Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 3)

Ми стояли з Матогою в холодній, вогкій хаті, у морозяній пустці, яка запанувала цієї невизначеної сірої години, і я подумала: те, що полишає тіло, усмоктує із собою шматок світу, і яким би воно не було, добрим чи поганим, грішним чи непорочним, залишає після себе велике ніщо.

Я глянула у вікно. Сіріло, і поступово цю порожнечу почали заповнювати ліниві сніжинки. Вони падали неквапно, витанцьовуючи в повітрі й кружляючи навколо власної осі, як пір’їни.

Велика Ступня вже відійшов, тож складно було відчувати до нього який-небудь жаль чи образу. Залишилося тіло, мертве, вбране в костюм. Зараз воно здавалося спокійним і задоволеним, неначе дух радів, що нарешті визволився з матерії, а матерія тішилася, що врешті позбулася духу. Протягом цього короткого часу відбулося метафізичне розлучення. Кінець.

Ми сіли біля відчинених дверей кухні, і Матога простягнув руку до початої пляшки горілки, що стояла на столі. Знайшов чисту чарку й налив, спершу мені, потім собі. Крізь засніжені вікна поволі сотався світанок, молочний, як лікарняні лампочки, і в цьому світлі я помітила, що сусіда неголений, а його щетина така сама сива, як моє волосся; що його смугаста зіпрана піжама видніє, розхристана, з-під кожуха, а кожух забруднений усіма можливими різновидами плям.

Я випила велику чарку горілки, яка розігріла мене ізсередини.

— Гадаю, ми виконали свій обов’язок щодо нього. Бо хто б іще це зробив? — казав Матога швидше до себе, аніж до мене. — Він був малим, жалюгідним сучим сином, ну то й що?

Налив собі наступну чарку й вихилив її душком, а потім здригнувся з огидою. Було помітно, що він не звик пити.

— Піду подзвоню, — промовив він і вийшов. Мені здалося, що його знудило.

Я підвелася й почала придивлятися до цього жахливого безладу. Сподівалася, що відшукаю десь паспорт із датою народження Великої Ступні. Мені хотілося знати, перевірити його Рахунки.

На столі, застеленому витертою цератою, стояла гусятниця з печеними шматками якоїсь Тварини, у каструлі поруч, укритий шаром білого жиру, застиг борщ. Окраєць, відрізаний від хлібини, масло в папірці. На старому лінолеумі валялося ще кілька кісток, які впали зі столу разом з тарілкою, так само, як склянка й шматочки печива. Усе це було розчавлене й утоптане в брудну підлогу.

І раптом на підвіконні, на бляшаній таці, я вгледіла те, що мій мозок, захищаючись від побаченого, розпізнав лише через кілька хвилин: то була рівно відрізана голова козулі. Поруч лежали чотири ніжки. Напіврозплющені очі весь час чуйно спостерігали за нашими діями.

О так, це була одна із цих зголоднілих Панн, які довірливо дозволяють принадити себе взимку мерзлими яблуками, і які, потрапивши в пастку, вмирають у муках, задушені дротом.

Коли я поволі уявила, що тут сталося, відтворюючи хвилину за хвилиною, мене охопив Жах. Він зловив Козулю в капкан, убив, а тіло пошматував, засмажив і з’їв. Одна Істота поїдала іншу, у тиші, Уночі, мовчки. Ніхто не протестував, жоден грім не пролунав з небес. І все-таки Кара впала на демона, хоча смертю не керувала нічия правиця.

Швидко, тремтячими руками, я збирала недоїдки, маленькі кісточки, в одне місце, на купку, аби пізніше їх поховати. Знайшла старий целофановий пакет і туди їх складала, ці кісточки, одну за одною, у цей поліетиленовий саван. І голову теж обережно поклала в пакет.

Мені настільки хотілося довідатися дату народження Великої Ступні, що я почала нервово шукати його паспорт — на буфеті, серед паперів, листків з календаря й газет, потім у шухлядах; там у сільських хатах тримають документи. Там він і був — у пошарпаній зеленій обкладинці, напевне, вже недійсний. На фотографії Великій Ступні було років із двадцять, довгасте, асиметричне обличчя й примружені очі. Він не був гарний, навіть тоді. Недогризком олівця я переписала дату й місце народження. Велика Ступня народився 21 грудня 1950 року. Тут.

Мушу додати, що в цій шухляді було ще дещо: пачка фотографій, зовсім свіжих, кольорових. Я швидко переглянула їх, і одна привернула мою увагу.

Глянула зблизька й уже хотіла її відкласти. Довго не могла збагнути, що я бачу. Раптом запанувала тиша, а я опинилася якраз в її епіцентрі. Дивилася. Моє тіло напружилося, я була готова до боротьби. У голові шумувало, у вухах наростав зловісний гомін, шум, неначе з-за горизонту надходила багатотисячна армія — голоси, брязкіт заліза, скрипіння коліс, усе далеко. Гнів призводить до того, що розум стає чітким і проникливим, можна більше побачити. Він витісняє інші емоції й панує над тілом. Немає сумніву, що в Гніві народжується будь-яка мудрість, бо ж Гнів здатен подолати будь-які межі.

Тремтячими руками я запхнула фотографію до кишені й відразу потому відчула, як усе рушає вперед, як заводяться світові двигуни й механізм починає діяти — скрипнули двері, виделка впала зі столу на підлогу. З моїх очей поринули сльози.

Матога стояв на порозі.

— Не вартий він був твоїх сліз.

Він міцно стиснув вуста й зосереджено набирав номер.

— Знову чеський оператор, — кинув. — Доведеться піднятися на гірку. Підеш зі мною?

Ми тихо зачинили за собою двері й рушили заметами. На гірці Матога почав крутитися на всі боки з обома мобілками в простягнутих руках, шукаючи покриття. Перед нами лежала вся Клодзька долина, скупана в срібному, попелястому світанку.

— Привіт, сину, — заговорив Матога до телефону. — Я тебе не розбудив, га?

Невиразний голос відповів щось, чого я не зрозуміла.

— Бо наш сусіда помер. Гадаю, він удавився кісткою. Нині. Сьогодні вночі.

Голос звідтіля знову щось проказав.

— Ні, зараз подзвоню. Не було покриття. Ми його вже вбрали з пані Душейко, знаєш, моєю сусідкою, — Матога зиркнув на мене, — щоб він не закляк…

Знову голос, тільки цього разу більш роздратований.

— Так чи сяк, він уже лежить у костюмі…

Тоді хтось там, у слухавці, почав говорити багато й швидко, тож Матога відсунув телефон від вуха й глянув на нього невдоволено.

Потому ми подзвонили до Поліції.

2. Тестостероновий аутизм

Пес вірний, що від голоду здихає,

Занепад цим Держави провіщає.

Я була вдячна, що він запросив мене випити гарячого чаю. Почувалася абсолютно розбитою, і від думки, що доведеться повертатися до свого порожнього, зимного дому, мені стало сумно.

Я привіталася із Сукою Великої Ступні, котра вже кілька годин, як жила в Матоги. Вона впізнала мене й вочевидь зраділа. Метляла хвостом і, мабуть, уже не пам’ятала, що колись утекла з мого дому. Деякі Собаки бувають простодушні, так само, як люди, і ця Сука, напевно, належала до таких. Ми сіли на кухні біля дерев’яного столу, такого чистого, що хоч лягай на нього обличчям. Я так і зробила.

— Ти втомилася? — спитав Матога.

Усе тут було світле й чисте, тепле й затишне. Яке це щастя в житті, коли тобі трапиться чиста й тепла кухня. Зі мною такого ніколи не бувало. Я не вміла дотримуватися порядку навколо себе й змирилася із цим. Немає на те ради.

Перш ніж я встигла роззирнутися довкола, переді мною вже стояла склянка чаю. У гарненькому металевому підстаканнику з вушком, на підставці. У цукорниці був рафінад — ця картина нагадала про солодкі часи мого дитинства й справді покращила настрій.

— Може й справді не слід було його чіпати, — сказав Матога й відкрив шухляду стола, щоб дістати ложечки для розмішування цукру.

Сука крутилася під ногами, наче не хотіла випустити його з орбіти свого малого, худого тільця.

— Перекинеш мене, — озвався Матога з незграбною ніжністю. Було помітно, що це перший Пес у його житті, і він не дуже знає, як з ним поводитися.

— Як ти її назвеш? — спитала я, коли перші ковтки чаю розігріли мені нутро, і клубок переживань, котрий застряг у горлі, трохи розтанув.

Матога стенув плечима.

— Не знаю, може, буде Муха або Кулька.

Я нічого не відповіла, але мені ці клички не сподобалися. Це не були імена, які пасували цій Суці, зважаючи на її нещодавнє життя. Треба було щось для неї вигадати.

Офіційні імена й прізвища просто безглузді. Ніхто їх не пам’ятає, настільки вони відірвані від особи й банальні, бо нічим її не нагадують. На додачу кожне покоління має свою моду й на тобі, ні сіло, ні впало, усіх звати Малгожата, Патрик або, не дай Боже, Яніна. Тому я намагаюся ніколи не використовувати імен та прізвищ, а прикладаю прізвиська, які спадають на думку самі, коли ми вперше когось бачимо. Я впевнена, що це найправильніший спосіб використання мови, зовсім не схожий на перекидання словами, позбавленими значень. Наприклад, прізвище Матоги — Сверщинський, так написано в нього на дверях, та ще ініціал «С.» — Цікаво, як його звати? Він завжди називав себе так: «Сверщинський», проте, мабуть, не очікував, що хтось ламатиме собі язика, аби це вимовити. Мені здається, кожен з нас бачить іншу Людину по-своєму, тож має право надати їй ім’я, яке він уважає за відповідне й підхоже. Таким чином, ми стаємо багатоіменними. У нас стільки імен, зі скількома людьми ми спілкуємося. Я назвала Сверщинського Матогою й гадаю, це прізвисько добре передавало його Властивості.

Але зараз, коли я глянула на Суку, мені на думку враз спало людське ім’я — Марися. Може, через сирітку, бо й та була така сама бідолашна.

— А вона, бува, не зветься Марисею? — запитала я.

— Можливо, — відказав той. — Так, мабуть, що так. Її звуть Марися.