Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 55)

— Вітаю вас, П’єркене, — сказав Валтасар Клаас.

Знову ставши батьком та чоловіком, хімік узяв найменшого сина з колін дружини і став підкидати його на руках.

— Погляньте на оцього малюка! — сказав він нотареві. — Чи не виникає у вас бажання одружитися, коли ви дивитесь на таке чарівне створіння? Повірте, друже, сімейні радощі втішають у всіх злигоднях життя. Гопки-гоп! Гопки-гоп! — вигукнув він, високо підіймаючи Жана й опускаючи його додолу. — Гоп-ки-гоп!

Хлоп’як радісно сміявся, то опиняючись під самою стелею, то падаючи майже до підлоги. Мати відвернулася, щоб приховати хвилювання, яке викликала в ній ця гра, здавалося б, така проста, — але для Хосефіни вона означала справжній домашній переворот.

— Подивімось, як ти дибуляєш ніжками, — сказав Валтасар і поставив сина на паркет, а сам відійшов і сів у крісло.

Малий підбіг до батька, приваблений блиском золотих гудзиків, які прикрашали панталони над закотами чобіт.

— Мій малесенький! — сказав батько, обіймаючи сина. — Та ти справжній Клаас, ти ходиш прямо. А як твої успіхи, Габріє-лю? — звернувся він до старшого сина, жартівливо смикнувши його за вухо. — Як ся має отець Морильйон? Сподіваюся, ти мужньо воюєш із перекладами на латину і навпаки? Вгризаєшся в математику?

Потім Валтасар підвівся й підійшов до П’єркена.

— Ви, мабуть, у якійсь справі до мене, друже? — сказав він із притаманною йому витонченою люб’язністю — і, взявши нотаря під руку, повів його в сад. — Хочете глянути на мої тюльпани?

Пані Клаас провела чоловіка поглядом і не могла стримати радості, бачачи, що він знову молодий, приязний, що він став самим собою. Вона підвелася, обняла дочку за стан і поцілувала її, сказавши:

— Люба Маргарито, кохана моя дитино, сьогодні я люблю тебе ще більше, ніж звичайно.

— Давно я вже не бачила, щоб тато був такий веселий, — мовила дівчина.

Мюлькіньє доповів, що обід подано. Пані Клаас, не бажаючи, щоб П’єркен запропонував їй руку, сама взяла Валтасарову руку, й усі попрямували до їдальні.

В цій кімнаті проступали на стелі оголені сволоки та бруси перекриття — правда, прикрашені розписами, які щороку чистили й промивали; на високих дубових мисниках можна було побачити найцікавіші екземпляри старовинного посуду, що передавалися в родині Клаасів у спадок. Стіни були оббиті фіолетовою шкірою, на якій були витиснені золотом сцени мисливських ловів. Над мисниками там і сям виблискували всіма барвами пера екзотичних птахів та рідкісні мушлі. Стільці збереглися ще від початку XVI сторіччя — квадратні, з крученими стовпцями та невеличкою спинкою, обтягнуті тканиною з торочками, стільці, настільки поширені в давнину, що Рафаель зобразив один із них на картині, яку назвав «Мадонна на стільці». Дерево почорніло, але позолочені цвяшки блищали, наче нові, і старанно підновлювана оббивка тішила зір чудовим червоним кольором. Старовинна Фландрія мовби оживала тут упереміш із новинками, колись завезеними з Іспанії. Пузаті карафи та пляшки на столі мали вельми статечний вигляд, якого надавала їм опукла форма — така поширена в давнину. Келихи були на високих ніжках — достоту такі зображено на старих картинах голландської та фламандської школи. Прикрашений кольоровими фігурками у стилі Бернара де Паліссі, фаянсовий посуд був виготовлений на англійській фабриці Вігвуда. Масивні срібні прибори — грановані, з опуклим орнаментом, справжнє фамільне срібло, що складалося з предметів, різних на вигляд, різної форми і карбування, — нагадували про те, що добробут Клаасів почався давно, а з плином часу їхнє багатство усе зростало. Серветки були з торочками, на іспанський зразок. Щодо столової білизни, то кожен би зрозумів — її бездоганна чистота була для Клаасів питанням честі. Всі ці столові прибори, це срібло призначалися для повсякденного користування. У передньому домі, де відбувалися звані обіди, обстава й посуд були куди розкішніші, а те, що вони призначалися лише для вжитку в святкові дні, надавало їм величі, яку втрачають предмети, принижувані, так би мовити, в процесі вжитку буденного. У задньому домі усе носило відбиток патріархальної простоти. І ще одна приваблива деталь: вікна, що виходили в сад, іззовні були з усіх боків обплетені пагонами виноградної лози.

— Ви залишаєтеся вірні традиціям, пані, — сказав П’єркен, одержавши тарілку приправленого чебрецем супу, в який фламандські або голландські кухарки кладуть скачані з м’яса кульки та шматочки підсмаженого хліба. — Ось той самий суп, який мали звичай їсти в неділю наші батьки! Тільки у вашому домі та в домі мого дядька Дераке і подають досі цей традиційний нідерландський суп. О, пробачте, ще старий Саварон де Саварю з гордістю частує цим супом гостей у себе в Турне, але деінде добра давня Фландрія зникає. Тепер меблі виготовляють на античний взірець, повсюди тільки й бачиш, що списи, шоломи, щити та лікторські сокири. Кожен прагне перебудувати свій дім, продати старі меблі, переплавити фамільне срібло або обміняти його на севрську порцеляну, що не варта ні старовинної саксонської, ні китайської. Ну, а я в душі — справжній фламандець! Серце кров’ю обкипає, коли бачиш, як мідники скуповують за ціною деревини та металевого брухту наші чудові меблі, інкрустовані міддю й оловом. Мені здається, в суспільному побуті відбуваються круті зміни. Навіть мистецтво — і те здрібніло. Усі кудись поспішають, і тому все робиться похапцем і недбало. Під час моєї останньої поїздки до Парижа мене водили подивитись на картини, виставлені в Луврі. Чесне слово, тільки на ширми й годяться оті полотна — позбавлені перспективи, позбавлені глибини. Художники ніби бояться покласти зайвий мазок. І вони ж таки, я чув, заперечують досягнення живописців нашої старої школи. Гай-гай!..

— Колись наші художники, — відповів Валтасар, — вивчали різні сполуки та тривкість фарб, піддаючи 'їх дії сонця й дощу. Але ви маєте слушність: матеріальні засоби мистецтва сьогодні розвиваються менше, ніж будь-коли.

Пані Клаас не дослухалася до розмови. Коли нотар сказав, що порцелянові сервізи нині у великій моді, в неї раптом виникла блискуча думка продати масивне столове срібло, яке дісталося їй у спадок після брата, — вона сподівалася, що грішми, виторгуваними в такий спосіб, пощастить сплатити тридцять тисяч франків чоловікового боргу.

— Он як! — відповів Валтасар нотареві, коли пані Клаас знову стала слухати, про що вони розмовляють. — То моїми дослідами цікавляться в Дуе?

— Авжеж, — відповів П’єркен. — Усі чудуються, на які химери ви марнуєте стільки грошей. Учора я чув, як пан голова суду висловив жаль, що людина такого знатного роду, як ви, ударилася в пошуки філософського каменя. Тоді я дозволив собі зауважити, що ви людина надто освічена, аби вперто домагатися неможливого, що ви надто християнин, аби змагатися з могутністю Божою, і надто Клаас, аби гайнувати гроші на якийсь чаклунський порошок. Одначе мушу вам признатися, я поділяю загальний жаль із приводу того, що ви перестали бувати у світському товаристві. І справді, враження таке, ніби вас немає в місті. Далебі, ласкава пані, вам би стало приємно, коли б ви почули, з якою пошаною всі говорили про вас і про вашого чоловіка.

— Ви повелись як добрий родич, відкинувши звинувачення, що, може, й не завдають мені великої шкоди, але виставляють мене в кумедному світлі, — відповів Валтасар. — Ага, то в Дуе вважають, що я розорився! Так от, дорогий П’єркене, через два місяці у нас із пані Клаас річниця нашого весілля, і я влаштую таке грандіозне свято, що мої вельмишановні земляки повернуть мені пошану, яку вони плекають до золотих монет.

Пані Клаас густо зашарілася. Ось уже два роки, як чоловік і не згадував про річницю їхнього весілля. А сьогодні Валтасар був ніжний та ласкавий як ніколи — так у божевільних бувають хвилини просвітлення, коли їхні здібності набувають особливого блиску. Він виявляв надзвичайну уважність до дітей, і його мова чарувала люб’язністю, дотепністю, слушністю зауважень. Цей спалах батьківських почуттів, що не проявлялися так довго, був, безперечно, найрадіснішим святом для дружини; адже знову Валтасар звертав до неї слова і погляд, просякнуті незмінною глибокою симпатією, яка передається від серця до серця і доводить нерозривну єдність почуттів.

Старий Мюлькіньє, здавалося, повеселішав і помолодів, він заходив і виходив з незвичною для себе жвавістю, передчуваючи близьке здійснення своїх таємних сподівань. Несподівана переміна в усій поведінці хазяїна для нього означала навіть більше, аніж для пані Клаас. Якщо родина мріяла про щастя, то слуга — про багатство. Допомагаючи Валтасарові в його трудах, він заразився безумством свого хазяїна. Можливо, він збагнув, у чому суть його досліджень, із тих вигуків, які вихоплювалися в хіміка, коли мета вислизала у нього з рук, можливо, природжена схильність людини до наслідування допомогла йому засвоїти ідеї того, з ким він дихав одним повітрям, — хай там як, а Мюлькіньє перейнявся до свого пана майже забобонним почуттям, до якого домішувалися страх, захват та міркування егоїстичної вигоди. Лабораторія стала для нього тим самим, чим є для народу лотерейне бюро — організованою надією. Щовечора, лягаючи в постіль, він казав собі: «Завтра ми, можливо, купатимемося в золоті».