Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 6)

Мій сон був неспокійний, тілом ще перекочувалося обурення й звідкілясь увесь час притягувало ті самі сни про розпечені, розжарені печі, нескінченні котельні із червоними, гарячими стінами. Полум’я, зачинене в печах, з гуготінням вимагало звільнення, аби коли це станеться, вистрибнути назовні із жахливим вибухом і спалити все на попіл. Гадаю, ці сни можуть бути проявом нічної лихоманки, пов’язаної з моєю Недугою.

Я прокинулася вдосвіта, коли було ще зовсім темно. Від незручної пози шия геть затерпла. Сука стояла в головах і вперто вдивлялася в мене, жалібно повискуючи.

Постогнуючи, я встала, щоб її випустити — бо ж усе те випите нею молоко мусило, нарешті, кудись вийти. Крізь відчинені двері війнуло холодним, вологим повітрям, що пахло землею й гниттям — як з могили. Сука підстрибом вибігла перед хату, поцюняла, кумедно піднімаючи задню лапу догори, немовби не могла вирішити, Пес вона, чи Сука. Потім сумно глянула на мене — можу сміливо сказати, що зазирнула глибоко в мої очі — і помчала в бік дому Великої Ступні.

Ось так Сука повернулася до своєї В’язниці.

І слід за нею прохолов. Я гукала її, сердита, що дозволила так легко себе ошукати й виявилася безрадною проти звички жити в неволі. Я вже почала взувати чоботи, але цей страшний сірий ранок перелякав мене. Іноді мені здається, що ми перебуваємо в склепі, великому, просторому, багатомісному. Дивилася на світ, оповитий сірим Мороком, холодним і неприємним. В’язниця не поза нами, вона всередині кожного з нас. Можливо, ми не вміємо без неї жити.

За кілька днів, ще до того, як випав великий сніг, я бачила поліційного «Полонеза» біля дому Великої Ступні. Зізнаюся, я зраділа, побачивши машину. Так, я мала втіху, що Поліція нарешті завітала до нього. Я розклала два вдалих пасьянси. Уявляла собі, що його заарештують, виведуть з кайданками на руках, конфіскують запаси дроту, заберуть пилу (на це Знаряддя слід видавати такий самий дозвіл, як на зброю, бо вона сіє серед рослин велике спустошення). Проте автомобіль від’їхав без Великої Ступні, запали швидкі Сутінки й засніжило. Сука, яку знову зачинили, вила весь вечір. Перше, що я побачила вранці на прекрасному, бездоганно білому снігові, це невпевнені сліди Великої Ступні й жовті плями сечі довкола моєї срібної Смереки.

Ось, про що я згадала, коли ми сиділи на Матожиній кухні. І своїх Дівчаток.

Матога, слухаючи цю розповідь, зварив яйця в мішечок, і подав їх тепер на порцелянових підставках.

— У мене немає такої довіри до органів влади, як у тебе, — сказав він. — Усе слід робити самому.

Не знаю, що він мав тоді на увазі.

3. Вічне Світло

Усе, що народжене з Праху, — тлінне.

Все рано чи пізно Земля поглине.

Коли я повернулася додому, уже геть розвиднілося, і я зовсім утратила пильність, бо мені знову видавалося, що чую тупотіння Дівчаток на підлозі в сінях, бачу їхні запитливі погляди, зморщені чола, посмішки. І тіло відразу приготувалося до ритуалу привітання, до ніжності.

Але вдома панувала пустка. Холодна білість спливала крізь вікна м’якими хвилями й величезний відкритий простір Плоскогір’я настирливо пхався досередини.

Я сховала голову Козулі в гаражі, де було зимно, підкинула дров у піч. У чім була, пішла до ліжка й спала, неначе нежива.

— Пані Яніно.

І за мить знову, голосніше:

— Пані Яніно.

Мене розбудив голос у сінях. Низький, чоловічий, несміливий. Хтось там стояв і кликав, повторюючи моє ненависне Ім’я. Я розсердилася ще дужче: мені знову не давали спати й називали на Ймення, якого я не сприймаю й не люблю. Його дали випадково й бездумно. Так воно буває, якщо Людина не замислюється над значенням Слів, і тим більше Імен, уживаючи їх навмання. Я не дозволяю, аби до мене зверталися «пані Яніно».

Я встала й обтрусила одяг, бо вигляд він мав не найкращий, бо ж я спала вбрана вже другу Ніч, і вийшла з кімнати. У сінях, у калюжі розталого снігу, стояло двоє сільських дядьків. Обидва були високі, кремезні й вусаті. Увійшли, бо я не зачинила дверей і, мабуть, слушно почувалися через це ніяково.

— Ми би вас хотіли просити, аби ви туди прийшли, — захрипло озвався один з них.

Усміхнулися, немов перепрошували, і я розгледіла, що в них однакові зуби. Я знала цих двох, вони працювали на вирубці лісу. Бачила їх у крамниці в селі.

— Я щойно звідти повернулася, — пробурмотіла я.

Вони сказали, що Поліція ще не приїхала й усі чекають на ксьондза. Що Уночі замело дороги. Навіть шляхом до Чехії та Вроцлава неможливо проїхати й «тіри» застрягли в довгих корках. Але новини швидко розносяться околицею й пішки прийшло кілька знайомих Великої Ступні. Мені було приємно почути, що в нього були якісь приятелі. Здавалося, погодні примхи покращують цим людям настрій. Краще вже змагатися зі сніговицею, аніж зі смертю.

Я пішла за ними, ми просувалися в пухнастому, біленькому снігу. Він був свіжий і від низького зимового сонця розквітнув рум’янцем. Чоловіки торували мені дорогу. Обоє взуті в міцні гумові чоботи з повстяними халявами, це тут єдина чоловіча мода. Широкі підошви витоптували для мене вузенький тунель.

Перед будинком стояли кілька інших чоловіків і курили сигарети. Невпевнено вклонилися, уникаючи зустрітися поглядами. Смерть когось зі знайомих позбавляє людину впевненості в собі. У всіх був однаковий вираз обличчя — святочної поваги й офіційного врочистого смутку. Переговорювалися стишеними голосами. Хто докурив, заходив до хати.

Усі, без винятку, мали вуса. Стояли похмуро довкола дивана з тілом. Щохвилини відчинялися двері, й заходили новоприбулі, заносячи до кімнати сніг і металічний запах морозу. То були переважно колишні працівники радгоспу, які зараз отримували допомогу по безробіттю, і час від часу наймалися рубати ліс. Дехто з них їздив на заробітки до Англії, але швидко повертався, наляканий чужиною. Або вперто поралися біля своїх маленьких господарств, від яких не було жодного прибутку, й котрі трималися лише завдяки євросоюзівським дотаціям. Самі чоловіки. У кімнаті стало парко від їхнього дихання, відчувався легенький запах перегару, тютюну й вологого одягу. Поглядали на покійника крадькома, швидко. Чути було шморгання носами, але невідомо, чи від морозу, чи, може, справді на очі цим могутнім мужикам набігали сльози й, не маючи виходу, спливали носом. Не було Матоги чи когось знайомого.

Один із присутніх витягнув з кишені кільканадцять свічечок у металевих мисочках і простягнув їх мені таким упевненим рухом, а я машинально взяла, не дуже розуміючи, що з ними робити. Лише перегодом я оцінила його ідею. О так, довкола треба розставити ці свічки й запалити їх; стане поважно й урочисто. Може, їхнє полум’я визволить сльози, які всякнуть у ці пухнасті вуса. І це принесе всім полегшу. Тож я заходилася коло свічок і подумала, що чимало із присутніх неправильно зрозуміли мої дії. Вони мали мене за розпорядницю церемонії, за провідника похоронної громади, бо коли запалали свічки, усі затихли й утупилися в мене своїми сумними поглядами.

— Тож починайте, — прошепотів той, якого я, здавалося, звідкись знала.

Я нічого не зрозуміла.

— Починайте співати.

— А що треба співати? — я не на жарт занепокоїлася. — Я не вмію співати.

— Будь-що, — відказав він, — найкраще «Вічная пам’ять».

— А чому я?

Тоді той, що стояв найближче, рішуче відповів:

— Бо ви жінка.

Ось воно що. Отак, значить, вони собі вирішили. Я не розуміла, до чого тут моя стать, але не хотіла в таку хвилину опиратися традиції. «Вічная пам’ять». Я пам’ятала її з дитинства; дорослою я не ходила на похорони. Але слів не пригадувала. Та виявилося, що достатньо було лише почати, і весь хор грубих голосів негайно приєднався до мого слабенького, утворюючи невпевнену, фальшиву поліфонію, яка дужчала з кожним наступним повторенням. І мені раптом полегшало, голос став упевненим, і я швидко запам’ятала слова про Вічне Світло, котре, як ми вірили, проллється й на Велику Ступню.

Співали ми так з годину, весь час одне й те саме, доки слова не перестали будь-що значити, немов були морськими камінцями, що їх ненастанно обточують хвилі, від чого ті стають круглими й схожими один на інший, як дві піщинки. Без сумніву, це давало перепочинок, мертве тіло ставало чимраз менш реальним, доки не перетворилося на привід для зустрічі цих спрацьованих людей на вітряному Плоскогір’ї. Ми співали про Світло, яке існує насправді десь далеко й поки що непомітне, але щойно ми всі помремо, то його уздріємо. Зараз дивимося на нього крізь шибку, у криве свічадо, проте колись опинимося з ним віч-на-віч. А воно нас огорне, з нього ми постали. І навіть носимо в собі його часточку, кожен, навіть Велика Ступня. Тому, власне кажучи, смерть повинна нас тішити. Так я думала, співаючи, але насправді ніколи не вірила в жодне персоналізоване наділяння Світлом. Ніякий Господь не займатиметься цим, жоден небесний бухгалтер. Важко було б стільки вистраждати одній особі, тим більше, всевідаючій, гадаю, вона луснула під тягарем цього болю, хіба що раніше забезпечила б собі якісь захисні механізми, як Людина. Лише машина могла б нести весь світовий біль. Тільки механізм, примітивний, ефективний і справедливий.

Проте якщо все мало б відбуватися механічно, наші молитви виявляться непотрібними.