Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 67)

Маргариті виповнилося дев’ятнадцять років, коли батько передав їй управління домом, її авторитет шанобливо визнавали і сестра, і брати, яким в останні хвилини свого життя пані Клаас наказала коритися старшій сестрі. Жалоба відтінювала свіжість її білої шкіри, а смуток тільки увиразнював її лагідність і терплячість. Уже з перших днів вона дала чимало доказів тієї жіночої твердості духу, незмінної душевної ясності, які, либонь, притаманні янголам, покликаним приносити мир у стражденні серця, торкаючись їх зеленою пальмовою віттю. Та якщо уже в юності, усвідомивши свій обов’язок, вона звикла приховувати свої гіркі думки, вони від того ставали ще пекучішими; зовнішній спокій суперечив глибині її почуттів; їй судилося рано спізнати грізні спалахи гніву, стримувати які серце іноді не спроможне; через батька їй доводилося вічно страждати від зіткнень між своєю великодушністю, притаманною юності, і владними вимогами необхідності. Розрахунки по господарству, якими вона мусила зайнятися вже на другий день по смерті матері, поставили її віч-на-віч із житейськими справами в ту пору, коли молоді дівчата думають лише про розваги. Жахлива школа страждань неминуча для всіх янгольських душ!

Немає наполегливішої пристрасті, аніж пристрасть, розпалювана жадібністю до грошей та марнославством, і П’єркен не став зволікати, а негайно заходився шукати сприятливої нагоди, щоб заманити спадкоємицю у свої сіті. Минуло лише кілька днів жалоби, а він уже знайшов привід переговорити з Маргаритою й розпочав свої маневри так спритно, що інша дівчина могла б і потрапити йому на гачок; але кохання заронило в душу Мар-гарити дар ясновидіння й не дозволило їй повірити зовнішнім виявам фальшивих почуттів, які здавалися майже щирими, бо в даному випадку П’єркен виявив добрість, і справді йому притаманну, добрість нотаря, котрий вважає, що піклування про гроші — це і є любов. Опираючись на свою сумнівну спорідненість, на давню звичку Клаасів доручати йому всі справи і втаємничувати його в усі сімейні події, упевнений у дружньому та шанобливому до себе ставленні з боку батька, скористав-шися з безтурботності вченого, який досі не замислювався про майбутнє своєї дочки, і не припускаючи, що Маргарита може почувати сердечну прихильність до когось іншого, він дав їй здогадатися про свої наміри, не ставши навіть приховувати, що ним керує не пристрасть, а міркування взаємної вигоди, найне-нависніші для юних душ. Та наївним виявився він, тоді як Маргарита тільки прикинулася наївною, і сталося так тому, що він сподівався мати справу з безпорадною дівчиною й не розумів, які переваги дає слабкість.

— Люба родичко, — сказав він Маргариті, прогулюючись із нею по алеях саду, — ви знаєте, яке в мене добре серце, і знаєте, наскільки я шаную почуття скорботи, яким ви живете в ці дні. Як на нотаря душа у мене надто вразлива, я живу серцем, а змушений постійно опікуватися чужими матеріальними інтересами, замість віддаватися ніжним почуттям і прагнути щастя в житті, тому мені дуже прикро, що я змушений говорити з вами про справи, суперечні стану вашої душі, — але так треба. Я багато думав про вас за останні дні. Я дійшов висновку, що внаслідок фатального збігу обставин статку ваших братів і сестри та вашому власному загрожує небезпека. Хочете врятувати родину від цілковитого розорення?

— А що треба робити? — спитала вона, майже злякавшись його слів.

— Вийти заміж.

— Заміж я не вийду! — вигукнула вона.

— Вийдете, — відповів нотар, — коли тверезо обміркуєте, в якому критичному становищі ви перебуваєте.

— Яким чином моє одруження може врятувати...

— Оце вже серйозна розмова, родичко, — урвав її нотар. — Шлюб дає незалежність!

— А нащо мені незалежність? — спитала Маргарита.

— А для того, щоб ви могли вступити у володіння маєтністю, моя люба родичко, — сказав нотар із переможним виглядом. — У цьому випадку до вас перейде ваша четверта частина материнської спадщини. Щоб її виділити, потрібна ліквідація, а для ліквідації треба буде продати з аукціону ліс у Веньї. Коли це буде зроблено, усі спадкові цінності будуть переведені на гроші, й ваш батько як опікун муситиме помістити частку ваших братів і сестри так, що для хімії вона стане недосяжною.

— А що станеться в противному разі? — спитала Маргарита.

— А те, що ваш батько управлятиме всіма маєтками, і якщо його знову розбере охота робити золото, він зможе продати ліс у Веньї, й ви залишитеся голі, як Іоанн Хреститель. Сьогодні цей ліс коштує близько мільйона чотирьохсот тисяч франків; але завтра ваш батько вирубає його дощенту, і ваші триста арпанів не будуть варті й трьохсот тисяч. Чи ж не краще уникнути май-же невідворотної небезпеки і вже тепер провести розподіл у зв’язку з вашим вступом у володіння? Таким чином ви врятуєте ліс від порубів, які ваш батько згодом може здійснити на шкоду вам. А нині, поки хімія спить, він не матиме іншого виходу, як перевести гроші, одержані внаслідок ліквідації, на цінні державні папери, і за сучасним обмінним курсом дітки матимуть не менше як п’ять тисяч річного прибутку на кожні півсотні тисяч франків. А що вилучати капітал, який належить неповнолітнім, заборонено, то у ваших братів і сестри до їхнього повноліття статок подвоїться. Бо інакше, самі розумієте... Ось так... До того ж ваш батько уже добре обчухрав статок вашої матері, й ми з’ясуємо нестачу, коли проведемо опис. Якщо він виявиться боржником, вам дадуть заставну на його маєтки, й ви що-небудь врятуєте.

— Пхе! — сказала Маргарита. — Це було б для батька тяжкою образою. Останні слова матері прозвучали зовсім недавно, щоб я могла їх забути. Мій батько нездатний пограбувати своїх дітей, — додала вона, і сльози горя заблищали в неї на очах. — Ви не знаєте його, пане П’єркен.

— Але якщо ваш батько, люба родичко, знову візьметься за хімію, то...

— Ми будемо розорені, так?

— Розорені до цурки! Повірте, Маргарито, — провадив він, взявши її руку й притиснувши до свого серця, — я знехтував би свій обов’язок, якби не наполягав. Тільки ваші інтереси...

— Шановний пане П’єркен, — холодно відказала Маргарита, забираючи руку, — справжні інтереси родини вимагають, щоб заміж я не виходила. Так мені заповідала мати.

— Моя люба, та це ж однаково, що руки на себе накласти, ви у воду кидаєте спадщину матері! — вигукнув він із щирою переконаністю ділової людини, засмученої втратою цілого багатства. — Повірте, я плекаю до вас щонайглибшу дружбу! Та ви не знаєте, що я вас люблю, я вас обожнюю ще від того дня, коли ваш батько влаштував останній бал! О, ви були чарівною! Ви повинні вірити голосу серця, для якого ваші інтереси найдорожчі, люба Маргарито.

П’єркен на мить замовк, а тоді сказав:

— У такому разі ми скличемо сімейну раду й зробимо вас правомочною, не питаючись вашої згоди.

— А що означає бути правомочною?

— Це означає користуватися своїми правами.

— Якщо я можу стати правомочною, не виходячи заміж, то чому ви наполягаєте, щоб я вийшла? І за кого мені виходити?

П’єркен спробував подивитися на дівчину ніжним поглядом, але такий вираз настільки суперечив його застиглим очам, які оживали тільки на згадку про гроші, що Маргарита слушно запідозрила розрахунок у цій несподіваній ніжності.

— За того, хто вам сподобається... у нашому місті, — провадив він. — Чоловік потрібний вам і з чисто ділових міркувань. Ви матимете справу з батьком. Чи зможете ви вчинити йому опір, якщо будете сама?

— Атож, добродію, я зумію захистити братів і сестру, коли до цього дійде.

«Ох, і клята ж дівка!» — подумав П’єркен.

— Ні, ви не зможете йому перечити, — сказав він уголос.

— Поговорімо про щось інше, — відповіла Маргарита.

— Прощайте, родичко, я постараюся служити вам і всупереч вашому бажанню. Я доведу свою любов, захищаючи вас від лиха, яке всі у місті передбачають.

— Дякую за ваші турботи, але прошу не замишляти й не робити нічого такого, що завдало б найменшої прикрості моєму батькові.

Дивлячись услід П’єркенові, Маргарита глибоко замислилася. Його голос із металевим призвуком, його рухи — начебто гнучкі, але то була гнучкість пружини, — його погляд, що виражав не так лагідність, як догідливість, — вона порівнювала з тією мелодійною поезією без слів, якою дихали почуття в Ем-мануеля. Хоч би що людина робила, хоч би що казала, вона випромінює дивовижний магнетичний струм, який дає змогу непомильно оцінити її почуття й наміри. Звук голосу, погляд, палкі жести закоханого можна вдати, і спритний актор легко одурить молоду дівчину; але чи досягне він успіху, якщо не буде сам-один? Якщо біля дівчини є душа, що бринить в унісон з її почуттями, хіба ця дівчина не розпізнає відразу, де любов щира, а де — фальшива? В цей час над Еммануелем, як і над Маргаритою, висіли чорні хмари, що фатально згустилися над ними вже з першої 'їхньої зустрічі і затулили від них голубе небо кохання. Молодий де Соліс не мав найменшої надії на взаємність, і благоговійне почуття, яке він плекав до своєї обраниці, було тихим і потаємним, побожним у своїх проявах. Він був небагатий, за своїм суспільним становищем стояв від Маргарити далеко і, не можучи нічого запропонувати їй, окрім хіба свого звучного імені, навіть у мріях не сподівався стати її чоловіком. І все ж таки він чекав від Маргарити якого-небудь підбадьорливого знаку, але на очах у вмирущої матері та не зважувалася подати його. Однаково чисті, ці двоє таким чином досі не обмінялися жодним словом кохання. Їхні радощі були радощами нерозді-леними, якими люди нещасливі змушені втішатися наодинці із собою. Обоє тремтіли, але тремтіли кожне окремо, хоча збуджував 'їх промінь однієї надії. Вони ніби боялися самих себе, уже ясно відчуваючи, що створені одне для одного. Так, Емма-нуель боявся навіть доторкнутись до руки своєї повелительки, якій спорудив у своєму серці святилище. Від найлегшого доторку його пристрасть могла б спалахнути надто яскравим полум’ям, і він не зміг би приборкати свої розбурхані почуття. Та хоч вони жодного разу не обмінялися тими знаками — ледь помітними, але глибоко значущими, невинними, але серйозними, — які дозволяють собі найсором’язливіші закохані, вони вже так надійно оселилися в серці одне в одного, що обоє були готові на найвищі жертви, — єдина втіха, доступна для них. Після смерті пані Клаас їхнє потаємне кохання задихалося під жалобним крепом. Сфера, в якій вони жили, з темної стала чор-ною, хмари сліз застилали в ній світло. Стриманість Маргарити змінилася майже холодністю, адже вона мусила дотримати клятву, яку дала матері; і, здобувши більшу свободу, аніж раніше, вона стала ще суворішою. Еммануель поділяв із коханою її скорботу, розуміючи, що будь-яке признання в коханні, найменший прояв наполегливості могли образити її серце. Таким чином, це велике кохання стало ще скромнішим, ніж на початку. Їхні ніжні душі й далі звучали влад, та коли раніше їх розділяли сором’язливість юності й пошана до страждань умирущої, то тепер між ними стояло горе, і їм доводилося обмежуватися чудесною мовою поглядів, німою красномовністю вчинків, які свідчили про безмежну відданість, відчуттям глибокого взаєморозуміння, досконалою гармонією молодості, першими невинними радощами майже дитячого кохання. Еммануель щоранку з’являвся довідатись, як ведеться Клаасові й Маргариті, але заходив до їдальні тільки в тому разі, якщо приносив листа від Габрієля або сам Валтасар просив його зайти. Перший же погляд, який він кидав на дівчину, передавав їй тисячу думок, сповнених співчуття до її горя; своїм поглядом він казав їй про те, що мучиться стриманістю, якої вимагають правила світського тону, що ніколи не перестає про неї думати, що поділяє її смуток, — одне слово, в тому погляді, не заплямленому жодним розрахунком, він проливав на серце подруги рясну росу своїх сліз. Цей славний юнак до такої міри жив теперішнім, він так дорожив щастям, яке вважав скороминущим, аж Маргарита не раз дорікала собі за те, що не подасть йому великодушно руки й не скаже: «Будьмо друзями!»