Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 87)

Поки Кастаньє мучився сумнівами, зважуючись на вчинок, який мав змінити все його життя, Акіліна спокійно сиділа біля розпаленого каміна й чекала його, ліниво занурившись у глибоке крісло та розмовляючи з покоївкою. Як і всі покоївки, що служать дамам такого сорту, Женні стала повірницею своєї господині, коли переконалася, що її влада над Кастаньє безмежна.

— Як нам викрутитися сьогодні ввечері? Леон неодмінно хоче прийти, — сказала пані де Лагард, читаючи листа, написаного на сірому папері й сповненого палкої пристрасті.

— А ось і пан, — повідомила Женні.

Увійшов Кастаньє. Анітрохи не збентежившись, Акіліна скрутила листа в рурочку, взяла його щипцями і спалила.

— Ось що ти робиш із любовними цидулками! — сказав Кастаньє.

— О Господи, а що ж мені з ними робити? — відповіла Акіліна. — Хіба це не найкращий засіб уберегти їх від чужих очей? Та й хіба вогонь не повинен пориватися до вогню, як вода стікає у річку?

— Ти так говориш, Накі, наче це й справді була любовна цидулка.

— А що в цьому такого? Хіба я не досить гарна, щоб їх отримувати? — спитала вона, підставляючи для поцілунку чоло з такою недбалістю, яка чоловікові менш засліпленому дала б зрозуміти, що, роблячи касирові приємність, Акіліна лише виконує своєрідний подружній обов’язок.

Але Кастаньє дійшов до такого ступеня пристрасті, підігрітої звичкою, що нічого не помічав.

— На сьогодні я взяв ложу в театрі Жімназ, — сказав він. — Сядьмо за стіл раніше, а то доведеться обідати поспіхом.

— Їдьте з Женні. Мені набридли театри. Не знаю, що це зі мною, але сьогодні мені хочеться просто посидіти біля коминка.

— Все ж таки ходімо, Накі, я вже недовго тобі набридатиму. Атож, Накі, сьогодні ввечері я їду й повернуся нескоро. Залишаю тебе тут повною господинею. Чи збережеш ти мені своє серце?

— Ні серця, ні чогось іншого, — відповіла вона. — Але ти повернешся, і Накі знову буде твоєю Накі.

— Оце відвертість! То ти зі мною не поїхала б?

— Ні.

— Чому?

— Як це чому? — сказала вона всміхаючись. — Хіба ж можу я покинути коханця, який пише мені такі ніжні листи?

І з глузливою посмішкою показала на обвуглений папір.

— Невже це правда? — спитав Кастаньє. — Невже ти завела полюбовника?

— Отакої, друже, то ви досі жодного разу не подивилися як слід на себе? — відповіла Акіліна. — По-перше, вам п’ятдесят років. По-друге, голова у вас така, що якби покласти її на прилавок, де продають овочі, то будь-який покупець прийняв би її за гарбуз. Ідучи вгору сходами, ви відсапуєтеся, мов тюлень. Ваше черево трясеться, як діамант у жіночій зачісці... Хоч ти й служив у драгунах, тепер ти старий і негарний. Чорт забирай! Якщо ти хочеш зберегти мою повагу, я не раджу тобі до цих якостей додати ще й дурість і вважати, ніби така дівчина, як я, не захоче скрасити враження від твого астматичного кохання квітами чиєї-небудь прекрасної юності.

— Ти, звичайно, жартуєш, Акіліно?

— А ти хіба не жартуєш? Ти думаєш, я така дурна й повірю в твій від’їзд? «Сьогодні ввечері я їду», — передражнила вона. — Ох, телепню мій, та хіба так би ти розмовляв, якби справді мав покинути свою Накі? Та ти ревів би, як теля, бо теля ти і є.

— А якщо я все-таки поїду, ти до мене приїдеш? — запитав він.

— Переконай мене спочатку, що ця твоя мандрівка не дурний жарт.

— Ні, серйозно, я їду.

— Ну, а я — і теж серйозно — залишаюся. Щасливої подорожі, велика моя дитино! Я тебе чекатиму. Та я краще розлучуся з життям, аніж з моїм любим Парижем.

— А може, все-таки поїдемо до Італії в Неаполь, і ти заживеш там безтурботно, весело і ні в чому не знаючи нестатків разом зі своїм товстунчиком, що відсапується, мов тюлень?

— Ні.

— Невдячна!

— Я невдячна? — мовила вона, підхоплюючись на ноги. — Та я зараз же піду звідси, в чому мати мене спородила! Я віддала тобі всі скарби юності і те, чого не повернути навіть ціною всієї крові, твоєї й моєї. Якби можна було, хай навіть заплативши спасінням душі, повернути моєму тілу незайманість, як я, можливо, віднайшла незайманість душі, якби я могла тепер віддатися коханому чиста, мов лілея, — та я не вагалася б і хвилини! А ти чим мене винагородив за мою жертву? Ти мене годував і влаштував мені житло, скоряючись тому самому почуттю, яке велить нам годувати собаку й оселити його в халабуді за те, що він стереже хату, терпить копняки, коли ми в поганому гуморі, й лиже нам руку, тільки-но ми покличемо його. То хто з нас безкорисливіший, ти чи я?

— О люба моя дівчинко, ти хіба не розумієш, що я жартую? — сказав Кастаньє. — Я просто вирушаю в невеличку подорож, і триватиме вона недовго. А в театр ти зі мною поїдеш. Десь опівночі я виберуся в дорогу, любенько попрощав-шися з тобою.

— Бідолашний котику, то ти справді їдеш? — мовила Акілі-на й, обнявши Кастаньє за шию, притисла його голову до своїх грудей.

— Ти мене задушиш! — скрикнув Кастаньє, уткнувшись носом в Акілінині перса.

А доброчесна дівуля тим часом шепотіла Женні на вухо:

— Піди скажи Леонові, щоб прийшов о першій, не раніше. Якщо не застанеш його і він з’явиться, поки ми тут прощатимемося, затримаєш його в себе. Ну гаразд, мій красеню тюленю, — сказала вона, підвівши голову Кастаньє і смикаючи його за кінчик носа, — поїду я з тобою в театр. А зараз — за стіл! Я приготувала непоганий обід, усі страви — твої улюблені.

— Нелегко покинути таку жінку, як ти, — сказав Кастаньє.

— То чого ж ти їдеш?

— Чого, чого! Щоб ти зрозуміла, довелося б чимало тобі розповісти, і ти тоді переконалася б, чого варта моя любов до тебе. Якщо ти віддала мені свою честь, то і я заради тебе продав свою — отже, ми квити. Хіба це не любов?

— Яка там любов! — промовила вона. — От скажи, що ти любитимеш мене, як батько, навіть коли я заведу коханця, тоді я повірю в твою любов! Скажи мені це й дай лапку.

— Я вбив би тебе, — сказав Кастаньє посміхаючись.

Вони сіли за стіл, а пообідавши, поїхали в Жімназ.

Після першої п’єси Кастаньє вирішив показатися декому зі знайомих, яких побачив у залі, аби якомога довше ніхто не запідозрив, що він утік. Він залишив пані де Лагард у ложі — згідно з їхніми скромними звичаями ложу було взято в бенуарі — і пішов прогулятися у фойє. Не встиг він там ступити і кількох кроків, як побачив Мельмота, від чийого погляду в нього виникло знайоме відчуття нудоти й жаху. Вони зіткнулися віч-на-віч.

— Фальшивник! — крикнув англієць.

Почувши цей вигук, Кастаньє подивився на людей, які прогулювалися поблизу, і йому здалося, ніби він помітив на їхніх обличчях подив, змішаний із цікавістю. Він уже підніс руку, щоб дати англійцеві ляпаса, але неподоланна сила ніби паралізувала його, придавила, прикувала до підлоги; він покірно дозволив чужоземцеві взяти себе під руку, і вони пішли удвох по фойє, наче найближчі друзі.

— Хто настільки сильний, щоб чинити мені опір? — сказав англієць. — Ти хіба не знаєш, що тут, на землі, все мені підкоряється, що я всемогутній? Я читаю в душах, я прозираю майбутнє, я знаю минуле. Я тут, але я можу опинитися де завгодно. Я не залежу ні від часу, ні від простору, відстані для мене — ніщо. Весь світ мені слуга. Я наділений здатністю вічно втішатися і вічно обдаровувати щастям. Мій погляд проникає крізь стіни, бачить скарби, і я черпаю звідти повними пригорщами. Кивну головою — зводяться палаци, і мій будівничий ніколи не помиляється. Захочу — і всюди розпустяться квіти, виростуть купи дорогоцінного каміння, гори золота, безліч жінок прихо-дитимуть до мене. Одне слово, мені підвладне все. Я міг би грати на біржі, ніколи не помиляючись, якби тому, хто знає, де скнари ховають своє золото, була потреба спустошувати чужі гаманці. Так відчуй же, бідолашний нікчемо, придавлений соромом і ганьбою, відчуй, які страшні лещата тебе стиснули! Спробуй-но зігнути оцю сталеву руку! Пом’якшити серце, тверде, мов алмаз! Спробуй-но утекти від мене! Навіть сховавшись у підземелля, прориті під Сеною, хіба перестанеш ти чути мій голос? Спустися в катакомби — хіба й там не бачитимеш ти мене? Мій голос заглушує грім, блиск моїх очей засліплює сонце, бо я рівний Тому-хто-дарує-світло.

Кастаньє слухав ці страшні слова, неспроможний нічого заперечити, і йшов поруч з англійцем, безсилий його покинути.

— Ти щойно вчинив злочин, і тепер ти — мій. Нарешті я знайшов собі товариша, якого давно шукав! Хочеш знати свою долю? Ха-ха! Ти прийшов дивитися виставу, так ти її побачиш — навіть дві вистави! Ходімо, відрекомендуєш мене пані де Лагард як свого близького друга. Хіба не в мені твоя остання надія?

Кастаньє повернувся в ложу з чужоземцем, якого поквапився відрекомендувати пані де Лагард, скоряючись щойно отриманому наказу. Акіліна ніби й не здивувалася, побачивши Мель-мота. Англієць відмовився сісти на переднє місце в ложі, він хотів, щоб Кастаньє залишився там зі своєю подругою. Його найменше бажання було наказом, який належало виконувати. Залишалося подивитись останню п’єсу. За тих часів у малих театрах давали лише по три п’єси за вечір. У Жімназі тоді грав актор Перле, який створював своєму театру великий успіх. Сьогодні він мав виконувати аж чотири різні ролі у водевілі, що мав назву «Комедіант з Етампа». Коли завісу підняли, англієць простер руку над залою. Кастаньє скрикнув би від жаху, якби йому не перехопило горло, коли Мельмот показав пальцем на сцену, даючи зрозуміти, що за його наказом виставу змінено. Касир побачив Нусінгенів кабінет; його патрон розмовляв зі старшим чиновником поліційної префектури, і той розповідав баронові, який жарт утнув йому Кастаньє, повідомивши, що з каси украдено чималу суму, що касир сфальшував на шкоду банкірові підпис на акредитиві й збирається утекти за кордон. Тут-таки було складено, підписано й надіслано королівському прокуророві відповідну заяву.