Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 62)

— Замість надокучати панові, ліпше пані дала б йому грошей, і скоро всі ми купалися б у золоті! Зовсім трохи нам не вистачає, щоб відкрити...

— То в чому річ? Є ж у тебе двадцять тисяч франків заощаджень, ти б і запропонував їх панові! Він же хазяїн, і ти так віриш у його обіцянки...

— Нічого ти в цьому не розумієш, Жозетто, грій ото свою воду, — відповів фламандець, уриваючи кухарку.

— Одне я розумію добре: було в домі столового срібла фунтів п’ятсот, не менше, а ви з паном усе переплавили, і дай лишень вам волю, то ви не тільки срібло, ви й золото на мідяки перетворите.

— А пан спровадить пані в могилу, — сказала Марта, заходячи до кухні. — Нащо йому дружина, яка його стримує і не дає пустити все на вітер? Мабуть, чорт у ньому сидить. Та й ти, Мюлькіньє, йому допомагаючи, занапастиш душу, їй-богу, занапастиш, якщо вона в тебе є, бо всі в нас у домі журяться, а ти холодний, мов крига. Панночки он слізьми заливаються, як Марія Магдалина. Іди ото поклич абата де Соліса.

— Пан звелів мені прибрати в лабораторії, — сказав лакей. — До Ескершенського кварталу звідси не близько. Ідіть самі.

— Та ви гляньте на це страховисько! — сказала Марта. — А хто зробить пані ванну для ніг? Ти хочеш, щоб вона вмерла? У неї кров шугнула в голову.

— Мюлькіньє, — сказала Маргарита, заходячи до зали, суміжної з кухнею, — коли йтимете додому від абата де Соліса, загляньте до пана П’єркена, лікаря, й попросіть його негайно прийти сюди.

— Ага, підеш! — кинула Жозетта.

— Пан звелів мені прибрати в лабораторії, мадемуазель, — відповів Мюлькіньє, обернувшись до служниць і кинувши на них зневажливий погляд.

— Тату, чи не міг би ти відпустити Мюлькіньє? — сказала Маргарита, звертаючись до Валтасара, який у цю мить з’явився на сходах. — Нам треба послати його до міста.

— Підеш, підеш, гаспиде! — озвалася Марта, почувши, що Клаас звелів Мюлькіньє виконувати доччине розпорядження.

Через те, що лакей так мало дбав про домашні справи, не раз між ним та двома служницями виникали суперечки й на противагу його байдужості Жозетта та дуенья стали виявляти ще палкішу відданість своїй пані. Ця боротьба, спершу така дріб’язкова, згодом позначилася на всьому майбутньому родини Клаасів, коли їм знадобилася допомога в нещасті.

Валтасар зійшов униз вкрай неуважний і навіть не помітив, як зле стало його дружині. Він узяв Жана на коліна і став машинально його підкидати, думаючи про проблему, якою тепер мав змогу зайнятися. Він побачив, як принесли дружині ванну для ніг, — Хосефіна лишалася у вітальні, не маючи сили підвестися з крісла, в якому напівлежала. Він подивився також на дочок, що упадали коло матері, але навіть не спитав себе, чому вони так метушаться. Коли Маргарита або Жан говорили що-небудь, пані Клаас наказувала їм замовкнути, киваючи на Валтасара. Було над чим замислитися Маргариті, дівчині вже досить великій і достатньо розважливій, щоб поспостерігати за матір’ю й за батьком, оцінити їхню поведінку. В житті кожної родини неминуче настає час, коли діти стають суддями батьків, якщо не з власної волі, то несамохіть. Пані Клаас розуміла, наскільки це небезпечно. З любові до Валтасара вона намагалася виправдати в Маргаритиних очах ті риси батькової поведінки, які розумній і чесній шістнадцятирічній дівчині могли здатися вадами. Отож глибока пошана до чоловіка, яка за цих обставин спонукала пані Клаас принишкнути, щоб не порушувати його роздумів, мала навіяти дітям своєрідний острах перед величчю батьківського авторитету. Та хоч якою заразливою була ця готовність до самопожертви, вона тільки змушувала Маргариту ще дужче захоплюватися матір’ю, з якою її тісніше пов’язувало повсякденне життя. Це почуття пояснювалося тим, що дівчина чуттям угадувала, як страждає мати, і, природно, дошукувалася, в чому ж причина. Жодна людська сила не могла перешкодити тому, щоб рано чи пізно Маргарита зрозуміла — хай навіть з якогось випадкового зауваження Марти або Жозетти, — чому ось уже чотири роки родина перебуває в такому скрутному становищі. Незважаючи на стриманість пані Клаас, її дочка потроху, помалу, нитка за ниткою розплутувала таємничу інтригу сімейної драми. Рано чи пізно Маргарита неминуче мала стати найближчою повірницею матері, а згодом, коли настане час розв’язки, — найневблаганнішим суддею батька. Тому всю увагу пані Клаас звернула на те, щоб прищепити Маргариті свою відданість Валтасарові. Бачачи тверду вдачу дочки, її розважливість, вона тремтіла на думку, що між нею і Валтасаром може початися боротьба, коли по смерті матері дівчина замінить її у домашніх справах. Бідолашна жінка дійшла до того, що стала більше боятися наслідків своєї смерті, аніж самої смерті. Саме стурбованість долею Валтасара проявилася в рішенні, яке щойно вона прийняла. Звільнивши чоловікову маєтність від боргів, вона забезпечувала йому незалежність і запобігала всяким суперечкам, відокремивши чоловікові прибутки від прибутків дітей. Вона сподівалася бачити Валтасара щасливим аж до тієї хвилини, коли їй доведеться навіки склепити очі. Крім того, вона хотіла передати Маргариті свою душевну чуйність, хотіла, щоб дівчина взяла на себе її роль янгола-охоронця при Валта-сарі й опікувалася б усією родиною, дбаючи про її щастя й добробут. У такий спосіб чи не проливала б вона з могили світло любові на тих, хто був дорогий для неї? Разом із тим Хосефіні не хотілося принизити батька в очах дочки, завчасу втаємничивши дівчину в ті побоювання, які вселяла їй Валтасарова пристрасть до науки. Вона пильно вивчала душу й характер Марга-рити, щоб знати, чи зможе ця юна дівчина самохіть замінити матір — своїм братам і сестричці, лагідну й ніжну дружину — своєму батькові. Тому останні дні пані Клаас були отруєні розрахунками та побоюваннями, в яких вона нікому не сміла признатися. Недавня сцена завдала їй смертельного удару, і вона мусила тепер подумати не тільки про нагальні справи, а й про майбутнє. Тоді як Валтасар, неймовірно далекий від усього, що стосувалося ощадливості, багатства, турбот про родину, думав лише про те, як знайти Абсолют. Глибока тиша панувала у вітальні, порушувана тільки постукуванням ноги по підлозі — Клаас і далі підкидав коліно, не помітивши, що Жан уже звідти зліз. Сидячи біля матері, дивлячись на її бліде згорьоване обличчя, Маргарита іноді оберталася до батька, дивуючись його бездушності. Незабаром гримнули, зачиняючись, двері парадного під’їзду, й Клааси побачили абата де Соліса — він повільно йшов через двір, спираючись на руку свого племінника.

— О, й Еммануель прийшов! — сказала Фелісія.

— Чудовий хлопець! — озвалася пані Клаас, помітивши Еммануеля де Соліса. — Я рада його бачити.

Маргарита зашарілася, почувши слова похвали, що мимоволі вихопилися в матері. Два дні тому цей молодик пробудив у її серці незнайомі почуття й розворушив думки, які доти в ній дрімали. Коли священик з’явився до своєї духовної дочки, сталися події начебто непримітні, але з тих, що мають у житті велику вагу, і їхні наслідки виявилися досить важливими, отож виникає потреба змалювати двох нових дійових осіб, які увійшли в коло родини Клаасів. Хосефіна мала за правило відбувати свої релігійні обов’язки в таємниці. Її духівника у неї в домі досі майже не знали, і він прийшов сюди тільки вдруге; але й тут, як і повсюди, всі мимоволі відчули захват і зворушення, побачивши дядька та його небожа. В абата де Соліса, вісімдесятирічного сивого діда, було зморшкувате старече обличчя, де все життя, здавалося, зосередилося в очах. Він насилу переставляв тонкі ноги, одна ступня в нього була жахливо спотворена й захована в якусь оксамитову торбинку, і коли він не мав поруч племінника, на чию руку міг би опертися, йому доводилося користуватися милицею. Його згорблена спина і висхле тіло являли собою видовище стражденного та кволого єства, над яким панували залізна воля й непорочний, сповнений глибокої віри, дух, що не давав ветхій плоті розпастися. Цей іспанський священнослужитель, знаменитий своїми знаннями, справжнім благочестям і широкими зв’язками, побував послідовно домініканським ченцем, вищим духівником у Толедо і головним вікарієм Мехеленського архієпископства. Якби не Французька революція, протекція дому Каса-Реаль дозволила б йому обійняти найвищі церковні посади; але смерть молодого герцога, його учня, так засмутила абата, що він перейнявся відразою до діяльного життя і цілком присвятив себе вихованню племінника, який рано залишився сиротою. Після завоювання Бельгії він оселився неподалік від пані Клаас. З молодих літ абат де Соліс палко захоплювався святою Терезою, і це прихилило його до містичних таїн християнства, що відповідало і його духовним інтересам. У Фландрії, де панна Буріньйон — як і письменники ілюмінати та квієтисти — знайшла собі найбільше прихильників, він зустрів безліч католиків свого напряму і залишився тут тим охочіше, що його прийняли як патріарха в цій своєрідній релігійній громаді, де й нині дотримуються вчення містиків, незважаючи на те, що церква суворо осудила погляди Фенелона та пані Гійон. Його звичаї були суворі, життя — зразкове, і ходили чутки, ніби він поринав у стан екстазу. Хоча людина таких суворих релігійних правил повинна була б цілком зректися мирської суєти, любов до небожа змушувала абата де Соліса виявляти практичну розважливість. Коли йшлося про якийсь добродійницький захід, старий, перш ніж зачерпнути із власної скарбниці, вимагав внесків від парафіян своєї церкви, і його авторитет патріарха був такий загальновизнаний, його наміри — такі чисті, проникливість — така непомильна, що кожен вважав за честь для себе відгукнутися на його прохання. Щоб дістати уявлення про контраст між дядьком і племінником, удамося до такого порівняння: стара дуплиста верба, схилена над річкою, і квітучий пагінець шипшини, прямий і тонкий, який пнеться вгору з дупла цієї верби, ніби намагаючись випрямити її замшілий стовбур.