Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 81)

— Пане! Пане! — заволав він.

Валтасар кинув на Маргариту погляд, сповнений розпачу, подав їй знак і вивів її в сад.

— Я не посмів сказати тобі, дитино, — мовив батько, звертаючись до дочки, — але якщо ти вже стільки для мене зробила, ти мене врятуєш і від останньої напасті. Мюлькіньє позичив мені для останнього досліду, що не вдався, двадцять тисяч франків — усі свої заощадження. Мабуть, сердега, побачивши, що я забагатів, прийшов вимагати борг. Віддай йому гроші негайно. Ох, мій янголе, це йому ти завдячуєш, що твій батько досі живий, адже він один утішав мене в невдачах, він один досі вірить у мене. Без нього я, звісно, помер би...

— Пане! Пане! — не вгавав Мюлькіньє.

— Ну, чого тобі? — спитав Валтасар, обертаючись.

— Алмаз!

Клаас кинувся у вітальню — в руці лакея він і справді помітив алмаз.

— Я увійшов до лабораторії... — пошепки сказав йому Мюлькіньє.

Про все забувши, хімік кинув на старого фламандця погляд, який можна було передати тільки словами: «Ти першим увійшов до лабораторії?»

— ...і там, — провадив слуга, — знайшов алмаз у чаші, куди підключили вольтову батарею, щоб вона робила своє діло, і вона його таки зробила, пане, ви тільки гляньте! — додав Мюлькіньє, показуючи алмаз — прозорий восьмигранний камінь, що своїм блиском приваблював зчудовані погляди всіх присутніх.

— Діти мої, друзі мої, — сказав Валтасар, — простіть мого старого слугу, простіть і мене. Від такого можна й збожеволіти. Десь протягом останніх семи років випадок здійснив без мене відкриття, до якого я йду ось уже шістнадцять років. Як це сталося? Я не знаю. Атож я залишив під дією вольтової батареї сполуку сірки та вуглецю, за якою треба було б постійно вести спостереження. І ось за моєї відсутності в моїй лабораторії знайшла вияв могутність Божа, і я, звичайно, не зміг установити, як саме і в якій послідовності відбулася реакція. Хіба це не жахливо? Клятий від’їзд! Клята випадковість! Який жаль! Коли б я провів спостереження за цією тривалою, повільною — а може раптовою, звідки я знаю? — кристалізацією чи то перетворенням — хтозна, що це було! — одне слово, за цим чудом, тоді мої діти були б сьогодні ще багатші. Хоча це й не остаточне розв’язання моєї головної проблеми, все ж таки перші промені моєї слави засяяли б над моєю країною і ще світлішою була б радість поєднаних у коханні сердець, зігріта сонцем Науки!

Всі мовчали, дивлячись на цього чоловіка. Досить незв’язні слова, що вихопилися в нього від невтішного розпачу, були надто щирі, аби не прозвучати врочисто.

Раптом Валтасар притлумив свою розпуку, окинув усіх присутніх величним поглядом, що засяяв у душах, узяв алмаз і простяг його Маргариті, вигукнувши:

— Тобі він належить, янголе мій!

Потім жестом звелів Мюлькіньє вийти і сказав нотареві:

— Продовжуймо.

Почувши від нього це слово, усі здригнулися — таке саме хвилювання викликав у публіки, що ловила кожен його порух, Тальма в деяких своїх ролях. Валтасар сів, тихо промовивши сам до себе: «Сьогодні я повинен бути тільки батьком».

Маргарита почула, підійшла і, схопивши батькову руку, шанобливо поцілувала її.

— Ніколи людина не виявляла себе до такої міри великою, — сказав Еммануель, коли наречена повернулася до нього, — ніколи людина не була до такої міри могутньою. Всякий інший схибнувся б із розуму.

Коли всі три контракти було прочитано й підписано, гості з’юрмились навколо Валтасара, розпитуючи його, як утворився алмаз, але він сам не міг знайти точне пояснення для цього незбагненного явища. Він подивився на горище і показав туди жестом, у якому був безпорадний гнів.

— Атож, там випадково на мить проявилася грізна сила, що виникає внаслідок руху вогненної матерії, сила, яка, безперечно, і створює метали й алмази, — сказав він.

— Цю випадковість, мабуть, легко пояснити, — озвався один гість, із тих людей, які люблять усе пояснювати, — простак забув там справжній алмаз. Оце й усе, що вціліло, а скільки він пустив димом!

— Але годі про це, — сказав Валтасар друзям. — Прошу вас сьогодні не говорити на такі теми.

Маргарита взяла батька під руку, щоб провести його в кімнати переднього дому, де мало відбутися пишне свято. Коли Валтасар слідом за гостями увійшов до галереї, він побачив, що там висять картини і все прикрашено рідкісними квітами.

— Картини! — вигукнув він. — Картини!.. І деякі з наших колишніх!

Він зупинився, обличчя його затьмарилося. На мить його охопив смуток, і він відчув тоді весь тягар своїх помилок і збагнув, як глибоко себе принизив.

— Усе це для вас, тату, — сказала Маргарита, вгадавши, які почуття схвилювали Валтасарову душу.

— Янгол, яким самі духи небесні повинні захоплюватися, скільки ж разів ти повертатимеш життя своєму батькові?

— Хай найменшої хмарки не лишиться на вашому чолі, хай очиститься ваша душа від сумних думок, — відповіла вона, — і ви винагородите мене понад мої сподівання. Я щойно подумала нро Мюлькіньє, любий тату; ті кілька слів, які ви сказали нро нього, свідчать про його високі чесноти, і, признаюся, я погано про нього подумала. Хай вас більше не турбує, що ви у нього в боргу, він залишиться з вами як ваш відданий і смиренний друг. Eммануель має близько шістдесяти тисяч особистих заощаджень, ми їх подаруємо Мюлькіньє. За те, що служив вам так вірно, він заслуговує щастя на схилку днів. Про нас не тривожтеся! Ми з паном Солісом житимемо спокійно, тихо, без блиску й розкоші. Отож ми обійдемося без цих грошей, поки ви нам їх не віддасте.

— О дочко, ніколи не залишай мене! Будь завжди провидінням для свого батька.

Увійшовши до кімнат, призначених для прийому гостей, Валтасар побачив, що вони заново опоряджені й обставлені з такою самою пишнотою, як і раніше. Незабаром усі рушили до великої їдальні на першому поверсі по парадних сходах, де на кожній приступці стояли квітучі дерева. Чудово оздоблений срібний посуд, який Габрієль подарував батькові, впадав кожному у вічі так само, як і багато накритий стіл, що здивував навіть найшанованіших жителів міста, де споконвіку любили добре попоїсти. Слуги Конінкса, Клааса і П’єркена прислуговували за пишним обідом. Сівши на почесному місці за столом, який ніби вінцем оточували обличчя родичів і друзів, що сяяли жвавою та щирою радістю, Валтасар, за чиїм кріслом стояв Мюлькіньє, так розчулився і розхвилювався, що всі замовкли, як замовкають перед лицем великої радості або великого горя.

— Любі діти, — вигукнув Валтасар, — яке жирне теля закололи ви з нагоди повернення блудного батька!

Ці слова, якими вчений осудив самого себе, тим самим, можливо, перешкодивши іншим осудити його ще суворіше, були мовлені з таким благородством, що гості розчулилися до сліз; але це було останньою даниною смутку, поступово веселощі ставали все галасливішими і жвавішими, як то буває на сімейних святах. Високоповажані громадяни Дуе посходилися на бал, який почався після обіду і ні в чому не посоромив відновленої класичної розкоші дому Клаасів.

Після того як відбулися всі три весілля, давши привід для святкувань, балів, урочистих обідів, старого Клааса на кілька місяців затягло в круговерть цих світських розваг. Його старший син оселився в маєтку біля Камбре, яким володів Конінкс, що не хотів розлучатися з дочкою. Пані П’єркен теж мусила покинути батьківський дім, щоб зробити честь особняку, який збудував П’єркен і де він вирішив жити на дворянський кшталт, бо свою контору він продав, а дядько Дераке незадовго перед тим помер, залишивши небожеві у спадок свої багаторічні заощадження. Жан поїхав до Парижа, де збирався завершити свою освіту.

Таким чином, лише де Соліси залишилися з батьком, який віддав їм задній будинок, а сам оселився на третьому поверсі переднього. Маргарита й далі піклувалася про матеріальний добробут Валтасара, й Еммануель допомагав їй виконувати цей приємний обов’язок. Шляхетна дівчина отримала з рук кохання найжаданіший вінок, який сплітає щастя і яскраві барви якого освіжає постійність. Справді, жодне подружжя не подавало такого прикладу повного, відвертого й чистого блаженства, про яке палко мріють жінки. Все місто з шанобливим захватом дивилося на цей союз двох істот, таких мужніх у житейських випробуваннях, істот, що так свято кохали одне одного. Пан де Соліс, раніше призначений головним інспектором університету, після свого одруження подав у відставку, щоб повніше навтішатися щастям і залишитися в Дуе, де всі віддавали належне його талантам та характеру і вже тепер були готові подати за нього голос у виборчій комісії, коли він досягне депутатського віку. Маргарита, що виявила таку силу духу за скрутних обставин життя, у щасті знову стала жінкою лагідною й доброю. Звичайно, і протягом цього року Клаас не переставав думати про свою проблему, та хоч він і провів кілька дослідів, що коштували недорого і на них вистачило його прибутків, у лабораторії він бував рідко. Поновивши старовинний звичай дому Клаасів, Маргарита щомісяця влаштовувала від батькового імені сімейне свято, на яке приходили П’єркени та Конінкси, і раз на тиждень запрошувала вище товариство Дуе на чашку кави — про ці її прийоми в місті поширилася неабияка слава. Хоча Клаас часто бував неуважний, він завжди виходив до гостей і дуже люб’язно виконував свої світські обов’язки, прагнучи догодити старшій дочці, отож діти мали всі підстави думати, що він нарешті відмовився від свого марного пошуку. Так минуло три роки.