Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 53)

Пані Клаас засмучено потисла П’єркенові руку, піднесла очі до неба і сказала:

— Збережіть усе це в таємниці.

Незважаючи на свою побожність, бідолашна жінка, приголомшена змістом почутого, не могла молитися; вона сиділа між своїми дітьми з розкритим молитовником на колінах, але не перегорнула жодної сторінки; гнітючі роздуми опанували її не менш владно, аніж опанувала чоловіка його наукова гарячка. Почуття іспанської честі, фламандської порядності бриніли в її душі, заглушуючи навіть музику органа. Її дітей розорено! Уже навіть не доводилось обирати між 'їхнім майбутнім і честю 'їхнього батька! Її жахала неминучість близької боротьби з чоловіком. У її очах він був такий великий, він уселяв їй таку повагу, що одна думка про його гнів хвилювала її не менше, ніж якби вона зазіхнула на велич самого Господа Бога. Отже, доведеться їй зректися незмінної покірливості перед Валтасаром, якої доти вона свято дотримувалася. Інтереси дітей змушують її виступити проти вподобань чоловіка, якого вона обожнює. Віднині не раз доведеться докучати йому житейськими справами, спускати його додолу з високих сфер науки, де він ширяє, силоміць відривати від прекрасного майбутнього і занурювати в ницу буденність, таку огидну для митців та великих людей! Для Хосефіни Валтасар Клаас був велетом думки, людиною, створеною для слави. Тільки ради грандіозних задумів міг він забути про свою кохану Пепіту. І він такий розважливий, такий розумний! Скільки разів говорив він при ній про найрозмаїтіші речі і з якою проникливістю! Отож немає сумніву, що він цілком щирий, коли обіцяє прославити і збагатити родину своїми трудами! Мало було назвати його любов до дружини й дітей великою, вона не знала меж. Його почуття не могли згаснути, вони, безперечно, тільки посилилися, знайшовши собі іншу форму виразу. І ось вона, Хосефіна, така шляхетна, великодушна і боязка, змусить тепер цього благородного чоловіка постійно чути слово «гроші» й дзенькіт грошей; вона відкриє йому виразки злиднів і зробить усе від неї залежне, щоб крик розпачу заглушив у його душі мелодійну музику слави. А що як після цього Валтасар любитиме її менше, аніж раніш? Якби не було в неї дітей, вона з мужністю й радістю прийняла б нову долю, вготовану їй чоловіком. Жінки, котрі змалку живуть у багатстві швидко починають розуміти, яка порожнеча ховається під матеріальним достатком; і коли серце такої жінки, більше стомлене, ніж зів’яле, допоможе їй знайти щастя в постійному і справжньому єднанні почуттів, вона ніколи не відступить перед труднощами скромного життя, якщо воно відповідає бажанням чоловіка, чиє кохання зробило її щасливою. У цьому житті, що відбувається ніби поза її внутрішнім «я», джерело всіх помислів і радощів для такої жінки. Втратити його — ось чого найдужче вона боїться. Тому діти віддаляли тепер Хосефіну від її істинного життя, як віддаляла від неї Валтасара наука. Повернувшись додому з вечерні, вона упала в крісло й відіслала дітей, суворо заборонивши їм здіймати галас; потім звеліла переказати чоловікові, що просить його прийти; та, незважаючи на всю свою наполегливість, старий лакей Мюлькіньє не міг витягти Валтасара з його лабораторії. Таким чином у пані Клаас був час поміркувати. І вона не помічала його плину, не рахувала годин, вона забула, який сьогодні день, віддавшись гнітючим роздумам. Думка про борг у тридцять тисяч франків і про те, що немає чим віддати його, розбудила в її душі всі колишні прикрості, об’єднавши 'їх із прикростями теперішніми й майбутніми. Витримати цей вихор розрахунків, думок, почуттів було їй несила, і вона заплакала. Коли увійшов Валтасар, чиє обличчя своїм страшним виразом цілковитої самозаглибленості й відчуженості вразило її в цю мить сильніше, ніж будь-коли, коли він нічого не відповів їй, вона спочатку була заворожена нерухомістю його пустого, тьмяного погляду, нестямною круговертю думок, які клекотіли під його облисілим чолом. І таким гнітючим було це враження, що їй захотілося вмерти. Та коли у нього вихопилися слова, які свідчили, що він весь у полоні своїх наукових проблем у ту мить, коли її серце мало не розривалося від розпуки, мужність повернулась до неї, і вона вирішила боротися проти жахливої сили, яка забрала у неї — коханого, у дітей — батька, в родини — багатство, у всіх — щастя. Проте Хосефіні не вдалося погамувати тремтіння, що опанувало її, бо досі ніколи не доводилося їй переживати сцену, насичену такою моторошною значущістю. Хіба не увібрала в себе ця жахлива мить усе її минуле, хіба не несла в собі зародок її майбутнього?

Отже, люди слабкі, боязкі або такі, на чиїх вразливих чуттях відбиваються найменші труднощі життя, люди, які нездатні стримати мимовільний трепет, коли бачать перед собою вершителів своєї долі, такі люди легко уявлять собі, що за думки тисячами вирували в голові цієї жінки, що за почуття тяжким гнітом лягли їй на серце, коли її чоловік повільно рушив до дверей, які відчинялися в сад. Майже всім жінкам відомі болісні тривоги і внутрішня напруга, з якими змагалася пані Клаас. Отож навіть ті, чиє серце шалено калатало в очікуванні хвилини, коли треба буде повідомити чоловікові про зайву витрату чи неоплачений рахунок у модистки, зрозуміють, наскільки розпачливо воно б’ється, коли все твоє життя поставлено на карту. Вродлива жінка могла б собі дозволити граційно впасти чоловікові до ніг, скорботні пози допомогли б їй здолати його внутрішній опір, але пані Клаас мучилася відчуттям своєї фізичної неповноцінності, й це тільки посилювало її страх. Побачивши, що Валтасар збирається вийти, вона мало не кинулася до нього, та жахлива думка стримала її порив — адже їй би довелось підвестися на весь зріст! Чи не видасться вона кумедною чоловікові, який уже не засліплений любовною пристрастю і може все побачити у справжньому світлі! Хосефіна ладна була всім пожертвувати — і багатством, і дітьми, — тільки б не зашкодити своїй жіночій владі. Вона не хотіла припуститися найменшої необачності в цю урочисту хвилину й тому тільки покликала голосно:

— Валтасаре!

Він машинально обернувся й кахикнув, проте, навіть не глянувши на дружину, пішов сплюнути в один з чотирикутних ящичків, що стояли під стінами на однаковій відстані один від одного, як у всіх оселях Голландії та Бельгії. Людина, чиї думки завжди витали далеко від буденної дійсності, ніколи не забувала, що плюнути слід у плювальницю, — так закоренилася в Клаасові звичка. Дивна увага чоловіка до предметів домашньої обстави була незбагненна для бідолашної Хосефіни й завдавала їй нечу-ваних страждань, але цього разу в серце їй шпигонуло таким лютим болем, що вона вже не могла стриматись і, давши волю всім своїм скривдженим почуттям, нетерпляче вигукнула:

— Я до вас звертаюся, шановний добродію!

— Що ти сказала? — перепитав Валтасар, швидко обернувшись, і метнув на дружину погляд, у якому зажевріло життя і який вразив Хосефіну, наче спалах блискавки.

— Пробач, мій друже, — сказала вона, збліднувши.

Вона хотіла підвестись і подати йому руку, але знеможено відкинулася на спинку крісла:

— Я помираю! — крикнула вона голосом, що уривався від ридань.

Коли Валтасар побачив її в такому стані, з ним — як то буває з людьми, заглибленими в себе, — відбулася різка переміна, і, наче вгадавши таємницю кризи, яку переживала дружина, він підхопив її на руки, відчинив двері до передпокою і так швидко кинувся бігти по старих дерев’яних сходах, аж цілий клапоть із тріском відірвався від дружининої сукні, коли вона зачепилася за пащу одного із страхітливих драконів, що прикрашали перила. Поштовхом ноги він розчинив двері до кімнати, яка правила за спільний передпокій перед їхніми спальнями; але дружинина спальня виявилася замкненою.

Валтасар обережно поклав Хосефіну на крісло, тихо кажучи сам собі:

— О Господи, де ж ключ?

— Дякую, мій друже, — озвалася пані Клаас, розплющуючи очі, — уперше за довгий час я відчула себе так близько до твого серця.

— Куди ж усе-таки подівся ключ? — вигукнув Клаас. — Сюди біжать слуги.

Хосефіна знаком показала на ключ — він висів на стрічці біля кишеньки, пришитої до її сукні. Відчинивши двері, Валтасар поклав дружину на канапу, потім вийшов назустріч переляканим слугам, які підіймалися сходами, й відіслав їх, звелівши накривати стіл для обіду, а тоді поквапно повернувся до дружини.

— Що з тобою, життя моє? — спитав він, сівши біля неї і поцілувавши їй руку.

— Зі мною уже все гаразд, — відповіла Хосефіна, — усе минулося. Шкода тільки, що я не всемогутня, як Бог, і не можу скласти до твоїх ніг усе золото землі.

— Навіщо мені золото? — сказав Валтасар і притяг дружину до себе, обнявши її й поцілувавши в чоло. — Хіба твоє кохання не найдорогоцінніший скарб для мене, моя люба, моя ненаглядна!

— О Валтасаре, своїм голосом ти прогнав з мого серця смуток, але чому ти не розвієш тривоги, яка спостигла нашу родину? Та хай там що, ти такий, як і був, я бачу!

— Про яку тривогу ти говориш, люба?

— Але ж ми розорені, мій друже!

— Розорені?

Він усміхнувся, узяв дружинину руку в обидві свої руки, погладив її і сказав таким ніжним голосом, якого вона давно від нього не чула:

— Може, навіть уже завтра, мій янголе, ми володітимемо справді казковим багатством. Учора, намагаючись розгадати куди важливішу таємницю, я, здається, відкрив спосіб кристалізувати вуглець — речовину, з якої складається алмаз. О моя кохана дружинонько! Через кілька днів ти мені простиш, що я був такий неуважний до тебе. А я справді, мабуть, буваю іноді неуважним. Хіба сьогодні я не повівся з тобою грубо? Але будь поблажлива до чоловіка, який ніколи про тебе не переставав думати, який працював лише для тебе, для нас усіх.