Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 65)

Та наприкінці лютого нотар П’єркен завдав удару, який дуже швидко звів у могилу жінку з янгольською душею, котра за все своє життя не вчинила майже жодного гріха, як казав абат де Соліс.

— Знаєте, — мовив він їй на вухо, обравши мить, коли дочки не могли почути їхньої розмови, — пан Клаас доручив мені позичити триста тисяч франків під заставу своїх маєтностей. Ужийте заходів, щоб ваші діти не стали жебраками.

Пані Клаас склала руки, підвела очі до стелі й подякувала нотареві люб’язним кивком голови та сумною усмішкою, що зворушили його. П’єркенові слова були тим ударом кинджала, який добив Хосефіну. В той день вона віддалася роздумам, і її серце переповнилося глибоким смутком, вона почувала себе так, як почуває подорожній, коли, утративши рівновагу від поштовху малого камінчика, він зривається в провалля, понад краєм якого довго і сміливо йшов. Коли нотар попрощався, пані Клаас попросила Маргариту дати їй усе необхідне для письма, зібрала останні сили і стала писати заповіт. Не раз вона зупинялася й дивилася на дочку. Настав час відвертих признань. Відколи мати захворіла, Маргарита взяла на себе всі турботи по дому і настільки виправдовувала надії вмирущої, що тепер пані Клаас дивилася в майбутнє без розпачу, бачачи себе відтвореною в цьому янголі, люблячому й сильному духом. Безперечно, обидві передчували, якими сумними думками доведеться їм поділитися одна з одною, дочка дивилася на матір, тільки-но та підводила на неї погляд, і в обох на очі набігали сльози. Кілька разів, коли пані Клаас перепочивала, Маргарита озивалася: «Що, мамо?» — ніби хотіла заговорити. Але відразу й замовкала, ніби їй бракувало дихання, а мати, заклопотана передсмертними думками, не запитувала, чого вона хоче. Нарешті пані Клаас стала запечатувати листа. Маргарита, яка тримала для неї свічку, скромно відійшла, щоб не бачити напису.

— Можеш прочитати, дитино! — сказала мати голосом, який розривав душу.

І Маргарита побачила, що мати надписує: «Моїй дочці Мар-гариті».

— Коли я відпочину, ми поговоримо, — сказала Хосефіна, ховаючи листа під подушку.

Потім голова у неї впала, наче в цьому останньому зусиллі вичерпалися всі її сили, і вона вмить заснула. Коли через кілька годин пані Клаас прокинулася, обидві її дочки й обидва сини стояли навколішках біля ліжка й палко молилися. Був четвер. Габрієль і Жан щойно прийшли з колежу, їх привів Еммануель де Соліс, уже півроку як призначений учителем історії та філософії.

— Любі мої дітоньки, нам треба попрощатися! — сказала мати. — Ви мене не забули, а той, кого...

Вона не договорила.

— Пане Еммануелю, — мовила Маргарита, побачивши, як зблідла мати, — підіть скажіть моєму батькові, що мамі погіршало.

Молодий де Соліс піднявся до лабораторії і попросив Мюль-кіньє покликати Валтасара, який на наполегливе прохання молодика відповів:

— Зараз прийду.

— Мій друже, — сказала пані Клаас Еммануелеві, коли той повернувся, — виведіть звідси хлопчиків і сходіть по вашого дядька. Здається, мені пора взяти останнє причастя, і я хотіла б причаститися з його рук.

Коли Хосефіна залишилася тільки з дочками, вона зробила Маргариті знак, і та, зрозумівши матір, звеліла Фелісії вийти.

— Я теж хотіла поговорити з вами, матусю. — І не знаючи, що матері зовсім погано, Маргарита поглибила рану, якої завдав П’єркен: — Ось уже десять днів, як у мене нема грошей на витрати по господарству, і слугам я заборгувала платню за півроку. Я вже двічі хотіла попросити грошей у батька, але не посмі-ла. Ви не знаєте, що картини з галереї і вина з погреба, вже продано.

— А мені ж про це він не сказав і слова! — вигукнула пані Клаас. — О Боже! Вчасно ти покликав мене до себе! Мої бідолашні дітки, що з вами станеться? — Вона стала палко молитись, й очі в неї світилися вогнем каяття. — Маргарито, — провадила мати, дістаючи з-під подушки листа, — ти розпечатаєш і прочитаєш його тільки тоді, коли після моєї смерті ви опинитеся в тяжкій убогості, одне слово, коли у вас не буде й шматка хліба. Дорога моя донечко, люби батька, але також піклуйся про братів і сестричку. Через кілька днів — а може, й годин! — ти станеш хазяйкою в домі. Будь ощадлива. Якщо відчуєш, що тобі треба піти всупереч волі батька, а таке може статися, бо він витратив дуже багато грошей, шукаючи розгадку таємниці, відкриття якої має принести йому славу й величезне багатство, і, звичайно, гроші йому ще знадобляться й, можливо, він їх у тебе попросить, вияви тоді всю дочірню ніжність і зумій примирити інтереси родини, що залишиться під твоєю опікою, з обов’язком вдячності батькові, великому вченому, який жертвує своїм життям і щастям заради слави своєї сім’ї; якщо він і завинив у чомусь, то несамохіть, його наміри завжди будуть благородними, він чудова людина, його серце сповнене любові; ви ще побачите його добрим і ніжним, ви побачите! Я повинна була сказати тобі все це, стоячи на краю могили, моя Маргарито. Якщо хочеш полегшити мої передсмертні муки, пообіцяй, дитино, що ти заміниш мене біля батька, що ти ніколи не завдаси йому прикрості; не дорікай йому ні в чому, не суди його! Одне слово, будь лагідною й поблажливою, не сварися з ним, поки він не закінчить своєї роботи і знову стане на чолі родини.

— Я все зрозуміла, люба матусю, — сказала Маргарита, цілуючи запалені очі вмирущої, — і я зроблю, як ви хочете.

— Не виходь заміж доти, мій янголе, — провадила пані Клаас, — доки Габрієль виросте і зможе взяти на себе управління домом і справами. Якщо ти вийдеш заміж, твій чоловік, можливо, не поділятиме твоїх почуттів, він внесе в родину розбрат і су-перечитиме батькові.

Маргарита подивилася на матір і запитала:

— Ви більш нічого не порадите мені з приводу мого одруження?

— Хіба ти маєш якісь сумніви, дитино? — з жахом вигукнула вмируща.

— Ні, — відповіла дівчина, — обіцяю виконати вашу волю.

— Бідолашна дитино, я не вміла жертвувати собою заради вас, — сказала мати, проливаючи гіркі сльози, — і я ж прошу тебе пожертвувати собою заради всіх! Щастя перетворює людину на егоїста. Атож, Маргарито, я втратила силу волі, бо я була щаслива. Будь сильною, виявляй розважливість і за тих, у кого її бракуватиме. Роби так, щоб твоїм братам і сестричці не було в чому мені дорікнути. Оберігай батька, але не переч йому... надто.

Вона зронила голову на подушку й не додала більше й слова — сили її покинули. Надто тяжкою була боротьба між почуттями дружини й матері, яка відбувалася в її душі. Незабаром прийшло духівництво на чолі з абатом де Солісом, з’явилися діти й слуги, і кімната наповнилася людьми. Коли почався обряд соборування, пані Клаас, яку розбудив її духівник, оглянула всіх людей, що з’юрмилися біля неї, і не побачила серед них Валтасара.

— А пан Клаас? — запитала вона.

Ці слова, які увібрали в себе її життя і смерть, вона вимовила так жалібно, що всіх присутніх пройняло жахом. Незважаючи на свій похилий вік, Марта, мов стріла, метнулася до сходів, збігла ними нагору і з усієї сили постукала в двері лабораторії.

— Пане, пані вмирають! Вас чекають, щоб дати їй останнє причастя! — вигукнула вона з гнівом у голосі.

— Іду, — відповів Валтасар.

Через хвилину з’явився Мюлькіньє і сказав, що пан іде слідом. Пані Клаас не відривала погляду від дверей вітальні, але чоловік з’явився вже тоді, коли обряд закінчився. Абат де Соліс та діти Клаасів оточили узголів’я вмирущої. Побачивши, що входить чоловік, Хосефіна почервоніла, і кілька сльозинок скотилося по її щоках.

— Ти, мабуть, завершував дослід по розкладанню азоту, — сказала вона з янгольською лагідністю, від якої всі здригнулися.

— Це вже зроблено! — радісно вигукнув Клаас. — Азот містить у собі кисень і одну невагому субстанцію, яка, напевне, складає основу...

Знявся обурений гомін, що урвав його й повернув до дійсності.

— Правду мені сказали? — запитав він. — Тобі погіршало? Що тут відбувається?

— А те відбувається, що дружина ваша помирає, — з гнівом сказав йому на вухо абат де Соліс, — і її вбили ви!

Не чекаючи відповіді, абат узяв під руку Еммануеля і рушив до виходу. Діти вийшли слідом за ним і провели його аж у двір. Валтасар стояв наче громом прибитий і дивився на дружину. Кілька сльозинок покотилися з його очей.

— Ти помираєш, і я тебе вбив? — вигукнув він. — Що він мені сказав?

— Мій друже, — відповіла Хосефіна, — я жила тільки твоєю любов’ю, і, сам того не усвідомлюючи, ти забрав у мене життя.

— Залиште нас, — сказав Клаас дітям, коли вони увійшли. — Хіба я хоч на мить переставав любити тебе? — провадив він, сідаючи біля узголів’я дружини, взявши її руки й цілуючи їх.

— Мій друже, я не дорікаю тобі ні в чому. Ти дав мені щастя, багато щастя; але я не могла витримати порівняння між першими днями нашого з тобою життя, такого наповненого радістю, й цими останніми днями, коли ти перестав бути самим собою, і моє життя стало таким спустошеним. Почуття, як і явища природи, не минають без наслідків. Уже шість років, як ти помер для кохання, для родини, для всього, що складало наше щастя. Я не кажу про блаженство, яким утішаються в юності, з плином років воно відходить; але від нього лишаються почуття, які живлять душу, — безмежна довіра, ніжна прихильність; так от, ти позбавив мене й цих скарбів, які належать нашому віку. Я йду з життя вчасно: у нас уже не лишилося нічого спільного, ти став приховувати від мене свої думки, свої вчинки. Як ти дійшов до того, що став остерігатися мене? Хіба засуджувала я тебе бодай словом, поглядом або жестом? А ти продав свої останні картини, продав навіть вина з погреба, ти знову береш гроші під заставу маєтків і не сказав мені про це жодного слова. О, я піду з життя, бо воно стало мені гидке. Якщо ти помиляєшся, якщо ти осліп, ганяючись за недосяжною метою, то невже я не довела тобі, що в мені досить любові, аби смиренно ділити твої помилки, іти завжди поруч із тобою, навіть якби ти повів мене шляхом злочину? Ти дуже мене любив колись: у цьому моя слава і в цьому моє горе. Я захворіла давно, Валтасаре, ще в той день, коли на цьому самому місці, де я помираю, ти дав мені ясно зрозуміти, що більше належиш науці, аніж родині. Й ось тепер твоєї дружини уже нема на світі, а твій статок розтрачено. Твій статок і твоя дружина належали тобі, ти міг розпоряджатися ними; але як тільки мене не стане, мій статок перейде до дітей, і ти не зможеш користуватися ним. Що буде з тобою? А зараз я повинна сказати тобі правду, вмирущі вміють заглядати в майбутнє! Що віднині буде противагою клятій пристрасті, якій ти віддаєш усе своє життя? Якщо ти пожертвував навіть мною, то діти для тебе не перешкода, адже я повинна віддати тобі належне й визнати, що мною ти дорожив найбільше. Два мільйони і шість років праці кинуто в безодню, і нічого ти не відкрив...