більш ніколи допитуватися про моє здоров’я! — провадив Рафаель.

— Слухаюсь, пане маркіз, — відповів старий слуга, втираючи сльози.

— І надалі добре зробиш, коли не приходитимеш, поки я не покличу.

Жонатас рушив був до дверей, але, перше ніж піти, кинув на маркіза погляд, сповнений відданості й гіркого жалю; Рафаель прочитав у тому погляді свій смертний вирок. Тепер він ясно бачив справжній стан речей; самовладання покинуло його. Він сів на порозі, схрестив на грудях руки й понурив голову. Переляканий Жонатас підступив до свого хазяїна:

— Ласкавий пане...

— Геть! Іди геть! — крикнув недужий.

Другого ранку Рафаель, вибравшись на скелю, всівся в порослій мохом розпадині, звідки видно було стежку, що вела з курортного селища до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що знову розмовляв з овернкою. Його проникливість, що досягла незвичайної сили, підступно шепнула йому, що означає похитування головою, безнадійні жести, весь простосердо-зловісний вигляд цієї жінки, і в тиші вітер доніс до нього фатальні слова. Охоплений жахом, він сховався на найвищих вершинах і пробув там до вечора, неспроможний відігнати похмурі думи, на лихо для нього навіяні тим жорстоким співчуттям, предметом якого він був. Раптом овернка сама постала перед ним, як тінь у вечірньому присмерку; поетична гра уяви перетворила, для нього її чорне вбрання з білими смужечками на щось подібне до сухих ребер привида.

— Вже роса впала, паночку, — сказала вона. — Коли зостанетесь — лиха напитаєте. Пора додому. Шкідливо дихати вогкістю, та й не їли ви нічого з самого ранку.

— Прокляття! — крикнув він. — Дай мені спокій, стара чаклунко, а то поїду від вас! Досить того, що ви мені щоранку могилу копаєте, — хоч би вже ввечері не копали!

— Могилу, паночку? Могилу вам копаю? Та де ж це вона, ваша могила? Та я вам з усього серця зичу, щоб ви прожили стільки, як наші дідусь, а не могили! Могила! В могилу завше поспіємо...

— Годі! — сказав Рафаель.

— Зіпріться на мою руку, паночку!

— Не хочу!

Жалощі — це почуття, яке найтяжче терпіти від інших людей, надто коли справді є привід для тих жалощів, їхня ненависть — це зміцнювальний засіб, вона надає сенсу твоєму життю, вона надихає на помсту, але співчуття убиває нас, воно ще збільшує нашу слабкість. Це — скрадливе зло, це — зневага в подобі ніжності або образлива ніжність. Рафаель бачив до себе в столітнього діда співчуття переможне, в дитини — зацікавлене, в жінки — настирливе, в чоловіка — корисливе, але хоч би в якій формі виявлялось це почуття, воно завжди звістувало смерть. Поет з усього створює поетичний твір, похмурий або веселий, залежно від того, який образ привернув його увагу, його захоплена душа відкидає півтони й завжди вибирає яскраві, різкі барви. Співчуття оточення створило в серці Рафаеля жахливу поему скорботи й смутку. Забажавши наблизитись до природи, він, мабуть, і не подумав про те, які відверті природні почуття. Коли він сидів де-небудь під деревом, як йому здавалось, — у цілковитій самотності, і його терзав невідчепний кашель, після якого він завжди почував себе розбитим, він раптом помічав блискучі живі очі хлопчика, що по-дикунському причаївся в траві й стежив за ним із тією дитячою цікавістю, в якій поєднуються і втіха, і насмішка, і якийсь особливий інтерес, гострий, а воднораз якийсь бездушний. Грізні слова ченців-трапістів «Брате, треба помирати», — здавалось, читалися в очах селян, із якими жив Рафаель; він не знав, чого дужче боявся: чи їхніх наївних слів, чи мовчанки. Все в них сковувало його. Якось уранці він побачив, що якісь двоє в чорному ходять поблизу, позирають на нього нишком, вистежують; а потім, удаючи, ніби вийшли погуляти, вони звернулись до нього з банальними запитаннями, і він коротко відповів на них. Він зрозумів, що це лікар і священик з курорту, підіслані, ймовірно, Жонатасом, або покликані хазяями, а може, просто принаджені запахом близької смерті. Він уявив собі власний похорон, чув співи священиків, міг порахувати свічки, — і тоді красоти розкішної природи, на лоні якої, як йому здавалось, він віднайшов життя, повивалися для нього жалобним флером. Усе, що колись обіцяло йому довге життя, тепер пророкувало близький кінець. Другого дня, вдосталь наслухавшись скорботних і співчутливо-жалісливих побажань, якими його проводжали господарі, він поїхав до Парижа.