Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 2)

Тут він знав кожну латку землі, бо, здається, тут народився й ніколи не їздив далі, ніж до Клодзька. Знав про ліс усе — на чому можна заробити, кому що продати. Гриби, ягоди, крадені дрова, сушняк на розпал, пастки, щорічні перегони на джипах, полювання. Ліс годував цього малого гнома. Він мав би шанувати ліс, але не шанував. Колись у серпні, під час посухи, підпалив цілий чорничник. Я подзвонила до пожежників, але врятувати вдалося небагато. Так ніколи й не довідалася, навіщо він це зробив. Улітку нипав околицями з пилою й зрізав дерева сповнені соків. Коли я ввічливо звернула йому увагу, насилу стримуючи Гнів, він відповів просто: «Пішла ти…, стара дурепо». Хіба що грубіше. Йому завжди вдавалося щось поцупити, потягнути, свиснути, цим він підробляв; коли дачники залишали на подвір’ї ліхтарика чи секатор, Велика Ступня не проминав такої нагоди й змітав усе, бо це можна було згодом продати в місті. Як на мене, він уже кілька разів мав би отримати якесь Покарання або навіть сісти до в’язниці. Не знаю, чому все йому миналося безкарно. Може, його охороняли якісь янголи; іноді таке трапляється, що вони захищають не того, кого треба.

Я також знала, що він займається браконьєрством усіма можливими способами. Ліс був його володінням, усе тут належало йому. То був типовий грабіжник.

Через нього я не спала багато Ночей. Від безсилля. Декілька разів дзвонила до Поліції — коли вже брали трубку, моє повідомлення чемно вислуховували, але реакції не було жодної. Велика Ступня знову вирушав у свій похід, з оберемком пасток на спині й зловісними вигуками. Малий, лихий божок. Злостивий і непередбачуваний. Він завжди був ледь напідпитку і це, певне, підсичувало в ньому лють. Бурмотів до себе, палицею лупцював стовбури дерев, немов бажаючи прогнати їх зі свого шляху; мені здавалося, що він уже народився злегка причумленим. Не раз я ходила слідом за ним і збирала примітивні дротяні пастки на Звірів, петлі, прив’язані до молодих зігнутих дерев так, що спіймана Тварина злітала вгору, як із пращі й зависала в повітрі. Іноді натрапляла на мертвих Зайців, Борсуків та Козуль.

— Треба перенести його на ліжко, — мовив Матога.

Мені ця ідея не сподобалася. Не хотілося його торкатися.

— Гадаю, краще дочекатися Поліції, — відповіла я. Але Матога вже приготував місце на дивані й засукав рукави светра. Пильно глянув на мене своїми ясними очима.

— Ти, певне, не хотіла б, аби тебе такою знайшли. У такому стані. Це ж не по-людськи.

О так, звісно, людське тіло виглядає не по-людськи. Особливо мертве.

Хіба ж це не парадокс, що саме ми мусимо займатися тілом Великої Ступні, що це нам він залишив цю останню турботу? Нам, сусідам, яких не шанував, не любив і мав за ніщо.

Як на мене, після Смерті повинна відбуватися анігіляція матерії. Це був би щонайкращий спосіб позбутися тіла. Анігільовані тіла поверталися б таким чином просто до чорних дір, з яких з’явилися. Душі мандрували б з несамовитою швидкістю до світла. Якщо Душа взагалі існує.

Долаючи неймовірну огиду, я вчинила так, як наказав Матога. Ми вдвох підняли тіло й перенесли його на диван. Я вражено відчула, що воно важке й анітрохи не здається безвладним, швидше вперто штивне, неприємне, як накрохмалена постіль у пральні. Угледіла й шкарпетки, чи радше, те, що замість них було на ногах — брудні ганчірки, онучі, зроблені з подертого на смуги простирадла, сірого й вкритого плямами. Не знаю, чому вигляд цих онуч мене вразив так сильно, ніби вдарив у груди, діафрагму, в усе моє тіло, що я не могла стриматися від ридань. Матога ледь глянув на мене холодно і з помітним докором.

— Треба його вбрати, доки вони не приїхали, — мовив Матога, і я бачила, що йому теж тремтить підборіддя від вигляду цієї людської нужди (хоча він чомусь не хоче в цьому зізнатися).

Спершу ми спробували стягнути з нього майку, брудну й смердючу, але її неможливо було зняти через голову, тож Матога дістав з кишені якогось хитромудрого ножика й розрізав тканину на грудях. Тепер Велика Ступня лежав перед нами на дивані напівголий, порослий волоссям, наче троль, зі шрамами на грудях та руках, із нерозбірливими вже татуюваннями, на яких не можна було нічого зрозуміти. Він насмішкувато примружив очі, тоді як ми шукали в його напіврозваленій шафі якоїсь пристойної одежини, щоб зодягти його, перш ніж тіло заклякне навіки, знову перетворюючись на те, чим, власне, воно й було — кавалком матерії. Подерті труси видніли з-під новесеньких сріблястих спортивних штанів.

Я обережно розгорнула огидні онучі й побачила його ступні. І здивувалася. Мені завжди здавалося, що ступні — наша найінтимніша, найбільш особиста частина тіла, а зовсім не геніталії, не серце й навіть не мозок, органи без особливого значення, що їх так високо цінують. Саме в ступнях зосереджується найсуттєвіша інформація про Людину, хто ми насправді, і яким є наше місце на землі. У зіткненні із землею, на межі з тілом міститься вся таємниця — що ми збудовані з елементів матерії та водночас чужі їй, відокремлені. Ступні — наша вилка до розетки. А тепер ці ступні стали для мене доказом його незвичайного походження. Він не міг бути Людиною, а якоюсь безіменною формою, однією з тих, котрі, як казав наш Блейк, розчинюють метали до нескінченності, перетворюють порядок на хаос. Може, він був чимось на зразок демона. Демонічних істот завжди впізнавали за ступнями, вони залишають на землі інакші сліди.

Ці ступні — дуже довгі й вузькі, з худими пальцями із чорними, безформними нігтями, здавалося були створені для хапання. Великий палець дещо відстовбурчувався, так, як і на руках. Усі вони були порослі густим чорним волоссям. Невже таке буває? Ми перезирнулися з Матогою.

У майже порожній шафі розшукали костюм кольору кави, трохи заплямлений, але в принципі, майже неношений. Ніколи не бачила його в ньому. Велика Ступня завжди ходив у валянках і витертих штанях, а до них надягав картату сорочку й стьобану тілогрійку, незалежно від пори року.

Зодягання покійного асоціювалося в мене з пестощами. Не думаю, щоб він за життя зазнав такої ніжності. Ми легенько підтримували його попід руки й вбирали. Вагою він налягав мені на груди й, подолавши хвилю зрозумілої відрази, від якої піднуджувало, я подумала, що варто обняти це тіло, поплескати по спині, сказати щось заспокійливе: не переймайся, усе буде добре. Проте я не зробила цього через присутність Матоги. Він міг сприйняти це як збочення.

Нереалізовані дії перетворилися на думки, й мені стало жаль Велику Ступню. Може, його покинула мати, і він був нещасним усе своє сумне життя. Довгі роки страждань руйнують Людину більше, ніж смертельна хвороба. Я ніколи не бачила, щоб у нього хтось гостював, тут не з’являлися жодні родичі або друзі. Навіть грибники не зупинялися біля його хати, щоб погомоніти. Люди боялися й не любили Велику Ступню. Здається, він спілкувався хіба що з мисливцями, та й то рідко. На око йому було під п’ятдесят, я би багато віддала, щоб побачити його восьмий дім, чи немає там, бува, поєднаних якимсь аспектом Нептуна із Плутоном та Марса де-небудь на Асценденті, бо ж він зі своєю зубатою пилкою в жилавих руках нагадував хижака, котрий живе лише для того, аби сіяти смерть та завдавати страждань.

Щоб надягти піджака, Матога підняв і посадовив покійника, і тоді ми побачили його великий, розпухлий язик, який у роті щось притримує, тож, повагавшись хвилинку, зціпивши від огиди зуби й раз-у-раз відсмикуючи руку, я легенько схопила це «щось» за кінчик і побачила, що тримаю в пальцях кісточку, довгу й тонку, гостру, як стилет. Мертві вуста випустили гортанне булькотіння й повітря, тихий свист якого дуже нагадував зітхання. Відскочили від померлого обоє, і Матога, мабуть, відчував те саме, що і я: Жах. Особливо потому, як за мить на губах Великої Ступні з’явилася темно-червона, майже чорна кров. Зловісний струмочок, що випливав назовні.

Ми заціпеніли, нажахані.

— Ну, що ж, — тремтячим голосом сказав тоді Матога, — він удавився. Удавився кісткою. Кістка стала йому в горлі, застрягла в горлянці кістка, удавився, — повторював нервово. А потім, наче заспокоюючи сам себе, кинув:

— До роботи. Звісно, це неприємно, але не завжди наші обов’язки щодо ближніх мусять бути приємними.

Я збагнула, що він призначив себе керівником цієї нічної зміни, і скорилася йому.

Тепер ми цілковито поринули в невдячну роботу, аби увіпхати Велику Ступню в бежевий костюм і гідно вкласти покійного. Я давно не торкалася жодного чужого тіла, не кажучи вже про мертве. Відчувала, як з кожною хвилиною в нього вливається непорушність, як з кожною миттю він кам’яніє; тому ми так поспішали. І коли Велика Ступня лежав уже у святковому костюмі, його обличчя зовсім утратило людський вираз, він перетворився на труп, без жодних сумнівів. І лише вказівний палець правиці не бажав укладатися в традиційно чемно сплетені долоні, а стирчав догори, немовби хотів цим привернути нашу увагу, спинити на мить наші нервові, квапливі зусилля. — А тепер начувайтеся! — промовляв цей палець. — Тепер начувайтеся, бо це щось, чого ви не бачите, важливий початковий етап прихованого від вас процесу, гідний щонайбільшої уваги. Завдяки ньому всі ми опинилися в цьому місці й часі, у маленькому будиночку на Плоскогір’ї, серед снігу й Ночі. Я, як мертве тіло, а ви — як не надто важливі, підстаркуваті людські Істоти. Але це лише початок. Тільки тепер усе почне відбуватися.