Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 80)

Валтасар знову подав Мюлькіньє знак, і той, мов зачарований, відповів:

— Усе, мадемуазель.

— Гаразд, — сказала Маргарита. — Я цей борг заплачу.

Валтасар радісно обняв дочку.

— Ти мій янгол, люба дитино.

І він зітхнув із полегкістю й подивився на неї веселіше, та Маргарита легко помітила на його обличчі не тільки ознаки радості, а й сліди глибокої тривоги й подумала, що тисяча екю — це лише найневідкладніші борги лабораторії.

— Будьте відверті, тату, — сказала вона, коли, скоряючись батьковому бажанню, всілася йому на коліна. — Ви маєте інші борги? Признайтеся мені в усьому, щоб ви повернулися додому спокійний, не ховаючи ніяких побоювань серед загального щастя.

— Люба Маргарито, ти мене сваритимеш, — сказав він, узявши її руки й цілуючи їх із грацією, що ніби нагадала про його далеку юність.

— Ні, — пообіцяла вона.

— Справді? — запитав він, і в нього вихопився жест дитячої радості. — Отже, я можу тобі сказати, і ти заплатиш?..

— Так, — підтвердила Маргарита, стримуючи сльози, що залоскотали їй очі.

— Ну, то я заборгував... Ох, не смію...

— Кажіть же, тату!

— Сума чимала.

Відчуваючи, як її заполоняє розпач, Маргарита благально склала руки.

— Я заборгував Проте й Шіфревілю тридцять тисяч франків.

— Тридцять тисяч франків — це всі мої заощадження, але я залюбки подарую їх вам, — сказала Маргарита, шанобливо цілуючи батька в лоб.

Він встав, схопив дочку в обійми й закружляв по кімнаті, підкидаючи її, мов дитину; потім посадив її в те саме крісло й вигукнув:

— Кохана моя дитино, ти справжній скарб любові. Адже Шіфревілі життя мені не давали. Вони надіслали три погрозливі листи й хотіли вчинити проти мене позов, проти того, хто їх збагатив!

— Отже, ви не припинили своїх дослідів, тату? — спитала Маргарита з глибоким смутком у голосі.

— Не припинив, — сказав він, усміхаючись, мов божевільний. — Стривай, я ще відкрию!.. Якби ти знала, чого ми до-сягли!

— Хто це — ми?

— Я і Мюлькіньє. Він тепер добре мене розуміє, в усьому допомагає мені. Сердега, він такий мені відданий!

Увійшов Конінкс, і розмова урвалася. Маргарита подала батькові знак замовкнути, боячись, щоб він не принизив себе в очах дядька. Вона вжахнулася, зрозумівши, як спустошила цей могутній розум постійна напружена праця над розв’язанням, можливо, нерозв’язної проблеми. Валтасар, який далі своїх горнів нічого не бачив, навіть не поцікавився, чи звільнена його маєтність від боргів. Наступного дня вони вирушили до Фландрії. Під час цієї подорожі, яка тривала досить довго, Маргарита мала час зробити деякі туманні висновки щодо взаємин між батьком та Мюлькіньє. Чи, бува, слуга не здобув над паном тієї влади, яку іноді беруть над високими умами люди зовсім неосвічені, люди, котрі відчувають себе необхідними і, домагаючись поступки за поступкою, нав’язують свою волю з наполегливістю, що її спричиняє яка-небудь невідчепна думка? Чи, може, пан просто розвинув у собі прихильність до слуги, породжену звичкою, прихильність, схожу на ставлення робітника до знаряддя своєї праці або араба до свого бойового коня-визволителя? Маргарита помітила в поведінці слуги деякі риси, що навели її на роздуми, й вирішила звільнити Валтасара від принизливого ярма, якщо він справді ходить під ярмом.

Коли проїздили через Париж, панна Клаас зупинилася там на кілька днів, щоб заплатити батькові борги й просити, щоб фабриканти хімічних продуктів нічого не надсилали в Дуе, заздалегідь не попередивши її про ті замовлення, які зробить Клаас. Вона наполягла, щоб батько змінив костюм і вдягся відповідно до свого становища. Таке відновлення колишнього вигляду повернуло Валтасарові зовнішню гідність, що давало надію сподіватись і на зміну в умонастрої. Незабаром дочка, наперед утішаючись радістю побачити, як здивують батька несподіванки, що чекали його у власному домі, розпорядилася рушати далі, в Дуе.

За три льє від рідного міста Валтасар побачив свою дочку Фелісію верхи на коні — її супроводжували обидва брати, Ем-мануель, П’єркен і найближчі друзі всіх трьох родин. Подорож мимоволі відвернула хіміка від звичних думок, краєвиди Фландрії вплинули на його серце; а коли він побачив веселий почет, який склали йому діти та друзі, то так розхвилювався, що очі в нього заблищали від сліз, голос затремтів, повіки почервоніли. Він палко обіймав дітей, будучи не в спромозі відірватися від них, і спостерігаючи цю сцену, всі мало не плакали від розчулення. Знову побачивши свій дім, Валтасар зблід, по-молодому жваво вискочив з дорожньої карети, радісно вдихнув пахощі саду, став роздивлятися все навкруг, і кожен його рух свідчив про глибоку втіху. Він випростався, його обличчя ніби помолодшало. Коли Клаас увійшов до вітальні й побачив, як точно підібрала дочка старовинні срібні свічники, які він продав, він зрозумів, що, мабуть, усі напасті залагоджено, і сльози набігли йому на очі. Розкішний сніданок подали в їдальні, де всі мисники були заповнені рідкісними речами і сріблом принаймні тієї самої вартості, що й речі, якими Клааси володіли колись. Хоча родинна трапеза тривала довго, цього часу ледве вистачило на розповіді, яких Валтасар вимагав від кожного з дітей. Духовно приголомшений поверненням додому, він перейнявся щастям родини й показав себе справжнім батьком. Його манери набули колишнього благородства. У перші хвилини він весь віддався радощам володіння й навіть не поцікавився, якими засобами повернули йому все те, що він утратив. Отже, радість його була нічим не затьмареною і повною. Поснідавши, четверо дітей, батько й нотар П’єркен перейшли до вітальні, де Валтасар не без тривоги побачив аркуші гербового паперу, які розклав на столі службовець П’єркенової контори і стояв там, ніби готуючись виконати розпорядження свого патрона. Діти сіли, а здивований Валтасар залишився стояти біля каміна.

— Це опікунський звіт, який пан Клаас складає своїм дітям, — сказав П’єркен. — Хоча дехто з вас, може, й знудиться, — додав він, усміхаючись, як то заведено в нотарів, котрі часто говорять жартівливим тоном про найсерйозніші речі, — одначе край необхідно, щоб ви усе вислухали.

Дарма що ця фраза цілком пасувала до обставин, Клаас, чия совість нагадала йому про минуле, сприйняв її як докір і спохмурнів. Конторський клерк почав читати. Валтасарів подив зростав у міру того, як оповіщали документ. Спочатку в ньому було встановлено, що маєтність Клаасової дружини на день її скону оцінювалася приблизно в один мільйон шістсот тисяч франків, а завершальні рядки звіту з цілковитою ясністю засвідчували, що кожне з дітей одержить належну йому частку повністю, як завжди, коли справами опікується добрий і турботливий батько родини. З цього випливало, що дім з-під застави викуплено, що Валтасар перебуває у себе вдома і що його заміські маєтки теж звільнені від боргів. Коли було підписано кілька актів, П’єркен показав розписки на суми, взяті колись у борг, і документи про зняття заборони з власності. У цю мить Валтасар, якому несподівано повернули чоловічу й батьківську честь та гідність громадянина, впав у крісло; він шукав очима Маргариту, але вона із суто жіночої делікатності під час читання пішла з’ясувати, чи всі її розпорядження стосовно свята виконано як слід. Кожне з Клаасових дітей розуміло, про що думає старий батько, коли він блискучими від стримуваних сліз очима шукав свою дочку, яку в ту мить усі присутні бачили духовним зором в образі мужнього і світлого янгола. Габрієль пішов покликати Маргариту. Почувши доччині кроки, Валтасар кинувся їй назустріч і стиснув її в обіймах.

— Тату, — сказала вона йому біля сходів, де старий її перестрів, — благаю вас, ні в чому не принижуйте свого священного авторитету. Подякуйте мені при всій родині, що я добре виконала ваші настанови, й поводьтеся так, наче ви і тільки ви домоглися добробуту, якого ми тут досягли.

Валтасар звів очі до неба, подивився на дочку, склав руки на грудях і після короткої мовчанки, коли його обличчя набуло виразу, якого діти не бачили вже десять років, сказав:

— О, чому ти зараз не з нами, Пепіто! Як захоплювалася б ти нашою донькою!

Він міцно обняв Маргариту, неспроможний вимовити бодай слово, і повернувся до вітальні.

— Діти, — сказав він із тим благородством у тоні, завдяки якому його колись вважали людиною найвишуканіших манер, — ми всі повинні дякувати Маргариті, похвалити її за мудрість і наполегливість, з якими вона здійснила мої наміри, провела в життя мої задуми, коли, поглинутий своїми трудами, я передав їй кермо влади в нашому домі.

— Ну, а тепер пора зачитати шлюбні контракти, — сказав П’єркен, глянувши на годинника. — Але це уже не входить у мої обов’язки, адже закон забороняє мені вести справи, які стосуються моїх родичів і мене самого. Зараз з’явиться пан Рапарльє-старший.

У цей час почали сходитися друзі родини, запрошені на обід, який давали з нагоди повернення Клааса й підписання шлюбних контрактів, а слуги вносили за ними шлюбні подарунки. Людей збиралося усе більше й більше, тут були вершки світського товариства Дуе, гості ніби прагнули затьмарити одне одного красою й вишуканістю свого вбрання. Три родини, що поєднувалися між собою щасливими шлюбами, захотіли позмагатися в розкоші. Вітальня швидко наповнилася прегарними дарунками, які підносять молодим. Золото струменіло й іскрилося. Розгорнуті тканини, кашемірові шалі, намиста, дорогоцінні прикраси викликали таку щиру радість і в тих, хто дарував, і в тих, хто отримував подарунки, ця напівдитяча радість так сяяла на всіх обличчях, що про вартість коштовних дарів забули навіть люди, байдужі до всього, крім міркувань вигоди, люди, які в таких випадках не завжди вміють стримати свою цікавість і роблять точні підрахунки. Незабаром розпочався церемоніал, заведений у родині Клаасів для таких урочистих подій. Сидіти належало тільки батькам, а всі інші мали стояти перед ними на деякій відстані. Під лівою стіною зали, з боку саду, стали Габрієль Клаас і панна Конінкс, далі — Еммануель де Соліс і Маргарита, Фелісія і П’єркен. Валтасар і Конінкс, єдині з присутніх, хто мав право сидіти, розташувалися в кріслах за кілька кроків від цих трьох пар, біля нотаря, який змінив П’єркена. Жан стояв за батьковим кріслом. Зо два десятки вишукано вбраних дам, кілька чоловіків, усі з числа найближчих родичів П’єркена, Конінкса і Клаасів, мер міста Дуе, який мав провести цивільний обряд шлюбу, дванадцять свідків, узятих із найвідданіших друзів трьох сімейств, серед них і старший голова королівського суду, — усі, навіть священик церкви Святого Петра, стояли, утворюючи з боку двору врочисте півколо. Шана, яку все це зібрання віддавало батьківському авторитету голови родини, що сяяв у цю мить ореолом воістину королівської величі, надавала сцені характеру якогось справді стародавнього дійства. У ті хвилини Валтасар уперше за останні шістнадцять років забув про пошуки Абсолюту. Нотар Рапарльє підійшов спитати в Маргарити та в її сестри, чи зібралися всі, кого було запрошено на церемонію підписання шлюбних контрактів та на присвячений цій події врочистий обід, і, діставши ствердну відповідь, повернувся до столу, щоб узяти шлюбний контракт Маргарити й Еммануеля де Соліса, який належало читати першим, — аж раптом двері розчинились і, сяючи від радості, до вітальні вбіг Мюлькіньє.