Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 4)

Схоже виглядало називання Великої Ступні. То було нескладно, якось прийшло саме, коли я побачила його сліди на снігу. Матога спершу казав на нього «Волохатий», але потім перейняв від мене «Велику Ступню». Це лише означає, що я придумала для нього правильне ім’я.

На жаль, сама собі я не могла вибрати жодного нормального імені. Вважаю, що те, яке значиться в документах, мені страшенно не пасує й кривдить мене — Яніна. Думаю, насправді мене мали б звати Емілія або Йоанна. Інколи гадаю, це має бути щось схоже на Ірмтруд. Або Божигніва. Або Навоя.

Матога ж як вогню уникає звертатися до мене на ім’я. Це теж щось та значить. Завжди якось так у нього виходить, що він відразу каже мені «ти».

— Почекаєш зі мною, доки вони приїдуть? — запитався сусіда.

— Звичайно, — охоче погодилася я й усвідомила, що не змогла б назвати його Матогою. Близькі сусіди не потребують імен, аби спілкуватися один з одним. Коли я минаю його хату й бачу, як він прополює городець, мені не потрібне його ім’я, аби привітатися. Це особливий різновид близькості.

Наше селище — це декілька будинків, які стоять на Плоскогір’ї, осторонь від решти світу. Плоскогір’я — далекий геологічний родич Столових гір, їхнє неблизьке майбутнє. До війни наше поселення звалося Люфтцуг, тобто Протяг, нині залишилося хіба що неофіційне Люфтцуг, бо офіційної назви немає. На мапі видно лише дорогу й кілька будинків, жодних літер. Тут завжди дме вітер, маси повітря перекочуються через гори із заходу на схід, із Чехії до нас. Узимку вітер стає різкий і свистячий; завиває в коминах. Улітку розпорошується в листі й шурхотить, тут ніколи не буває тихо. Багато людей можуть собі дозволити мати один дім у місті, цілорічний, офіційний, а другий — такий собі легковажний, дитячий — на селі. Саме так ці будинки й виглядають, по-дитячому. Невеличкі, приземкуваті, зі стрімкими дахами й маленькими віконцями. Усі збудовані перед війною й усі розташовані однаково: довгими стінами на схід і захід, однією короткою на південь, і другою, до якої прилягає стодола — на північ. Лише будинок Письменниці трохи вирізняється ексцентричністю. До нього з усіх боків добудовано тераси й балкони.

Воно й не дивно, що люди покидають Плоскогір’я взимку. Тут важко прожити від жовтня до квітня, і я про це добре знаю. Щороку тут лежить глибокий сніг, а вітер старанно різьбить з нього замети й дюни. Унаслідок останніх кліматичних змін потепліло скрізь, тільки не в нас на Плоскогір’ї. Навпаки, особливо в лютому, снігу побільшало й тримається він довше. Мороз часто-густо доходить до двадцятьох градусів, а зима остаточно закінчується у квітні. Дорога поганенька, мороз і сніг нищать те, що намагається відремонтувати гміна зі своїми скромними фінансовими можливостями. До асфальту доводиться їхати чотири кілометри вибоїстим путівцем, проте однаково там нічого робити — унизу автобус до Кудови від’їжджає вранці й повертається по обіді. Улітку, коли в нечисленних тутешніх блідих дітлахів настають канікули, автобуси не їздять зовсім. У селі є дорога, яка непомітно, неначе чарівна паличка, перетворює його на передмістя невеликого містечка. Маючи бажання, цією дорогою можна дістатися Вроцлава або Чехії.

Проте знаходяться такі, яких усе це влаштовує. Можна було б виснувати чимало Гіпотез, якби довелося дослідити, чому саме. Психологія й соціологія здатні багато чого підказати, але мене ця тема геть не обходить.

Наприклад, я і Матога мужньо чинимо зимі опір. Зрештою, це немудре визначення «чинити опір»; ми швидше войовничо випинаємо нижню щелепу, як ці чоловіки на містку в селі. Якщо їх зачепити якимсь непривітним словом, вони відбуркують задиркувато: «Ну, що? Ну, що?». У певному розумінні, ми теж зачіпаємо зиму, але вона на нас не зважає так само, як і решта світу. Старі ексцентрики. Хіпі божою ласкою.

Зима дбайливо закутує все довкола білою ватою, скорочує день так, що коли необачно засидишся вночі, можна прокинутися в Сутінках наступного дня. Зізнаюся, таке чимраз частіше трапляється мені від минулого року. Небо тут висить темне й низьке, немов брудний екран, на якому тривають невпинні бойовища хмар. Саме для того й стоять наші доми — щоб захищати нас від цього неба, інакше воно проникло б усередину наших тіл, де, неначе маленька скляна кулька, перебуває Душа. Якщо вона взагалі існує.

Не відаю, що протягом цих темних місяців робить Матога, ми не підтримуємо надто близьких стосунків, хоча — не буду приховувати — я б розраховувала на більше. Бачимося раз на кілька днів і тоді обмінюємося парою слів. Не для того ми сюди перебралися, щоб улаштовувати спільні чаювання. Матога купив будинок на рік пізніше за мене й скидається на те, що він вирішив почати нове життя, так, як кожен, у кого закінчилися ідеї та гроші на старе. Здається, працював у цирку, але не знаю, чи він був там, наприклад, бухгалтером, чи акробатом. Волію думати, що акробатом, і коли він накульгує, уявляю собі, що колись давно, у чудові сімдесяті, під час якогось особливого номера сталося так, що він не дотягся рукою до поперечки й гепнув з висоти на посипану тирсою арену. Довгенько подумавши, я визнаю, що професія бухгалтера зовсім непогана, і любов до порядку, їм притаманна, викликає мою повагу, схвалення й невимовний пошанівок. Замилування до порядку в невеличкому господарстві Матоги кидається в очі відразу: дрова на зиму лежать складені вигадливими стосами, що нагадують спіраль. Таким чином утворюється гарненький, бездоганно пропорційний конус. Його стоси можна сприймати як місцеві витвори мистецтва. Важко не помітити цей прекрасний спіральний порядок. Минаючи будинок Матоги, я завжди зупиняюся на хвилинку й захоплююсь цією творчою співпрацею рук і розуму, що за допомогою такої банальної речі, як дрова, виражає найдосконаліший рух у Всесвіті.

Стежка перед домом Матоги акуратно посипана жорствою, і складається враження, що це якась особлива жорства, однакові камінчики, відібрані вручну в підземних скельних фабриках, де працюють кобольди. На вікнах висять чисті фіранки й усі складки на них однакові; мабуть, він користується якимсь спеціальним пристроєм. І квіти в його садочку чисті й здорові, прямі й стрункі, ніби десь фітнесом займаються.

Зараз Матога, подаючи мені чай, порядкував на кухні, і я бачила, як рівно стоять склянки в його буфеті, яка бездоганна серветка лежить на швацькій машинці. То він навіть швацьку машинку має! Я засоромлено затиснула долоні між колінами. Давно я не приділяла їм належної уваги. Ну, що ж, я чесно скажу, що мої нігті просто були брудні.

Коли сусіда витягав чайні ложечки, переді мною на мить відкрилася його шухляда, і я не могла відірвати від неї погляду. Вона була широка й неглибока, як таця. Усередині, у чарунках, лежали старанно складені різні прибори та інші потрібні на кухні Знаряддя. Кожне мало своє місце, хоча більшості з них я ніколи не бачила. Кістляві пальці Матоги делікатно вибрали дві ложечки, що відразу лягли на салатових серветках біля склянок із чаєм. На жаль, трохи запізно, бо я свій чай уже випила.

Розмовляти з Матогою було складно. Він був геть небалакучий, а якщо не можна було говорити, слід мовчати. Із деким важко буває розмовляти, особливо із чоловіками.

У мене щодо цього є власна Теорія. Багато мужчин з віком починають страждати на тестостероновий аутизм, який виявляється в поступовому зниженні розумової діяльності, втраті здатності до спілкування та появі проблем з формулюванням думок. Людина, котра страждає на цю Недугу, стає мовчазною, і здається заглибленою в роздуми. Таких більше цікавлять різні Знаряддя й механізми. Їх приваблює Друга світова війна й біографії відомих людей, переважно злочинців та політиків. Практично зникає здатність читати романи, бо тестостероновий аутизм порушує психологічне сприйняття героїв. Гадаю, Матога страждав на цю Хворобу.

Але того дня над ранок складно було вимагати від когось красномовства. Ми були геть причмелені.

З іншого боку я відчувала величезне полегшення. Іноді, якщо подумати ширше, не зважаючи на певні Призвичаєння Розуму, коли зробити Підрахунок учинків, можна зрозуміти, що чиєсь життя анітрохи не є добрим для інших. Гадаю, кожен зі мною погодиться.

Я попросила нову склянку чаю, власне кажучи, лише для того, аби помішати його цією гарненькою ложечкою.

— Я колись поскаржилася в Поліцію на Велику Ступню, — мовила я.

Матога на мить перестав витирати досуха тарілочку для печива.

— Через собаку? — спитав.

— Так. І через браконьєрство. Я писала на нього скарги.

— І що?

— І нічого.

— Ти хочеш сказати — добре, що він помер, еге ж?

Ще перед останнім Різдвом я поїхала до гміни, щоб особисто подати заяву. Досі писала листи. Ніхто ніколи на них не реагував, хоча існує обов’язок відповідати громадянам. Відділок виявився невеликим і нагадував котеджі, збудовані за часів соціалізму з роздобутих різними способами матеріалів, абиякі й невеселі. І настрій тут панував такий самий. На пофарбованих стінах висіли аркуші паперу, і на всіх було написано «Оголошення»; яке ж це огидне слово. Поліція використовує купу жахливих слів, таких, наприклад, як «потерпілий» або «обвинувачуваний».

У цій Плутоновій обителі мене спершу намагався збути молодик, що сидів за дерев’яною перегородкою на вході, а потім якийсь його начальник. Я хотіла поговорити з Комендантом і наполягала на цьому; була переконана, що врешті обом увірветься терпець, і мене допустять до нього. Довелося довго чекати, я вже побоювалася, що крамницю зачинять, а мені ж треба ще купити харчів. За вікном посіріло, це означало, що було близько четвертої, і що я прочекала понад дві години.