Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 88)

— То ви ще встигнете затримати його? — спитав Нусінген.

— Встигнемо, — відповів агент. — Він зараз у Жімназі й нічого не остерігається.

Кастаньє засовався на своєму стільці й хотів піти; але Мель-мотова рука опустилася йому на плече й не дала ворухнутися, придавивши його з тією страшною силою, яку ми можемо відчути тільки в жаскому сні. Та й від самої цієї людини віяло жахом, і Кастаньє почував себе поруч із нею, мовби в атмосфері, насиченій отруйною парою. Коли бідолаха обернувся, щоб попросити англійця змилуватися над ним, він зустрів вогненний погляд, який випромінював електричні струми; Кас-таньє мав таке відчуття, ніби довгі металеві голки устромилися йому в тіло, пройшовши крізь нього наскрізь і приколовши його до місця.

— Що я тобі зробив? — спитав він у цілковитій знемозі й відсапуючись, наче зацькований олень на березі струмка. — Чого ти від мене хочеш?

— Дивись! — наказав йому Мельмот.

Кастаньє знову звернув погляд на сцену. Декорації вже змінилися, спектакль із Нусінгеном було закінчено. Касир побачив на сцені самого себе, він і Акіліна виходили з карети; але в ту мить, коли він увійшов у двір свого дому на вулиці Ріше, декорації знову раптово перемінились, тепер вони зображували внутрішню обставу його помешкання. Сидячи біля каміна в кімнаті Акіліни, Женні розмовляла з молодим сержантом піхотного полку, що стояв постоєм у Парижі.

— То він їде! — вигукнув сержант, який із вигляду належав до заможної родини. — Тепер ніщо не перешкоджатиме нашому щастю! Я надто люблю Акіліну й не потерпів би, щоб вона належала цій старій жабі. Тепер я одружуся з пані де Лагард! — вигукнув сержант.

«Стара жаба!» — з гіркотою подумки повторив Кастаньє.

— Пан і пані приїхали, заховайтеся! Осюди, пане Леоне, — казала йому Женні. — Пан, либонь, ненадовго залишиться.

Кастаньє побачив, як сержант сховався за Акіліниними сукнями в гардеробній. Незабаром і касир з’явився на сцені, він прощався зі своєю коханкою, яка глузувала з нього, нишком підморгуючи Женні, а йому казала найлагідніші, найщиріші слова. Обертаючись до нього, вона плакала, обертаючись до Женні — сміялася.

Глядачі плескали в долоні, вимагаючи, щоб актори повторили куплети.

— Клятуща баба! — закричав Кастаньє у себе в ложі.

Акіліна сміялася до сліз, вигукуючи:

— Господи, який кумедний Перле в ролі англійки! Як, та ви один у всій залі не смієтеся? Смійся, котику, смійся! — казала вона касирові.

Мельмот так зареготав, аж Кастаньє в дрож укинуло. Цей англійський регіт вивертав йому нутрощі й відбивався в мозку таким болем, ніби хірург розжареним сталевим скальпелем робив йому трепанацію черепа.

— Вони сміються, сміються! — конвульсивно повторював Кастаньє.

Бо замість сором’язливої англійської леді, яку Перле зображував так комічно, що від її англо-французької говірки заходилася від сміху вся зала, касир у цю мить бачив на сцені самого себе: ось він виходить на вулицю Ріше, сідає у фіакр на бульварі, домовляється з візником, щоб той доставив його у Версаль. Декорації ще раз перемінилися. Кастаньє побачив поганенький заїзд, який держав його колишній вахмістр на розі вулиць Оранжерейної і Францисканців. Була друга година ночі, панувала глибока тиша, ніхто за ним не стежив. Під’їхала карета, запряжена поштовими кіньми; спершу її були подали до одного будинку на Паризькому проспекті, бо там жив англієць, на чиє ім’я касир замовив екіпаж, щоб заплутати слід. Кастаньє перевірив, чи з ним його цінні папери та паспорти, потім сів у карету. Коні рушили. Але, дивлячись на сцену, Кастаньє побачив, що біля застави прогулюються піші жандарми — вони чекали екіпаж. З грудей у бідолахи вихопився переляканий зойк, але під Мельмотовим поглядом він застряг у горлі.

— Дивись і мовчи! — сказав йому англієць.

Далі Кастаньє побачив, як його замкнули у в’язниці Консьєр-жері. Потім у п’ятій дії цієї драми, що мала назву «Касир», він побачив себе через три місяці: його виводили із зали суду, засудженого на двадцять років каторги. У нього знову вихопився з грудей крик, коли він побачив, як його виставили на позорище перед Палацом правосуддя і кат розпеченим залізом приліпив йому тавро. Нарешті в останній сцені його показали на подвір’ї перед божевільнею Бісетр; він стояв у гурті з шістдесятьох каторжників і чекав, коли до нього дійде черга і його закують у кайдани.

— Господи, у мене вже нема сили сміятися, — мовила Акілі-на. — А ви такий похмурий, мій котику, що це з вами? Ваш приятель уже пішов.

— На два слова, Кастаньє, — сказав йому Мельмот у ту мить, коли по закінченні вистави пані де Лагард наказала капельди-нерші подати пальто.

У коридорі юрмився люд, утекти не було ніякої змоги.

— Ну, я слухаю.

— Жодна людська сила не відверне від тебе твоєї долі: ти проведеш Акіліну, поїдеш у Версаль, і там тебе схоплять.

— Чому?

— Тому що рука, яка тримає тебе, не дасть тобі утекти.

Кастаньє пожалкував, що не знає слів, від яких він би вмить самознищився, провалився в безодню пекла.

— Ну, а якби демон зажадав твою душу, чи не віддав би ти її в обмін на могутність, яка дорівнює могутності Бога? Досить одного слова — і ти повернеш у Нусінгенову касу ті п’ятсот тисяч, які звідти взяв. Фальшивий акредитив ти розірвеш, і всі сліди твого злочину буде стерто. І нарешті, золото потече до тебе рікою. Ти, здається, ні в що не віриш, хіба не так? Ну, а коли все станеться, як я кажу, то ти повіриш принаймні в чорта?

— О, якби це було можливо! — вигукнув Кастаньє з надією в голосі.

— Такий вихід обіцяє тобі той, хто може зробити ось що, — відповів англієць.

І в ту мить, коли всі троє вийшли на бульвар, Мельмот простер руку. На вулиці сіялася мжичка, земля була багниста, повітря насичене вологою, а небо — чорне. Та тільки-но простерлася вперед рука цієї людини —і над Парижем засяяло сонце. З холодного осіннього вечора Кастаньє вмить перенісся у сонячний липневий день. Дерева зеленіли листям, по-недільному виряджені парижани весело прогулювалися двома зустрічними потоками. Продавці кокосового напою кричали: «Випийте свіжого! Випийте прохолодного!» Екіпажі виблискували, котячись по проїжджій частині бульвару. Касир закричав від жаху. І тоді бульвар знову став похмурим і вогким. Пані де Лагард уже сиділа в екіпажі.

— Ну ж бо, поквапся, мій друже, — сказала вона. — Або сідай, або, як хочеш, залишайся. Далебі ти сьогодні занудний, як оця мжичка.

— А що я маю зробити? — спитав Кастаньє в Мельмота.

— Хочеш на моє місце? — спитав англієць.

— Хочу.

— От і чудово. Я буду в тебе через кілька хвилин.

— Ох, Кастаньє, ти сьогодні не такий, як завжди, — сказала йому Акіліна. — Ти надумав щось погане... В театрі був похмурий, замислений... Любий друже, може, тобі чогось треба від мене? Ну озвися, заговори!

— Я чекаю, коли ми приїдемо додому, і там я побачу, любиш ти мене чи не любиш.

— І чекати не треба, — відповіла вона, кидаючись йому на шию. — Ось як люблю!

Вона обіймала його, здавалося, дуже палко, осипаючи його ласками, але за подібних обставин у цих створінь проявляються професійні навички, як у актриси, коли вона грає на сцені.

— Звідки музика? — спитав Кастаньє.

— Отакої! Уже тобі вчувається музика!

— Божественна музика! — провадив він. — Так ніби вона ллється з неба.

— Ти ніколи не хотів брати ложу в Італійську оперу, казав, що не терпиш музики, і ось маєш! Відкрив у собі меломана, та ще о такій порі! Збожеволів, бігме, збожеволів! Це у твоїй макітрі музика грає — чи не тріснула вона у тебе, сердешного? — спитала Акіліна, обнявши його за голову й поклавши її собі на плече. — Скажи, татусю, а може, це співають колеса карети?

— Та ти прислухайся, Накі! Якщо янголи грають для всевишнього Бога, їхня музика, мабуть, звучить достоту, як ці акорди. Я сприймаю їх не тільки слухом, вони проникають у всі мої пори; я не знаю, як тобі їх описати, вони солодкі, наче медовий трунок!

— Звісно, ангели грають для всевишнього Бога, адже їх завжди малюють із арфами.

«Чесне слово, він схибнувся з розуму», — подумала Акіліна, побачивши, що Кастаньє застиг в екстазі, мов курець опію.

Вони приїхали додому. Кастаньє, весь у думках про щойно почуте й побачене, не знаючи, вірити йому в усе це чи сумніватися, скидався на п’яного, що геть очманів. Отямився він у Акіліниній кімнаті, куди коханка, воротар та Женні його перенесли, бо, виходячи з карети, він знепритомнів.

— Друзі мої, друзі, зараз він прийде, — мовив касир, сідаючи у своє крісло біля каміна.

Його опанував розпач.

У цю мить Женні почула дзвінок. Вона вийшла відчинити двері й повідомила про прихід англійця або, як вона висловилася, «добродія, який домовився з паном про зустріч». З’явився

Мельмот, і відразу запала глибока мовчанка. Він подивився на воротаря — воротар вийшов. Він подивився на Женні — Жен-ні вийшла.

— Пані, — сказав Мельмот, звертаючись до касирової коханки, — дозвольте нам закінчити справу, яка не терпить зволікання.

Він узяв Кастаньє за руку, і той підвівся. Обидва вийшли до вітальні; свічки вони не взяли, бо Мельмотів погляд осявав і найгустіший морок. Зачарована дивним поглядом незнайомця, Акіліна відчула, що сили її покинули; вона була нездатна потурбуватися про свого таємного коханця — втім, вона думала, що покоївка замкнула його у себе в кімнаті, тоді як, захоплена зненацька раптовим поверненням Кастаньє, Женні заховала його в гардеробній, достоту як у сцені з драми, що її грали в театрі для Мельмота та для його жертви.