Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 61)

Тільки-но він вимовив ці слова, як увійшли Маргарита й Фелісія і привіталися з ними. Пані Клаас у замішанні опустила очі, не сміючи глянути на дітей, яких щойно вона позбавила статку задля химери. А чоловік, навпаки, посадив дочок на коліна і став весело гомоніти з ними, щасливий вилити радість, яка переповнювала його.

Від того дня пані Клаас стала поділяти з чоловіком його напружене життя. Майбутнє дітей, суспільне становище їхнього батька стали для неї не менш могутніми спонуками, ніж для Клааса слава й наука. Отже, бідолашна жінка не знала більше й хвилини спокою, після того як за посередництвом абата де Соліса, Хосефіниного духівника, усі фамільні діаманти було продано в Парижі й фабриканти хімічних продуктів поновили свої поставки. Знемагаючи від постійної тривоги за чоловіка, якого терзав демон науки і спопеляла нестямна пристрасть до досліджень, вона жила в постійному чеканні й днями сиділа, наче заціпеніла, прикута до крісла самою силою своїх бажань, які, на протилежність Валтасарові, не знаходили собі поживи в напруженій праці й шарпали її душу, посилюючи страх і сумнів. Іноді, картаючи себе за поблажливість до манії, яка не могла привести до успіху і яку осуджував абат де Соліс, вона вставала, наближалася до вікна, що виходило на внутрішній двір, і з жахом кидала погляд на димар над лабораторією. Коли звідти валував дим, вона дивилася на нього з розпачем у душі, її хвилювали тоді найсуперечливіші думки. Вона бачила, як із димом розвіюється статок її дітей, але ж вона рятувала життя їхньому батькові — а чи не найперший її обов’язок дбати про його щастя? Така думка заспокоювала її на хвилину. Вона здобула право заходити в лабораторію й там залишатися; але незабаром їй довелось відмовитися від цього сумного привілею. Надто вона страждала, бачачи, що Валтасар зовсім не звертає на неї уваги, а іноді її присутність тільки заважала йому. Там вона пережила напади ревнивого роздратування, її охоплювало нестямне бажання висадити дім у повітря, вона помирала від тисячі нечуваних мук.

Тепер Мюлькіньє став для неї своєрідним барометром. Коли, снуючи по дому, накриваючи стіл до сніданку або обіду, він весело насвистував, Хосефіна здогадувалася, що чоловікові досліди були вдалими і Валтасар плекав надію на близький успіх. Якщо ж Мюлькіньє ходив сумний та похмурий, Хосефіна дивилася на нього скорботним поглядом — значить, Валтасар невдо-волений. Кінець кінцем пані й лакей стали розуміти одне одного, незважаючи на гордість однієї і пихату покору другого. Слабка й безпорадна перед гнітючим жахом, який терзав її думки, ця жінка знемагала від постійної тривоги, коли надія змінювалася розпачем, а розпач — надією, тривоги, ще підсиленої почуттями люблячої жінки і матері, що тремтіла за долю родини. Якщо раніше в неї серце холонуло від моторошної тиші в домі, то тепер вона й сама мовчала, не помічаючи, яка жаска атмосфера панує навколо неї, як цілими днями у вітальні не розквітало жодної усмішки, не чулося жодного слова. Скоряючись сумному материнському передбаченню, вона привчала дочок до праці й намагалася розвинути в них здібності до якогось жіночого ремесла, щоб вони могли заробити собі на прожиток, якщо їх спіткають злидні. Отож під зовнішнім спокоєм жорстока тривога зачаїлася в домі Клаасів. Уже на кінець літа Валтасар витратив усі гроші, виторгувані за діаманти, що 'їх продали в Парижі за посередництвом абата де Соліса, а крім того, ще заборгував фірмі Проте і Шіфревіля двадцять тисяч франків.

Коли настав серпень 1813 року — приблизно через рік після сцени, описаної на початку цієї повісті, — Клаас (хоч і здійснив на той час кілька надзвичайно цікавих дослідів, які, на жаль, знехтував) не досяг найменшого результату на головному напрямі своїх пошуків. Того дня, коли він завершив останній із задуманої низки дослідів, його розчавило почуття власного безсилля, він укинувся в розпач, зрозумівши, що пустив на вітер значні суми грошей і нічого не домігся. То була жахлива катастрофа. Він покинув своє горище, повільно зійшов до вітальні, важко опустився в крісло й кілька хвилин просидів серед своїх дітей, наче мертвий, не відповідаючи на запитання, якими засипала його дружина. Сльози душили його, і він утік до своєї кімнати, щоб віддатися горю без свідків. Хосефіна пішла за ним, привела його у свою спальню, і тут, наодинці з нею, Валтасар дав волю своєму розпачу. Ці чоловічі сльози, ці гіркі слова зневіреного митця, це розкаяння батька родини були позначені печаттю такої муки, ніжності та безумства, що завдали пані Клаас більше страждань, аніж вона досі пережила. Жертва стала втішати ката.

— Я нікчемна людина, я граюся життям своїх дітей, твоїм життям, і, щоб ви були щасливі, мені слід накласти на себе руки! — сказав Валтасар.

Мовлені з жахливою переконаністю, ці слова вразили Хо-сефіну в саме серце. Надто добре знала вона свого чоловіка й боялася, що він негайно здійснить цей намір, навіяний розпачем, отож їй довелося пережити одне з тих потрясінь, які гублять життя в самому його зародку, і тим згубнішим воно було, що Хосефіна приховала свою нестерпну муку під удаваним спокоєм.

— Мій друже, — сказала вона, — я радилася не з П’єркеном, якому дружні почуття до нас не заважають відчувати певну таємну втіху з того, що ми розоряємося, а з людиною старою, котра ставиться до мене наче рідний батько. Абат де Соліс, мій духівник, дав мені пораду, яка врятує нас від розорення. Він приходив подивитися твої картини. За ті, що висять у галереї, можна виторгувати достатньо, щоб виплатити суми, які ти взяв під заставу, і всі твої борги Проте й Шифревілю, бо в тебе, думаю, знайдеться ще якийсь неоплачений рахунок, чи не так?

Клаас ствердно кивнув, похиливши вже посивілу голову.

— Отець де Соліс знайомий з Гаппе і з Дункером з Амстердама. Вони схиблені на картинах і, як усі скоробагатьки, полюбляють хизуватися розкішшю, що личить лише старовинним домам. Вони заплатять за наші картини їхню справжню ціну. Так ми поновимо наші прибутки, а частину з тих грошей, які складуть суму майже в сто тисяч дукатів, ти візьмеш для продовження своїх дослідів. Мені з дочками багато не треба. З часом, якщо ми житимемо ощадливіше, можна вставити в порожні рами інші картини, й ти знову будеш щасливий.

Валтасар підвів голову й подивився на дружину радісно й водночас боязко. Ролі перемінилися. Дружина стала заступницею чоловіка. Той, хто був такий ніжний у своїх почуттях, той, чиє серце билося в одному ритмі з серцем Хосефіни, тримав її тепер в обіймах, не помічаючи, як тремтіла вона від жахливої конвульсії, як у неї сіпалися нервовим дрожем губи та шкіра на голові.

— Я не наважувався сказати тобі, що перебуваю вже на волосинку від Абсолюту. Мені лишається тільки піддати метали дії величезного жару в середовищі, де зовсім не буде повітря, тобто в абсолютній порожнечі, і я перетворю їх на газ.

Пані Клаас не витримала, почувши цю егоїстичну відповідь. Вона чекала палкої подяки за свої жертви, а натомість зіткнулася з новою хімічною проблемою. Вона рвучко підвелась і, покинувши чоловіка, вийшла до їдальні, де впала в крісло між наполоханими дочками й залилася слізьми. Маргарита та Фелісія взяли її кожна за руку, стали біля крісла навколішки й заплакали разом із нею, не знаючи причини її горя і раз у раз запитуючи:

— Що з вами, матусю?

— Бідолашні діти! Прийшла моя смерть, я це відчуваю.

На ці слова Маргарита здригнулася, тільки тепер помітивши на материному обличчі сліди тієї особливої блідості, яка властива людям смуглявим.

— Марто! Марто! — закричала Фелісія. — Ходіть сюди, ви потрібні мамі!

Стара дуенья прибігла з кухні й, побачивши, що на свіжому, смагляво-рум’яному обличчі пані Клаас проступила зеленава блідість, вигукнула по-іспанському:

— Тіло Христове! Пані вмирає!

Вона прудко вибігла на кухню, звеліла Жозетті нагріти воду для ножної ванни й повернулася до своєї господині.

— Не лякайте пана, нічого йому не кажіть, Марто! — вигукнула Хосефіна. — Сердешні мої дівчатка, — провадила вона, пригортаючи Маргариту та Фелісію до серця рухом, сповненим безнадії. — Хотілося б мені пожити довше, щоб побачити вас щасливими й одруженими. Марто, — вела вона далі, — скажіть Мюлькіньє, хай він сходить до абата де Соліса й від мого імені попросить його прийти до нас.

Це було громовим ударом, відлуння якого, звичайно, досяг-ло й кухні. Жозетта й Марта, глибоко віддані пані Клаас та її дочкам, були приголомшені, адже більше нікого на світі вони не любили. Почувши жахливі слова: «Пані помирає, пан її вбив. Скоріше приготуй гірчичну ванну для ніг!» — Жозетта не втрималася і сказала на адресу Мюлькіньє кілька промовистих слів. Лакей, холодний і незворушний, їв собі, сидячи край столу біля вікна, крізь яке на кухню, чисту й прибрану, немов будуар чепурухи, вливалося з двору світло.

— Так воно й мало статися, — сказала Жозетта, зиркнувши на Мюлькіньє, і стала на табурет, щоб зняти з полиці казан, який блищав, мов золото. — Жодна мати не змогла б спокійно дивитись, як батько задля розваги пускає на вітер своє багатство — і то яке багатство!

Жозетта, чиє личко, облямоване круглим чепчиком з рюшем, скидалося на німецькі щипчики для горіхів, кинула на Мюлькіньє ядучий погляд, і її зелені оченята із запаленими повіками, здавалося, бризнули отрутою. Старий лакей нетерпляче стенув плечима з виразом, який зробив би честь самому Мірабо, потім запхав у свого величезного рота шматок хліба з маслом.