Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 41)
Ці думки заклекотали в Рафаелевому серці так бурхливо, ніби поетичне натхнення; він подивився круг себе й відчув той зловісний холод, яким дихає вище товариство, щоб вижити нещасливців, і який охоплює душу швидше, ніж грудневий крижаний вітер пронизує тіло. Він схрестив руки й зіперся плечем на стіну, запавши в глибоку тугу. Він думав про те, як мало радості дістається світові через цю похмуру добропристойність. І що це за радощі? Розваги без насолоди, веселощі без утіхи, свята без веселості, нестяма без жаги — іншими словами, непідпалені дрова в каміні або охололий попіл без іскринки вогню. Рафаель підняв голову й побачив, що він один; гравці розійшлися.
«Якби я виказав перед ними свою силу, вони б почали обожнювати мій кашель», — подумав він.
По тій думці він укрився зневагою, ніби плащем, і захистився нею від світу.
Другого дня його навідав курортний лікар і люб’язно спитав про здоров’я. Слухаючи лікареві ласкаві слова, Рафаель відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що в обличчі лікаря багато лагідності, що буклі його білявої перуки дихають любов’ю до людей, що крій його фрака, складки на штанях, його черевики, широконосі, як у квакера, — все, аж до пудри, яка з кіски перуки сипалась півколом на трохи згорбатілу спину, свідчило про апостольську вдачу, виражало істинно християнське милосердя, самопожертву, яка сягала аж до того, щоб з любові до хворих грати з ними у віст і в трик-трак, та не абияк, а весь час виграючи в них.
— Пане маркізе, — сказав він на закінчення розмови, — я можу зараз потішити вас. Тепер мені достатньо відомі особливості вашої конституції, і я кажу, що високоталановиті паризькі лікарі помилилися щодо природи вашої недуги. Ви, пане маркізе, проживете Мафусаїлів вік, якщо, звісно, не загинете від нещасливого випадку. Ваші легені — це ковальський міх, ваш шлунок не гірший, ніж у страуса; та якщо ви й далі житимете в гірському кліматі, то можете дуже швидко опинитися просто в сирій землі. Ви зрозумієте мене з півслова, пане маркізе. Хімія довела, що людське дихання — не що інше, як горіння, сила якого залежить від нагнітання або розрідження горючих речовин, які нагромаджуються в організмі, інакшому в кожної людини. У вас горючих речовин удосталь: ви, коли можна так висловитись, пересичені киснем, бо маєте палку вдачу людини, народженої для великих пристрастей. Вдихаючи свіже й чисте повітря, що прискорює життєві процеси в людей слабкої конституції, ви таким чином ще сприяєте згоранню, й так надто швидкому. Отже, одна з умов вашого існування — це долини й густа атмосфера стайні. Так, животворне повітря для людини, виснаженої роботою думки, можна знайти на буйних пасовиськах Німеччини, в Баден-Бадені, в Тепліці. Коли вас не лякає Англія, то її туманне повітря остудить ваш внутрішній жар; але наш курорт, розташований на висоті тисячі футів над рівнем Середземного моря, — для вас загибель. Така моя думка, — зауважив він, прибравши нарочито скромного вигляду, — висловлюю вам її, хоч це й не в наших інтересах, бо, погодившись із нею, ви завдасте нам прикрості своїм від’їздом.
Якби медоустий лікар не сказав цих останніх слів, його показне добросердя підкупило б Рафаеля, але він був спостережливий і по інтонаціях лікаря, по жестах і поглядах, що супроводили цю жартівливу фразу, здогадався, що цей чоловік виконує доручення збориська веселих курортників. Отже, ці нероби з квітучими обличчями, знуджені старі дами, мандрівці-англійці, чепурухи, що втекли від чоловіків із коханцями, придумали спосіб вигнати з курорту нещасну присмертну людину, кволу, нездатну, як їм здавалося, захистити себе від щоденних переслідувань! Рафаель прийняв виклик, побачивши в цій інтризі нагоду розважитись.
— Щоб не засмутити вас своїм від’їздом, я спробую скористатися вашою порадою, живучи тут, — сказав він лікареві. — Завтра ж почну будувати дім, і там у мене буде таке повітря, яке ви вважаєте необхідним для мене.
Правильно зрозумівши гірку посмішку, що скривила Рафаелеві уста, лікар не знайшов що сказати і квапливо попрощався.
Озеро Бурже — це велика чаша в горах, чаша з зазубленими вінцями, в якій на висоті семисот — восьмисот футів над рівнем Середземного моря виблискує крапля води такої синьої, якої нема більш ніде в світі. З висоти Котячого Зуба озеро — ніби впущений кимось бірюзовий камінець. Ця прегарна крапля води має дев’ять миль в околі й у деяких місцях досягає близько п’ятисот футів глибини. Опинитись у човні серед водної гладіні, під ясним небом і чути тільки рипіння весел, бачити в далині самі лиш гори, повиті хмарами, милуватися блискучими снігами французької Мор’єни, пливти то повз гранітні скелі, вдягнені в оксамит папороті або невисоких чагарів, то повз веселі пагорби, бачити з одного боку розкішну природу, з другого — пустелю (немов бідняк прийшов на бенкет до багатія) — стільки гармонії й стільки суперечностей у цьому видовищі, де все велике й усе мале! В горах свої особливі умови оптики й перспективи; стофутова сосна здається тростинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро — єдине місце, де серце може відкритися серцю. Тут мислиш, тут любиш. Ніде більше ви не натрапите на таку дивну згоду між водою й небом, горами й землею. Тут ви знайдете цілющий бальзам від будь-яких життєвих знегод. Це місце збереже таємницю страждання, полегшить їх, приглушить, надасть коханню якоїсь особливої значливості, зосередженості, від чого пристрасть буде глибша й чистіша, поцілунок стане більш цнотливим. Та насамперед це — озеро спогадів; воно сприяє їм, забарвлюючи їх у колір своїх хвиль, а його хвилі — дзеркало, де відбивається все. Тільки серед цієї прекрасної природи Рафаель не відчував свого тягаря, тільки тут він міг бути безтурботним, мрійливим, вільним від бажань. Після лікаревого візиту він подався на прогулянку й наказав човняреві причалити біля виступу пустельного мальовничого пагорба, на другому схилі якого лежить село Сент-Інносан. З цього високого мису погляд охоплює й гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, і дно озера. Але Рафаель особливо любив дивитися звідси на протилежний берег, на меланхолійне абатство От-Комб, цю усипальницю сардінських королів, що спочивають біля скелястих урвищ, ніби прочани, що скінчили свої мандри. Раптом рівне, розмірене рипіння весел, одноманітне, як спів ченців, порушило тишу природи. Здивований тим, що хтось іще вибрався на прогулянку в цю частину озера, звичайно безлюдну, Рафаель, не виходячи з задуми, кинув погляд на людей, що сиділи в човні, й побачив на кормі літню даму, що так різко говорила з ним напередодні. Коли човен порівнявся з Рафаелем, йому вклонилася тільки компаньйонка цієї дами, бідна дівчина з доброї родини, яку він бачив, здавалося, вперше. Човен зник за мисом, і за кілька хвилин Рафаель уже забув про дам, як раптом почув коло себе шелест сукні й шурхіт легкої ходи. Озирнувшись, він побачив компаньйонку; по її збентеженому обличчю він здогадався, що їй треба щось йому сказати, й підійшов до неї. Жінка років тридцяти шести, висока, худорлява, суха й холодна, вона, як усі старі панни, бентежилась від того, що вираз її очей був невідповідний її ході, нерішучій, незграбній, позбавленій гнучкості. Пристаркувата й водночас молода, вона трималася з гідністю, тим показуючи, що вона дуже високої думки про свої чудові якості. А рухи в неї були по-чернецькому обережні, як у багатьох жінок, що перенесли на саму себе всю нерозтрачену ніжність жіночого серця.
— Ваше життя в небезпеці, не ходіть більше до курзалу! — сказала вона Рафаелеві й зразу ж відступила назад, ніби вона вже заплямувала свою честь.
— Добродійко, прошу вас, висловтесь ясніше, коли ви вже такі ласкаві, що прийшли сюди, — усміхнувшись, відказав Валантен.
— Ох, без важливої причини я нізащо б не наважилась накликати на себе невдоволення графині, адже як вона колись дізнається, що я вас попередила...
— А хто може їй розповісти? — вигукнув Рафаель.
— Ваша правда, — відповіла стара панна, кліпаючи очима, наче сова на сонці. — Але подумайте про себе, — додала вона, — одні юнаки, що хочуть вижити вас звідси, обіцяли викликати вас на дуель і примусити битися з ними.
Вдалині почувся голос літньої дами.
— Дякую вам, добродійко... — почав був маркіз.
Але його захисниця вже зникла, зачувши голос своєї пані, що знову вискнула десь за узгір’ям.
«Сердешна дівчина! Нещасливці завжди зрозуміють і підтримають одне одного», — подумав Рафаель і сів під деревом.
Ключем до будь-якої науки, безперечно, є знак запитання; запитанню:
«Що в мене закохалась компаньйонка, в цьому нема нічого дивного, — вирішив він, — мені двадцять сім років, у мене титул і двісті тисяч ліврів ренти! Але що її пані, яка боїться води не менше, ніж коти, прокатала її в човні повз мене, — оце дивна, незвичайна річ. Дві дами приїхали до Савойї, щоб спати, як байбаки, опівдні питають, чи зійшло вже сонце, а сьогодні встали о восьмій годині ранку й подалися за мною, щоб розважитись випадковою зустріччю».