Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 85)

«Хай йому чорт! Ох і йолоп я! Сам Бог мені помагає, бо якби ця тварюка завтра звернулася до хазяїв, мені б відразу каюк!» — мовив сам до себе Кастаньє, кидаючи в піч непотрібні йому сфальшовані акредитиви, що вмить згоріли.

Акредитив, яким касир збирався скористатися, він запечатав, потім узяв у касі п’ятсот тисяч франків банковими білета-ми, замкнув її, усе довів до ладу, взяв капелюха, парасольку, запалив свічку у свічнику, погасив лампу і спокійно вийшов, щоб віддати один з двох ключів пані де Нусінген — так він завжди робив, коли самого барона не було вдома.

— Який ви щасливий, пане Кастаньє, — сказала касирові банкірова дружина, коли він увійшов до неї. — У понеділок свято, і ви зможете поїхати за місто, в Суазі.

— Будьте такі ласкаві, пані, перекажіть Нусінгенові, що оце тільки надійшов вексель Уотскілдайна, який ми чекали раніше. П’ятсот тисяч франків виплачено. Отже, я буду тут не раніше вівторка, десь ополудні.

— Прощайте, бажаю весело провести час!

— І вам бажаю того самого, пані, — відповів колишній драгун, кинувши погляд на молодика на прізвище Растіньяк, який мав тоді у світі великий успіх і вважався коханцем пані де Нусінген.

— У мене таке відчуття, — сказав молодик, коли Кастаньє вийшов, — що цей товстун збирається утнути вам якийсь лихий жарт.

— Та ну! Бути такого не може, він-бо дурний як пень.

— Пікуазо, — сказав касир, заходячи в комірчину швейцара, — навіщо ж ти пускаєш клієнтів до каси після четвертої години?

— З четвертої години, — відповів той, — я сидів біля дверей і курив люльку. Ніхто в контору не заходив. Вийшли тільки пани...

— Ти певен, що таки ніхто не заходив?

— Та слово честі, ніхто. Лише рівно о четвертій прийшов приятель пана Вербруста, молодик, що служить у панів Тійє і компанія, на вулиці Жубера.

— Ну гаразд, — сказав Кастаньє і поквапно вийшов.

Нудотний жар, який палив його з тієї миті, коли він узяв із рук незнайомця своє перо, все посилювався.

«Тисяча чортів! Чи все я передбачив? — думалося йому, коли він ішов по Гентському бульвару. — Ану поміркуймо! Я маю два вихідні — неділю й понеділок. Потім день сумнівів, перш ніж розпочнуть пошуки, — отже, в моєму розпорядженні три дні й чотири ночі. Я запасся двома паспортами й двома зовсім різними костюмами, в яких мене навряд чи хто впізнає; хіба цього не досить, щоб збити зі сліду найспритніших шпигів? Вранці у вівторок, коли тут ще не виникне найменшої підозри, я одержу в Лондоні мільйон. Моїм тутешнім боргам хай дають раду самі кредитори — доведеться їм надписати на моїх векселях «погашено», — а я решту своїх днів проживу безтурботно й щасливо в Італії під ім’ям графа Ферраро. Ніхто, крім мене, не бачив, як цей нещасний полковник віддав богові душу в Зембінських болотах, отож я і вберуся в його шкуру. Але тисяча чортів! Якщо я візьму із собою цю жінку, вона може виказати мене. Чи ж мені, старому вояці, чіплятися за спідницю, липнути до баби? Покину її, та й годі. Атож, на це в мене стане духу. Але я знаю себе, я такий йолоп, що знову до неї вернуся. Зрештою, Акіліну ніхто не знає. Може, таки взяти її з собою? Чи не брати?»

— Ти її не візьмеш! — сказав голос, що проник йому в саму глибінь душі.

Кастаньє рвучко обернувся й побачив англійця.

— Еге! Та сюди сам чорт пхає носа! — вигукнув Кастаньє вголос.

Мельмот уже випередив свою жертву. Хоч першим порухом Кастаньє було зажадати пояснень від людини, що так легко читала в його душі, в ньому змагалося надто багато суперечливих почуттів, і від цього він на мить мовби заціпенів; отямившись, він пішов далі, знову охоплений тією розумовою лихоманкою, що тіпає людину, яка настільки піддалася пристрасті, що зважилася на злочин, але не знаходить у собі досить сили, щоб потім приглушити жорстоку тривогу. Тому, хоч Кас-таньє і був сповнений рішучості пожати плоди злочину, вже наполовину здійсненого, він усе вагався, чи доводити йому свій задум до кінця, як це й буває з людьми невизначеної вдачі, котрі в однаковій мірі виявляють то силу, то слабкість і котрих можна утримати від лихого вчинку чи схилити до нього залежно від найдріб’язковіших обставин. Серед безлічі людей, яких Наполеон набрав у свої війська, зустрічалося чимало таких, хто міг проявити мужність на полі битви, але водночас був позбавлений духовної мужності, володіючи якою людина в злочині виявляє не менше величі, ніж у подвигах доброчесності. Кастаньє виписав собі акредитив у таких термінах, що, приїхавши до Лондона, мав відразу одержати по ньому в Уот-скілдайна, поєднаного з фірмою Нусінгена діловими стосунками і вже попередженого бароном про наступну виплату, двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Скориставшися з послуг навмання вибраного лондонського агента, Кастаньє заздалегідь замовив собі на ім’я графа Ферраро каюту на кораблі, що перевозив з Портсмута в Італію якусь багату англійську родину. Він передбачив усі можливі обставини і влаштував так, що насамперед його стали б шукати в Бельгії та у Швейцарії, а він тим часом плив би по морю. І навіть якби Нусін-генові зрештою пощастило напасти на його слід, касир на той час уже дістався б до Неаполя, де розраховував жити під чужим прізвищем, змінивши не тільки свою зовнішність, а й обличчя, па якому віп зби рався підробити за допомогою кислоти сліди віспи. Та попри всі ці заходи остороги, що, здавалося б, забезпечували йому цілковиту безкарність, совість мучила Кастаньє. Він боявся. Давно живучи спокійним і мирним життям, він очистився від солдафонських звичок. Він ще не втратив порядність і йшов на злочин не без жалю. Ось і тепер він востаннє дозволив озватися в собі голосу свого чесного «я», яке ще чинило опір.

«Ет, пусте! — подумав він на розі бульвару та вулиці Монмартр. — Сьогодні ввечері, відразу після вистави, я візьму фіакр і доїду до Версаля. Поштова карета чекатиме мене в мого колишнього сержанта, що збереже таємницю мого від’їзду, навіть якби його допитували під дулами двападцати рушниць, готових дати по ньому залп, якщо він мовчатиме. Отже, всі шанси на моєму боці. Заберу з собою крихітку Накі й поїду».

— Не поїдеш, — сказав йому англієць, і на звук цього дивного голосу вся кров шугнула Кастаньє до серця.

Мельмот сів у кабріолет, який чекав на нього, і від’їхав так швидко, що перш піж Кастапьє отямився й хотів був затримати свого таємного ворога, той уже мчав розгонистим клусом за сто кроків від нього по проїзду Монмартрського бульвару.

«Але ж, слово честі, зі мною коїться якась чортівня, — подумав касир. — Якби я був йолопом і вірив у Бога, то подумав би, що Він звелів святому Михаїлові ходити за мною назирці. А може, диявол і поліція умисне дозволяють мені проробити усе це, щоб потім схопити мене на гарячому? Ет, годі тобі боятися! Все це химери, більш нічого».

Кастаньє звернув у вулицю Фобур-Монмартр, уповільнюючи ходу, в міру того як наближався до вулиці Ріше. Там, у новому будинку, на третьому поверсі, в крилі, яке вікнами виходило до садів, жила одна молода особа; сусіди знали її під ім’ям пані де Лагард, і саме вона несамохіть стала причиною того, що Кастаньє зважився на злочин. Щоб пояснити, чому це сталося, і довершити опис душевного стану касира, треба бодай стисло розповісти про деякі обставини колишнього життя згаданої особи.

Пані де Лагард, що ховала своє справжнє прізвище від усіх, навіть від Кастаньє, видавала себе за п’ємонтку. Вона була з тих дівчат, що змушені — через безнадійну вбогість, безробіття, страх перед голодною смертю або й зраду першого коханця — взятися за ремесло, яке більшість роблять з огидою, чимало — з безтурботною байдужістю, а деякі — скоряючись вимогам плоті. Коли вона, у свої шістнадцять років, прекрасна й чиста, як мадонна, вже готова була провалитися в безодню паризької проституції, їй зустрівся Кастаньє. Надто непоказний, щоб розраховувати на успіх у світському товаристві, стомившись щовечора блукати по бульварах у пошуках кохання, яке купують за гроші, старий драгун давно вже мріяв внести якийсь лад у своє непутяще життя. Зачарований красою бідолашного дівчати, яке випадок кинув йому в обійми, він вирішив урятувати його від пороку, але собі на вигоду, — зрештою, добродійні пориви поєднуються з егоїстичними навіть у найкращих людей. Природні нахили часто бувають добрими, але суспільний лад неминуче додає до них погані, звідси й походить та змішаність у намірах, до якої суддя повинен ставитися поблажливо. У Кастаньє вистачило розуму на те, щоб і добре діло зробити, і своїм інтересам не зашкодити. Він хотів бути філантропом, але, боячись пошитися в дурні, спочатку зробив дівчину своєю коханкою.

«Еге, дядечку Кастаньє, — сказав він сам собі на своєму солдатському жаргоні, — гляди, щоб овечка не зжерла старого вовка. Перш ніж створювати собі домашній затишок, розвідай, що там у дівчини за душею, чи здатна вона на щиру прихильність!»

У перший рік їхнього співжиття, якого закон не схвалював, але яке ставило п’ємонтку в умови найменш осуджувані з тих, що їх суспільство не схвалює, вона взяла собі бойову кличку Акіліна — ім’я однієї з героїнь «Врятованої Венеції». Цю англійську трагедію пані де Лагард випадково прочитала, і їй здалося, що вона схожа на ту куртизанку — чи то рано розвиненими почуттями, які жевріли в її серці, чи то обличчям, чи всією зовнішністю. Коли Кастаньє упевнився, що поводиться вона більш пристойно і більш доброчесно, ніж можна було сподіватися від жінки, закинутої потойбіч суспільних законів та забобонів, він висловив бажання оселитися з нею разом і жити по-сімейному. Отоді вона й перетворилася на пані де Лагард, з тим щоб видавати себе за законну дружину свого покровителя, наскільки це дозволяли паризькі звичаї. Адже більшість із цих нещасних дівчат палко прагнуть, щоб їх вважали за справжніх міщанок, які тупо зберігають вірність своїм чоловікам, здатні стати доброчесними матерями, записувати витрати по дому й лагодити білизну. Таке бажання породжується почуттям настільки похвальним, що суспільству слід би звернути на нього пильну увагу. Але суспільство невиправне, і воно, звичайно, й далі дивитиметься на заміжню жінку, як на корвет, що йому прапор і документи дають право плавати в морі, а на утриманку — як на пірата, що його слід повісити, адже плаває він без паперів. Того дня, коли пані де Лагард хотіла підписатися «пані Каста-ньє», касир розсердився.