Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 8)

Я була охоронцем статків моїх сусідів, коли самі вони займалися зимовою роботою й розважалися в місті — я проводила тут замість них зиму, захищала їхні будинки від холоду й вологи та пильнувала їхнє тлінне майно. Таким чином я заступала їх у тутешній Темряві.

На жаль, знову озвалася моя Недуга. Так бувало, що вона посилювалася після стресу чи інших незвичайних подій. Іноді достатньо було однієї безсонної Ночі, щоб мене все починало непокоїти.

Тремтіли руки й ноги, здавалося, моїм тілом пробігає струм, немовби його сповивала невидима електрична мережа й хтось несильно карав мене, наосліп. Тоді плечі або ноги хапала несподівана, неприємна судома. Зараз я відчувала, як у мене цілком заніміла ступня, затерпла й поколювала. Йдучи, я тягнула її за собою, шкутильгала. І ще одне: уже кілька місяців у мене постійно були мокрі очі; сльози починали текти раптово й без причини.

Я вирішила, що нині, незважаючи на біль, піднімусь на схил і гляну на все згори. Напевне світ буде на своєму місці. Може, мене це заспокоїть і допоможе моєму горлу розслабитися й тоді мені покращає. Я анітрохи не шкодувала за Великою Ступнею. Та коли минала здалеку його хату, то згадала мертве тіло кобольда в бежевому костюмі, й тоді подумала про тіла всіх знайомих живих, щасливих у себе вдома. І я сама, моя ступня й худе, жилаве тіло Матоги, усе це здалося мені неймовірно сумним, нестерпним. Я глянула на чорно-білий краєвид Плоскогір’я й зрозуміла, що сум — важливе слово в понятті світу. Він основа всього, п’ята стихія, квінтесенція сущого.

Краєвид, що відкрився переді мною, складався з відтінків чорного й білого, сплетених між собою лініями дерев на межах між полями. Там, де трави залишилися нескошеними, сніг не здолав укрити полів однаковою білою площиною. Стебла пробивалися крізь його покрив, і здалеку це виглядало так, ніби велика рука щойно почала черкати якийсь абстрактний візерунок, вправлятися в коротких мазках, делікатних, ледь помітних. Я дивилася на чіткі геометричні фігури полів, смуги й прямокутники, кожен відмінний за своєю структурою, із власним відтінком, усі по-різному схиляються до квапливих зимових Сутінків. І наші будинки, усі сім, порозкидані, як частина довкілля, немовби виросли тут разом із межами, і потік, і місток через нього, усе це здавалося старанно спроектованим і зведеним, можливо, тією ж рукою, яка вправлялася в ескізах.

Я б теж могла нашкіцувати мапу з пам’яті. Наше Плоскогір’я виглядало б на ній, як товстий півмісяць, оточений з одного боку Срібними горами, невеликим, невисоким гірським пасмом, спільним для нас із чехами, а з іншого, польського боку — Білим узгір’ям. На ньому лише одне поселення — наше. Село й містечко лежать унизу, на північному сході, як і вся решта. Різниця рівнів між Плоскогір’ям та рештою Клодзької котловини незначна, але доволі відчутна, аби почуватися тут трохи вищими й дивитися на все зверхньо. Дорога важко піднімається знизу, з північного боку досить похило, але з’їзд із Плоскогір’я східним боком усе ж закінчується доволі стрімко, і взимку це буває небезпечно. Під час суворих зим Управління доріг, чи як там зветься ця установа, забороняє рух на цій трасі. Тоді ми їздимо нею незаконно, на власний ризик. Якщо, звісно у вас добра машина. Власне кажучи, я маю на увазі себе. У Матоги лише мопед, а Велика Ступня пересувався лише топтобусом. Цю стрімку частину ми називаємо Перевалом. Поблизу ще є кам’янисте урвище, але той, хто вважає його природним, помиляється. Це залишилося від колишньої каменоломні, яка вгризалася колись у Плоскогір’я, і напевне геть поглинула би його пащеками бульдозерів. Здається, її планують знову відкрити, і тоді ми зникнемо з поверхні Землі, бо Машини з’їдять нас.

Через Перевал до села веде польова дорога, якою можна проїхати лише влітку. На заході вона переходить в іншу, ширшу, проте ще не головну. Поруч лежить село, яке я називаю Трансильванією, через загальний настрій, який там панує. Там є костьол, крамниця, недіючі лижні підйомники й клуб. Горизонт високий, тож там постійно панують Сутінки. Так мені здається. Край села є ще бічна дорога, що провадить до Лисячої ферми, але я туди не їжджу, у тих краях майже не буваю.

За Трансильванією, перед самим виїздом на міжнародну трасу, є крутий поворот, на якому часто трапляються нещасні випадки. Дизьо назвав його Поворотом Волового Серця, бо якось бачив, як з вантажівки, що їхала з бойні, котра належала одному місцевому крутелику, випав ящик з лівером, і коров’ячі серця розсипалися по дорозі; принаймні так він стверджує. Мені це видається жахливим, і я справді не знаю, чи воно йому не привиділося. Дизьо іноді занадто вразливий щодо певних речей. Асфальт об’єднує між собою міста в Улоговині. За погожої днини з нашого Плоскогір’я можна побачити й дорогу, і нанизані на неї Кудову, Левін, і навіть ген далеко, на півночі, Нову Руду, Клодзько й Зомбковіце, які до війни звалися Франкенштайн.

То вже неблизький світ. Я зазвичай своїм Самураєм їздила до міста через Перевал. За ним можна було звернути ліворуч і під’їхати до кордону, який примхливо звивався і його легко можна було перейти непомітно під час будь-якої тривалої прогулянки. Зі мною часто траплялося через неуважність, що під час свого обходу я діставалася аж сюди. Проте іноді мені подобалося переходити його туди й назад навмисне, цілеспрямовано. Кільканадцять, кількадесят разів. Я бавилася так з півгодини — у перехід через кордон. Мені це справляло приємність, бо я пам’ятала часи, коли таке було неможливе. Я люблю долати різні межі.

Зазвичай спершу я перевіряла дім Професора та його дружини, мій улюблений. Він був невеликий і простий. Мовчазний, самотній будиночок з білими стінами. Самі господарі бували тут рідко, частіше їхні діти приїздили сюди із друзями, і тоді вітер доносив звідтіля галас. Будинок з відчиненими віконницями, освітлений і сповнений голосної музики, здавався мені ледь приголомшеним й оглушеним. Можна сказати, що із цими роззявленими віконними отворами він скидався на тюхтія. Отямлювався, коли молодь виїздила. Його вразливим місцем був стрімкий дах. Сніг зсувався звідти й лежав до травня біля північної стіни, крізь яку волога проникала досередини. Тоді доводилося прибирати сніг, а це зазвичай важка й невдячна праця. Навесні моїм завданням була турбота про садок — посадити квіти й доглядати ті, що вже росли на кам’янистій латочці землі перед будинком. Я робила це з радістю. Траплялося, що треба було виконати дрібний ремонт, тоді я дзвонила до Професора чи його дружини до Вроцлава, а вони переказували мені гроші на рахунок. Тоді треба було знайти майстрів і простежити за їхньою роботою.

Цієї зими я зауважила, що в льоху Професорового будинку оселилися кажани, та ще й чималою родиною. Колись мені довелося туди спуститися, бо причулося, наче внизу тече вода. Ото була б халепа, якби лопнула труба. І я побачила їх сплячих, скупчених громадкою, під кам’яним склепінням; висіли непорушно, проте мені здавалося, що вони спостерігають за мною крізь сон, що світло лампочки відбивається в їхніх розплющених очах. Я пошепки попрощалася з ними до весни і, не виявивши аварії, навшпиньках повернулася нагору.

А в будинку Письменниці влаштували собі кубло Куниці. Я не дала їм жодних імен, бо мені не вдалося їх ані полічити, ані розрізнити. Те, що цих звірків нелегко побачити, є їхньою особливою Здатністю, вони ніби духи. З’являються й зникають так швидко, що годі повірити, чи справді їх бачив. Куниці гарні Тварини. Я могла б мати їх на гербі, якби він мені знадобився. Вони здаються легенькими й беззахисними, та насправді це омана. У житті це небезпечні й підступні Істоти. Ведуть свої приватні війни з Котами, Мишами та Птахами. Воюють між собою. У домі Письменниці куниці залізли між черепицею та ізоляцією горища, підозрюю, що вони сіють там спустошення, нищать мінеральну вату й прогризають дірки в дерев’яних плитах.

Письменниця звичайно приїздила в травні, машиною, ущерть напханою книжками й екзотичними продуктами. Я допомагала їй розпаковувати речі, бо в неї хворий хребет. Вона носила ортопедичний комір, здається, колись потрапила в аварію. А може, її хворий хребет — від постійного писання. Письменниця нагадувала когось, хто пережив Помпею — уся немовби присипана попелом; її обличчя було попелястим, і колір вуст, і сірі очі, і довге волосся, стягнене гумкою й зібране на маківці в невеличку дульку. Коли б я знала її трохи гірше, то напевне прочитала б її книжки.

Та оскільки я знала її краще, то боялася по них сягнути. Може, я знайшла б там себе, описану так, що годі впізнати. Або свої улюблені місця, які для неї означають дещо зовсім інше, ніж для мене. У певному розумінні такі люди, як вона, ті, що володіють пером, бувають небезпечними. Відразу починаєш підозрювати нещирість — що така людина не є собою, вона — око, яке невпинно спостерігає, а те, що бачить, перетворює на речення; таким чином позбавляє дійсність усього найважливішого, того, що неможливо висловити.

Вона залишалася тут до кінця вересня. Переважно не виходила з дому; лише інколи, коли спека, незважаючи на наші вітри, ставала нестерпною й липкою, Письменниця вкладала своє попелясте тіло на шезлонгу й нерухомо лежала на сонці, старіючи дедалі сильніше. Якби я могла побачити її ступні, може, виявилося б, що вона також не була Людською Істотою, а якоюсь іншою формою існування. Русалкою логосу, сильфідою. Іноді до неї приїздила її подруга, темноволоса, сильна жінка з яскраво нафарбованими вустами. На обличчі в неї була коричнева родимка, що на мою думку, вказує на те, що Венера в мить її Народження перебувала в першому домі. Тоді вони разом готували, ніби пригадуючи атавістичні родинні ритуали. Декілька разів минулого літа я їла з ними: пряний суп з кокосовим молоком, деруни з лисичками. Вони смачно готували. Подруга ніжно ставилася до Попелястої й турбувалася про неї, ніби та була дитиною. Ця жінка поводилася дуже впевнено.