Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 64)

— Які ж у вас наміри? — спитала Маргарита, але затнулась і додала зніяковівши: — Пробачте, мабуть, я здаюся вам надто цікавою.

— Що ви, що ви! — мовив Еммануель, дивлячись на неї із захватом і ніжністю. — Хоча й справді, досі ніхто мене про це не запитував, крім мого дядька. Я навчаюся, щоб стати вчителем. А що вдієш? Я небагатий. Якщо мені пощастить стати директором якого-небудь колежу у Фландрії, я матиму скромні засоби для прожитку й одружуся з простою жінкою, яку дуже любитиму. Ось чого я сподіваюся від життя. Певне, тому я й надаю перевагу непримітній стокротці, яку всі топчуть на Оршійській рівнині, перед чудовими тюльпанами, хай вони і виблискують золотом, пурпуром, сапфірами та смарагдами. Тюльпани — символ життя багатого та розкішного, а стокротка уособлює життя тихе й патріархальне, життя бідного вчителя, яким мені судилося стати.

— А я досі завжди називала ці польові квіти маргаритками, а не стокротками, — зауважила дівчина.

Еммануель де Соліс густо зашарівся і, не знаючи, що відповісти, лише старанно розрівнював ногами пісок. Усі фрази, які спадали на думку, здавалися йому дурними, але його бентежило, що мовчанка затягується, і він нарешті сказав:

— Я не наважувався вимовити ваше ім’я... — і затнувся.

— Отже, ви станете вчителем...

— Я вчителюватиму, мадемуазель, тільки для того, щоб здобути собі певне становище, але я візьмуся за труди, які відкриють переді мною широку дорогу. Мені дуже до вподоби займатися історією.

— О!

Це сповнене таємничих думок «о!» збентежило юнака ще дужче, і він, ні сіло ні впало, засміявся й сказав:

— За вашим бажанням я говорю тільки про себе мадемуазель, а слід би говорити про вас...

— Мама й ваш дядько, гадаю, вже закінчили свою розмову, — сказала Маргарита, глянувши крізь вікно у вітальню.

— Мені здалося, ваша мати дуже змінилася.

— Її щось гнітить, але вона не хоче сказати, в чому причина, і нам лишається тільки журитися, бачачи, як вона страждає.

Пані Клаас і справді щойно закінчила зі своїм духівником делікатну нараду — ішлося про питання совісті, розв’язати яке міг один абат де Соліс. Передбачаючи цілковите розорення, вона хотіла потай від Валтасара, який мало турбувався про справи, утримати значну суму з грошей, виторгуваних за картини, котрі абат брався продати в Голландії, щоб сховати її і приберегти на той день, коли родина докотиться до злиднів. Добре поміркувавши і врахувавши обставини, в яких опинилася його духовна дочка, старий домініканець схвалив цей підказаний розважливістю вчинок. Він пішов, пообіцявши взяти на себе спродаж картин, який мав відбутися таємно, щоб не надто зашкодити Клаасовій репутації. Старий послав племінника з рекомендаційним листом до Амстердама, і там юнакові, який був щасливий зробити цю послугу дому Клаасів, вдалося продати картини з їхньої галереї відомим банкірам Гаппе й Дункеру за вісімдесят п’ять тисяч голландських дукатів номінально, а крім того, покупці зобов’язалися сплатити ще п’ятнадцять тисяч дукатів, які мали бути секретно вручені пані Клаас. Картини були настільки широко відомі, що для укладення оборудки вистачило письмової відповіді Валтасара на лист від банкірської фірми Гаппе і Дункера. Отримати за картини гроші Клаас уповноважив Ем-мануеля де Соліса, і юнак переслав 'їх таємно, щоб городяни Дуе нічого не знали про цей продаж. На кінець вересня Валтасар виплатив борги, викупив заставлену маєтність і знову заходився біля своєї роботи; але дім Клаасів утратив найліпшу свою окрасу. Засліплений своєю пристрастю, Валтасар ні про що не жалкував, переконаний, що незабаром зможе повернути втрату, він навіть звелів оформити угоду на продаж картин з правом викупу. А для Хосефіни сто клаптів полотна, покритих живописом, здавалися дрібничкою супроти щастя родини та чоловікового вдоволення. Вона звеліла повісити в галереї картини, які прикрашали кімнати для прийому гостей, а щоб приховати порожні місця на стінах у передньому домі, розпорядилася обновити його обставу. Заплативши борги, Валтасар дістав у своє розпорядження близько двохсот тисяч франків для продовження дослідів. Абат де Соліс та його небіж узялися зберегти в себе п’ятнадцять тисяч дукатів, які Хосефіна відклала на чорний день. Щоб збільшити суму, абат продав дукати, бо внаслідок подій континентальної війни вони піднялися в ціні. Виторгувані екю, вартістю в сто сімдесят тисяч франків, закопали в льоху під будинком, у якому жив абат. Пані Клаас дістала змогу із сумною радістю спостерігати, як майже вісім місяців її чоловік наполегливо трудився в лабораторії. Але удар, якого він їй завдав, був настільки жорстоким, що вона запала в стан хворобливої знемоги, і її здоров’я погіршувалося з кожним днем. Наука так поглинула Валтасара, що ні мінливості долі, які пережила Франція, ні перше падіння Наполеона, ні повернення Бурбонів не могли відірвати його від дослідів; він уже не був ні чоловіком, ні батьком, ні громадянином — тільки хіміком. Під кінець 1814 року пані Клаас так занепала на силі, що їй уже не дозволяли вставати з ліжка. Не бажаючи скніти у своїй спальні, де колись вона жила щасливо, де спогади про минуле щастя мимохіть навіювали їй порівняння з гнітючим і безрадісним сьогоденням, вона переселилася до вітальні. Лікарі схвалили бажання, підказане їй серцем, вважаючи, що у вітальні більше повітря, що це помешкання веселіше і в становищі пані Клаас зручніше для неї, ніж спальня. Ліжко, в якому ця нещаслива жінка доживала віку, поставили між каміном та вікном у сад. Там вона провела свої останні дні у святих турботах духовного виховання дочок, яким їй хотілося передати відблиск свого душевного вогню. Подружня любов, ослабнувши за останні роки, дала нагоду в усій силі проявитися любові материнській. Цю любов Хосефіна так довго в собі приглушувала, що тепер вона здавалася особливо прекрасною. Як усі великодушні люди, вона мала надзвичайно витончені почуття, і тому її часто мучили докори сумління. Вважаючи, що знедолила дітей, не віддавши їм усієї ніжності, на яку вони мали право, вона прагнула спокутувати свою уявну провину і тепер ставилася до них із ніжною увагою та піклуванням. Їй хотілося, щоб вони, так би мовити, жили в її серці, хотілося прикрити їх своїми надломленими крильми й за один день віддати їм стільки любові, скільки вона заборгувала за все попереднє життя. Страждання надавали її ласкам, її словам зворушливої теплоти, що струменіла прямо з душі. Вона голубила дітей очима, перш ніж вимовити якесь слово сповненим лагідної доброти голосом, і її рука, здавалося, постійно благословляла їх.

Та хоч дім Клаасів, поновивши було свій розкішний спосіб життя, незабаром перестав приймати гостей, хоч його замкнутість стала ще непроникнішою, хоч Валтасар і не святкував більше роковини свого весілля, місто Дуе з цього не дивувалося. Спочатку достатнім поясненням такої переміни видалася хвороба пані Клаас, потім сплата боргів остаточно урвала лихослів’я; нарешті політичні мінливості, які спостигли Фландрію, війна Ста днів, вторгнення чужоземних військ змусили городян цілком забути про хіміка. Протягом цих двох років місто так часто переходило з рук до рук, коли його займали то французи, то ворожі війська, стільки побувало тут чужоземців, стільки сільських жителів знайшли в ньому притулок, стільки інтересів було зачеплено і стільком людям загрожувала загибель, стільки відбулося перемін і нещасть, що кожен міг думати тільки про себе. Лише абат де Соліс та його небіж і двоє братів П’єркенів навідували пані Клаас, для якої зима 1814—1815 років стала неймовірно болісною агонією. Чоловік приходив до неї рідко. Хоч після обіду він і сидів біля неї по кілька годин, та оскільки вона не мала сили підтримувати тривалу розмову, він промовляв одну-дві завжди однакові фрази, потім сідав, замовкав, і у вітальні западала гнітюча тиша. Ця одноманітність скрашувалася лише в ті дні, коли в дім Клаасів приходили провести вечір абат де Соліс та його небіж. Поки старий абат грав у триктрак із Валтасаром, Маргарита, сидячи біля матері, розмовляла з Еммануелем, і бідолашна хвора всміхалася їхнім невинним радощам, не показуючи, яким сумним і водночас благодійним для її змученої душі був свіжий повів цнотливого кохання, що хлюпало через вінця то в тому, то в тому слові. Інтонація голосу, в якій таїлося стільки чару для двох юних істот, розбивала їй серце, погляди, якими вони вміли порозумітися без слів і які вона перехоплювала, навіювали їй, майже мертвій, спогади про щасливі години молодості, і ще гіркішою здавалася їй сучасність. В Еммануеля та Маргарити було досить чуйності, щоб стримуватися від милих пустощів кохання й не роз’ятрювати ран змученої горем жінки, про чий стан вони інстинктивно здогадувалися. Ніхто досі не зауважив, що почуття живуть власним життям, що їхня природа залежить від обставин, серед яких вони народилися; вони зберігають і властивості того місця, де виникли, і відбиток ідей, які вплинули на їхній розвій. Є почуття, зароджені в палких проявах пристрасті, і вони лишаються палкими на все життя — як Хосефінина любов до чоловіка; є почуття, яким усе всміхається, і вони завжди зберігають свою вранішню веселість, їхні жнива радощів не бувають без сміху та святкового настрою; але трапляється й кохання, якому судилося існувати вічно, обрамленим у смуток та горе, і важко даються йому втіхи, затьмарені страхом, затруєні каяттям або сповнені розпачу. Кохання, глибоко зачаєне в серцях Еммануеля та Маргарити,— хоча ні він, ні вона ще не розуміли, що йдеться про кохання,— це почуття, розквітле під похмурим склепінням галереї дому Клаасів, поруч зі старим суворим абатом, у хвилину мовчанки й спокою, їхнє кохання, серйозне і стримане, але багате на ніжні відтінки, на потаємні радощі, смаковані нишком, як потай зірване у винограднику гроно, 'їхнє кохання просякло всіма тими темними барвами, тими сірими відтінками, серед яких воно зародилося. Не зважуючись біля ложа скорботи на живий прояв почуттів, ці юні створіння, самі про те не здогадуючись, тільки примножували свої радощі, не даючи їм виходу і тим закарбовуючи в глибині серця. Емману-ель з великою радістю поділяв турботи про хвору, щасливий, що може приєднатися до Маргарити й ніби наперед відчути себе сином її матері. Вдячна сумовита усмішка на устах дівчини замінювала солодкі розмови закоханих. Коли вони обмінювалися поглядом, 'їхні радісні зітхання, які вихоплювалися з глибини серця, мало різнилися від зітхань, викликаних видовищем материнського горя. Рідкі щасливі хвилини невисловлених признань, недоговорених обіцянок, притлумлених поривів відвертості можна було порівняти з алегоріями Рафаеля, зображеними на чорному тлі. В обох жила впевненість, у якій вони не признавались одне одному, що десь угорі сяє над ними сонце; але вони не знали, який вітер розжене чорні хмари, що клубо-чилися над їхніми головами, вони сумнівалися в майбутньому і, боячись, що страждання завжди будуть із ними поруч, боязко перебували в сутінках, не наважуючись промовити: «Закінчимо день удвох?» Одначе за ніжністю, з якою пані Клаас ставилася до своїх дітей, вона шляхетно приховувала те, в чому не признавалася й самій собі. Доля дітей не вселяла їй ні тривоги, ні страху, вони були її втіхою, але не всім її життям; ними вона жила, але помирала через Валтасара. Хоч якою тяжкою була для неї присутність чоловіка, що на цілі години поринав у роздуми і тільки вряди-годи кидав на неї безвиразний погляд, лише в ці гіркі хвилини забувала вона про свої муки. Валтасарова байдужість до хворої дружини видалася б злочинною сторонньому свідкові; але пані Клаас та її дочки до цього звикли, вони знали його серце і прощали йому. Якщо протягом дня пані Клаас переживала новий небезпечний напад хвороби, якщо їй ставало зовсім погано і здавалося, ось-ось вона помре, у всьому домі й у всьому місті один тільки Валтасар нічого про це не знав. І ні його дочки, яким мати наказувала мовчати, ні сама дружина не повідомляли йому про небезпеку, яка чигала на істоту, що її він колись так любив. Хоч про це знав навіть лакей Мюлькіньє. Як тільки пані Клаас чула Валтасарові кроки, коли він ішов через галерею обідати, вона завмирала від щастя: зараз вона побачить його, і вона збирала всі сили, щоб утішитися цією радістю. У ту мить, коли він заходив до вітальні, ця бліда, напівмертва жінка спалахувала живим рум’янцем, який приховував сліди недуги; учений підходив до ліжка, брав дружину за руку і бачив її оманливу зовнішність; йому одному Хосефіна могла видатися здоровою. Коли він запитував: «Моя люба, як ти почуваєш себе сьогодні?» — вона відповідала: «Краще, мій друже!» — і навіювала цьому неуважному чоловікові впевненість, що завтра вона встане, одужає. Валтасара настільки поглинули свої турботи, що хворобу, від якої помирала дружина, він сприймав як звичайне, легке нездужання. Умируща для всіх, у його очах вона буяла життям. Протягом останнього року подружжя жило зовсім окремо. Спав Клаас сам-один, рано-вранці підводився й зачинявся у себе в лабораторії або в кабінеті. Бачився він із Хосефіною лише в присутності дочок або двох-трьох друзів, які іноді в них бували, й тому відвик від неї. У двох істот, котрі колись привчилися думати заодно, тепер лише зрідка бували хвилини повного взаєморозуміння, невимушеності, відвертості, без яких серце не може жити, але настав час, коли урвалися й ці рідкі радощі. Тілесні страждання прийшли на допомогу бідолашній жінці й дали їй змогу терпіти порожнечу та розлуку, які відразу вбили б її, коли б у ній ще жевріла іскра життя. Вона тяжко страждала й іноді була навіть рада, що про її муки нічого не знає той, кого вона досі любила. Вона спостерігала за Валтасаром, коли вечорами він грав у триктрак з абатом, і знаючи, що по-своєму він щасливий, і сама поділяла це щастя, яке добула для нього. Цієї слабкої втіхи тепер вистачало для неї, вона більше не замислювалася про те, любить її чоловік чи не любить, вона намагалася вірити у його любов і ковзалася по цій тонкій кризі, не сміючи твердо на неї ступити, боячись проломити її й утопити серце в жаскій порожнечі. А що цього спокою ніщо не порушувало і хвороба, яка повільно пожирала пані Клаас, сприяла внутрішньому умиротворенню, утримуючи подружню любов у пасивному стані, то Хосефіна змогла дотягти аж до початку 1816 року.