Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 83)

Через фатальну випадковість, яку годі пояснити, Клаас і Мюлькіньє, вийшовши дуже рано з дому, обманули таємну сторожу П’єркенів і опинилися в місті самі-одні. Уже повертаючись із прогулянки, вони всілися на лаву на майдані Святого Якова погрітися на сонечку. Через майдан проходили діти, одні — в школу, інші — в колеж. Помітивши здалеку двох беззахисних старих дідів, чиї обличчя повеселішали на сонці, діти заговорили про них. А діти швидко переходять від балачки до сміху і від сміху до всяких витівок, жорстокості яких вони просто не усвідомлюють. Семеро чи восьмеро, які підійшли першими, зупинилися віддалік і стали роздивлятися старих, пирскаючи від сміху, чим привернули увагу Мюлькіньє.

— Бачиш отого з головою наче коліно?

— Бачу.

— Так от, він і народився вченим, щоб ти знав.

— Тато каже, він робить золото, — втрутився до розмови третій.

— Яким місцем? Цим чи отим? — запитав четвертий, тицьнувши пальцем у лоб, а потім глузливо показавши на ту частину тіла, яку так часто показують один одному школярі на знак зневаги.

Найменший з ватаги, який тримав у руках кошичка з провізією і злизував масло з хліба, наївно підійшов до лави і спитав у Мюлькіньє:

— А правда, що ви робите перли й алмази?

— Правда, солдатику, — відповів Мюлькіньє, усміхнувшись і поплескавши його по щоці. — Дамо й тобі, коли станеш ученим.

— І нам, і нам дайте! — хором вигукнули діти.

Школярі підбігли до лави і, мов табунець пташок, оточили хіміків. Валтасар, заглиблений у роздуми, від яких його відірвали ці крики, раптом із таким подивом розглянувся навкруги, що діти вибухнули сміхом.

— Ану, бешкетники, щоб ви мені шанували великого вченого! — сказав Мюлькіньє.

— Не вченого, а нечупару печеного! — закричали діти. — Ви чаклуни! Ось ви хто! Чаклуни, чаклуни, старі відьмаки!

Мюлькіньє встав і пригрозив дітям своєю палицею. Хлопчаки сипнули врозтіч, на бігу підбираючи грудки й каменюки. Якийсь робітник, що снідав за кілька кроків звідти, побачивши, як Мюлькіньє підняв палицю, щоб відігнати дітей, подумав, що він котрогось із них ударив, і кинув страшні слова:

— Геть чаклунів!

Відчувши підтримку, діти почали жбурляти в дідів грудками, і саме в ту мить граф де Соліс з’явився на протилежному кінці майдану в супроводі П’єркенових слуг. Хоч як вони поспішали, малі бешкетники встигли кілька разів влучити у великого вченого та в його лакея. Удару було завдано. Валтасар, який доти зберігав силу і ясність розуму, завдяки чистоті звичаїв, притаманній ученим, чиї пристрасті приборкує жага відкриття, збагнув внутрішнім почуттям суть цієї пригоди; його старече тіло не витримало жахливої наруги, завданої його най-благороднішим почуттям, і він упав, розбитий паралічем, на руки Мюлькіньє; в супроводі обох зятів та їхніх слуг його віднесли на ношах додому. Жодна сила не могла перешкодити населенню Дуе йти за ношами, на яких лежав Клаас, до самих воріт його дому, де чекали Фелісія з дітьми, Жан, Маргарита та Габрієль, якого сестра повідомила про свій приїзд, і він прибув разом із дружиною з Камбре. Жахливим видовищем було повернення додому старого батька, і не так його страхала смерть, як те, що діти проникли в таємницю його злиднів. Негайно посеред вітальні для нього поставили ліжко. Всіляку допомогу було надано Валтасарові, й наприкінці дня його стан дозволяв сподіватися, що він житиме. Та хоч як вправно боролися лікарі з паралічем, Клаас надовго запав у дитинство. З часом параліч пощастило майже вилікувати, але він так і не відпустив язика, враженого найсильніше — можливо, тому, що там зосередилися всі сили старого в ту мить, коли він збирався вибухнути гнівом на дітей.

Ця подія викликала в місті загальне обурення. Внаслідок досі невивченого закону, що керує почуттями натовпу, всі городяни раптом перекинулися на бік Клааса. В одну мить він став для всіх великою людиною, ним захоплювалися і не шкодували для нього співчуття, в якому ще напередодні йому відмовляли. Усі вихваляли його наполегливість, волю, його мужність і геній. Міська влада вирішила суворо покарати тих, хто образив старого вченого, проте лихо вже годі було поправити. Родина Клаасів сама попросила затерти цю справу. Маргарита наказала умеблювати вітальню, й незабаром її голі стіни об-тягли шовком. Коли через кілька днів після трагічної події старий батько прийшов до тями й побачив, що його знову оточує вишукана обстава і все необхідне для щасливого життя, він знаком дав зрозуміти, що здогадався про приїзд своєї дочки Маргарити, — і в цю саму мить вона увійшла до вітальні. Побачивши її, Валтасар почервонів, і його очі заблищали від сліз — хоч він і не заплакав. Він знайшов у собі силу потиснути доччину руку своїми холодними пальцями і вклав у цей потиск усі почуття та думки, яких уже не міг висловити вголос. То було щось святе і врочисте — останнє «прощай» розуму, який ще жив, серця, ще зігрітого почуттям вдячності. Виснаживши себе на марні зусилля, стомившись від боротьби з грандіозною проблемою і, можливо, в розпачі думаючи про те, що він приречений на забуття у пам’яті нащадків, цей титан науки готувався тепер завершити свій життєвий шлях. Усі діти оточили батька шанобливою увагою, його погляд міг від-почити на картинах достатку, багатства і на зворушливій картині його чудової сім’ї. Любов постійно світилася в погляді Валтасара, яким він міг передавати почуття; його очі раптом набули такого розмаїття виразів, ніби навчилися світлової, легко зрозумілої для всіх мови. Маргарита заплатила батькові борги і за кілька днів опорядила дім Клаасів з усією сучасною розкішшю, що усувала будь-які припущення про занепад. Вона не відходила від узголів’я батькового ліжка, намагаючись відгадувати всі його думки, виконувати найменші побажання. Кілька місяців минуло між погіршеннями й покращеннями стану хворого, які в старих людей свідчать про боротьбу між життям і смертю. Щоранку діти збиралися біля батька, цілий день залишалися у вітальні, обідали біля його ліжка й розходилися тільки тоді, коли він засинав. З усіх розваг, які для нього винаходили, найдужче йому подобалося читання газет — у зв’язку з останніми політичними подіями вони стали дуже цікаві. Де Соліс читав уголос, а Клаас уважно слухав.

Якось наприкінці 1832 року Валтасар уночі дуже мучився, й доглядальниця, злякавшись раптової зміни у стані хворого, покликала П’єркена-лікаря. Лікар, у свою чергу, визнав за потрібне не відходити від недужого, боячись, що він у будь-яку мить може сконати — внутрішня криза набула характеру агонії.

Старий неймовірно сильними рухами намагався скинути з себе пута паралічу; він хотів говорити й ворушив язиком, неспроможний вимовити жодного звуку; думки струменіли з па-лахкотючих очей; спотворене обличчя виражало нечуваний біль; пальці судомно ворушилися; хворий весь укрився великими краплями поту.

Вранці прийшли діти — поцілували батька, щоб виразити свою любов, яка через побоювання близької смерті з кожним днем ставала палкішою; але Валтасар не виявив радості, яку завжди приносили йому ці знаки ніжної уваги. Еммануель, якому лікар розповів про тяжкий стан хворого, поквапився розпечатати газету, щоб спробувати, чи не полегшить читання внутрішньої напруги, яка мучила Валтасара. Розгорнувши аркуш, він побачив слова: «Відкриття Абсолюту», які вразили його, і прочитав Маргариті статтю, де розповідалося про суд над одним знаменитим польським математиком, який нібито комусь продав секрет Абсолюту. Хоч Маргарита попросила чоловіка не читати цю статтю батькові, й Еммануель прочитав її для неї пошепки, Валтасар усе ж таки почув.

Зненацька умирущий підвівся, упершись руками в ліжко, і втупив у наполоханих дітей погляд, що вразив їх, мов блискавка; волосся, яке ще вціліло в нього на потилиці, заворушилося; зморшки затремтіли, обличчя освітилося відблиском внутрішнього вогню, набуло одухотвореного виразу; він підніс руку, зсудомлену безпорадним гнівом, і громовим голосом промовив знамените Архімедове слово: «Еврика!» (Я знайшов!) А потім його тіло без сил упало на постіль, і він сконав, жахливо застогнавши; та поки лікар не закрив його жахливо вирячених очей, вони виражали гіркий жаль, що так і не зміг він передати для Науки розгадку таємниці, з якої зірвала покривало тільки кощава рука Смерті.

Париж, червень-вересень 1834 р.

РОЗКАЯНИЙ МЕЛЬМОТ

Генералу баронові де Померелю — на згадку про міцну дружбу, яка поєднувала наших батьків і яку ми, сини, досі підтримуємо.

Є така порода людей, що її у світі суспільному дбайливо вирощує цивілізація, як ото в світі рослинному квітникарі тепличним способом створюють змішаний вид, що не розмножується ані посівом, ані щепленням. Ідеться про касирів — такий собі людиноподібний гібрид, який поливають релігійними уявленнями, підпирають гільйотиною, підрізають пороками, і росте він собі десь на четвертому поверсі разом із статечною дружиною та надокучливими дітьми. Численні паризькі касири завжди становитимуть загадку для фізіолога. Чи хто-небудь коли розв’язав рівняння з касиром замість ікса? Як знайти людину, що має вічно перебувати біля чужого багатства — адже це однаково, що кота посадити в одну клітку з мишею. Як знайти людину, котра погодиться по сім-вісім годин на добу протягом семи восьмих року сидіти на плетеному стільці в заґратованій комірчині, де й кроку не ступиш, не більшій, ніж каюта морського офіцера? Як знайти людину, в якої таз і коліна не задерев’яніють від цього сидіння? Людину, в якої досить величі для такої малої посади? Людину, яка зневажала б гроші, постійно маючи з ними справу? Зажадайте цю рослину від будь-якої релігії, моралі, школи, інституту і повідомте їм, що середовище, де вона має рости й розвиватися, — це Париж, місто, повне спокус, місто — філіал самого пекла. І ось прийдуть до вас одна за одною всі релігії, усі школи, інститути, моральні системи, усі закони людські, малі й великі, як приходить близький приятель, коли ви попросите, щоб він вам позичив тисячу франків. Усі вони висловлять вам свій жаль, почнуть виправдуватися, покажуть на гільйотину — так само ваш приятель показав би на житло лихваря, як на одні з дверей, що ведуть у лікарню для вбогих. А втім, природа духовного розвитку має свої примхи і дозволяє собі то там, то там створювати чесних людей і чесних касирів. Тому розбійники, котрих ми для окраси називаємо банкірами і котрі купують ліцензію за тисячу екю, як пірат купує дозвіл на вихід у море, так високо цінують цих рідкісних істот, виплека-них у інкубаторі доброчесності, що замикають їх у комірчину й утримують там, як уряд утримує екзотичних звірів. Якщо касир наділений уявою, якщо йому не чужі пристрасті, якщо касир, навіть бездоганний, любить дружину, а вона нудьгує, має амбіції або просто не позбавлена марнославства — тоді касир рано чи пізно спіткнеться. Порийтесь в історії касирського ремесла: ви не наведете жодного випадку, коли б касир, як то кажуть, домігся становища. Одні з них потрапляють на каторгу, другі втікають за кордон, а треті животіють де-небудь на третьому поверсі на вулиці Сен-Луї, у кварталі Маре. Коли паризькі касири усвідомлять свою винятковість, їм ціни не буде. Правда, деякі люди просто створені для того, щоб служити касирами, так само як інші неминуче стають злодіями. Дивовижна в нас цивілізація! Доброчесності суспільство дарує на старість сотню луїдорів ренти, помешкання на третьому поверсі, досхочу хліба, кілька нових нашийних хустинок і молоду дружину з оравою дітлахів. А Пороку, якщо в нього досить зухвалості, якщо він зуміє спритно перекрутити статтю закону, як Тюренн крутив генералом Монтекукулі, суспільство узаконює крадені мільйони, нагороджує його орденами, осипає почестями й знаками поваги. До того ж і уряд діє у цілковитій згоді з цим глибоко непослідовним суспільством. Скажімо, уряд провадить серед здібної молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти років набір рано виявлених талантів, передчасною важкою працею він виснажує великі уми, скликані ним для того, щоб ретельно просіяти 'їх, як садівники просіюють насіння. До цього діла він приставляє присяжних оцінювачів таланту, які пробірують мізки, як на монетному дворі пробірують золото. Потім із п’ятисот юнаків, що подають великі надії, юнаків, яких щороку постачають йому вершки суспільства, уряд відбирає третину, поміщає її у великі мішки, звані учбовими закладами, і там витрушує протягом трьох років. І хоча кожен з таких паростків становить величезний капітал, уряд виготовляє з них своєрідних касирів; призначає їх простими інженерами, використовує як офіцерів артилерії — одне слово, забезпечує їх лише найвищими з підлеглих чинів. А згодом, коли ці обрані люди, щедро начинені математикою і приправлені наукою, досягають п’ятдесятирічного віку, уряд винагороджує їх за службу квартирою на четвертому поверсі, жінкою з купою дітлашні і всіма принадами пересічного існування. І хіба не чудо, що з цих ошуканих людей, буває, іноді виберуться п’ятеро-шестеро геніїв, які досягають суспільних висот?