Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 10)
Я роздумувала про загрозу наглої смерті, тож довелося перевірити хілег, його дім та планети в цьому домі. При цьому я звернула увагу на те, котра зі шкідливих планет — Марс, Сатурн чи Уран — є сильнішою за хілег й утворює з ним поганий аспект.
Того дня я сіла до роботи й витягла з кишені пожмаканого аркушика, на якому записала дані Великої Ступні, щоб перевірити, чи його смерть навідалася до нього слушної години. Коли я вводила дату його народження, то зиркнула на аркушика з даними. І побачила, що записала їх на календарі полювання, на сторінці «Березень». У таблиці були вміщені фігурки Тварин, на яких можна полювати в березні.
Гороскоп вигулькнув переді мною на екрані й на годину прикував мою увагу. Спершу я глянула на Сатурн. Саме він у постійному знакові часто віщує, що людина помре, подавившись, задихнувшись або повісившись.
Я морочилася з Гороскопом Великої Ступні два вечори, доки не подзвонив Дизьо й довелося відрадити хлопця від ідеї приїхати. Його старенький мужній «Фіатик» загрузнув би в розквецяному снігу. Нехай собі цей золотий хлопець перекладає Блейка у своєму робітничому гуртожитку. Нехай у темних закамарках свого розуму проявляє англійські негативи, що перетворяться на польські фрази. Було б краще, якби він приїхав у п’ятницю, тоді я розповіла б йому все, і як доказ, продемонструвала точний порядок зірок.
Мені слід бути обережною. Зараз я наважуся це сказати: на жаль, Астролог з мене кепський. У моєму характері є така собі болячка, яка затьмарює картину розташування планет. Я дивлюся на них крізь власний страх і, незважаючи на вдавану погідність, яку мені наївно й простодушно приписують люди, бачу все, неначе в темному свічаді, крізь закіптюжену шибку. Я дивлюся на світ так само, як інші на затемнення Сонця. Так, я бачу затемнення Землі. Бачу, як ми просуваємося навпомацки у вічному Мороці, немов комахи, спіймані й запхнуті до коробки жорстокою дитиною. Нас легко скалічити й скривдити, поламати на шматки наше майстерно збудоване химерне існування. У всьому я дошукуюся чогось ненормального, жахливого й загрозливого. Бачу самі Катастрофи. Але якщо початком є Падіння, невже можна впасти ще нижче?
У будь-якому разі, я знаю дату власної смерті, і тому почуваюся вільною.
5. Світло крізь дощ
«В’язниці зводять з каменів Закону,
борделі — із цеглин Релігії».
Удар, віддалений тріск, немовби хтось у сусідній кімнаті ляснув по надмуханій паперовій торбинці.
Я сіла на ліжку із жахливим передчуттям, що відбувається щось лихе, і що цей звук міг бути вироком на чиєсь життя. Почулися наступні, тож я почала квапливо вбиратися, ще не зовсім прокинувшись. Спинилася посередині кімнати, заплутавшись у светрі й усвідомивши раптове власне безсилля — що робити? Як завжди в такі дні була чудова погода, бог погоди вочевидь сприяє мисливцям. Сонце сліпуче сяяло, воно щойно зійшло, ще червоне від зусиль, і кидало довгі, сонні тіні.
Я вийшла з будинку, і мені знову здалося, наче мене випередять Дівчатка, вибіжать просто на сніг, радіючи цій днині, і демонструватимуть свою втіху так відверто й безсоромно, що передадуть її й мені. Кину в них сніжкою, а вони сприймуть це як дозвіл на будь-які їхні пустощі й розпочнуть свої безладні гонитви, у яких переслідувачка раптом стає переслідуваною й причина їхньої біганини щомиті змінюється, а радість, нарешті, стає такою величезною, що немає іншого способу, аби її висловити, тільки безтямно бігати довкола дому.
Я знову відчула на щоках сльози, може, треба звернутися до лікаря Алі, який, щоправда, дерматолог, але знається на всьому й усе розуміє. Мабуть, мої очі дуже хворі.
Швидко прямуючи до Самурая, я зняла зі сливи поліетиленовий пакет, повний льоду, і зважувала його в руці. «Die kalte Teufelshand», зринуло здалеку, з минулого. Це «Фауст»? Холодна рука диявола. Самурай завівся з першого разу й покірливо, немовби відчуваючи мій стан, рушив крізь сніги. У багажнику загримотіли лопати й запасне колесо. Важко було встановити, звідки долинають постріли; вони відлунювали від стіни лісу, наростали. Я поїхала в напрямку переходу й через якісь два кілометри вгледіла їхні автомобілі — круті джипи й невелику вантажівку. Якийсь Чоловік стояв біля них і курив сигарету. Я додала газу й проїхала повз цей табір. Самурай вочевидь знав, що мені потрібно, бо завзято розбризкував довкола мокрий сніг. Чоловік пробіг за мною кілька метрів, вимахуючи руками, певне, намагався мене зупинити. Але я не звертала на нього уваги.
Я побачила, як вони йшли нещільною лавою. Двадцять, тридцять чоловіків у зелених мундирах, захисних плямистих вітрівках і цих дурнуватих капелюхах з пір’їною. Я спинила машину й побігла до них. За мить упізнала кількох. Вони теж мене зауважили й дивилися зі здивуванням, весело перезираючись.
— Що тут у дідька відбувається? — гукнула я.
Один з них, загонич, підійшов до мене. Це був той самий вусань, котрий заходив на другий день після смерті Великої Ступні.
— Пані Душейко, просимо не наближатися, це небезпечно. Будь ласка, йдіть звідси. Ми стріляємо.
Я замахала руками йому перед обличчям.
— Це ви забирайтеся геть. Бо подзвоню до Поліції.
До нас підійшов другий, що відділився від решти, я його не знала. Одягнений у класичний мисливський стрій із капелюхом. Лава рушила; усі тримали перед собою рушниці.
— Не варто, пані, — чемно озвався він. — Тут уже є Поліція, — чоловік поблажливо всміхнувся. Справді, віддалік я розгледіла череватого Коменданта Поліції.
— Що таке? — крикнув хтось.
— Нічого, нічого, це та літня пані з Люфтцуга. Поліцію хоче викликати, — у його голосі вчувалася іронія.
Я зненавиділа його.
— Пані Душейко, не дурійте, — примирливо озвався Вусань. — Ми й справді тут стріляємо.
— Ви не маєте права забивати живі Створіння! — вигукнула я щосили. Вітер вихопив мені ці слова просто з вуст і поніс по цілому Плоскогір’ю.
— Усе гаразд, їдьте додому, пані. Ми стріляємо фазанів, — заспокоював мене Вусань, немов не розуміючи мого протесту. А другий кинув солодкаво:
— Не сперечайся з нею, вона навіжена.
І тоді мене охопив Гнів, істинний, так би мовити, Господній. Ударив десь усередині гарячою хвилею. Від цієї енергії стало приємно; здавалося, що вона підняла мене в повітря, маленький і разом з тим потужний вибух у всесвіті мого тіла. У ньому палав вогонь, нейтронна зірка. Я вирвалася вперед і штовхнула чоловіка в дурнуватій шапці так сильно, що він гепнув у сніг, абсолютно приголомшений. А коли Вусань кинувся йому на допомогу, я напала на нього, зацідила в плече щосили. Він зойкнув. Я вам не слабенька дівчинка.
— Гей, гей, жінко, це що за жарти? — його обличчя скривилося від болю й він намагався схопити мене за руки.
Тоді ззаду підбіг той, що стояв біля машин, мабуть, їхав за мною й схопив мене наче в лещата.
— Я проведу вас до авто, — проказав мені на вухо, але він зовсім не проводжав, а тягнув назад так, що я впала.
Вусань допоміг мені підвестися, але я відштовхнула його з відразою. У мене не було жодних шансів проти них.
— Не хвилюйтеся, пані. Ми тут законно.
Він так і сказав: «законно».
Я обтрусила сніг і подалася до машини, тремтячи від нервів і спотикаючись. Тим часом мисливці розчинилася в низьких заростях, молодих вербах на заболочених луках. За мить знову залунала стрілянина; вони вбивали Птахів. Я сіла в авто й закам’яніла, поклавши руки на кермо, але довелося трохи почекати, перш ніж я змогла рушити.
Я їхала додому, плачучи від безсилля. У мене тремтіли руки і я вже знала, що це погано скінчиться. Самурай з полегшеним зітханням зупинився перед будинком, і мені здалося, що він цілковито на моєму боці. Притулилася обличчям до керма. Сумно озвався клаксон, як волання. Як жалобний зойк.
Моя зрадлива Недуга з’являється зненацька, ніколи невідомо, коли вона прийде. Тоді в моєму тілі щось відбувається, починають боліти кістки. Це біль неприємний, млосний, як я його називаю. Триває без перерви, не зникає годинами, іноді цілими днями. Від нього неможливо сховатися, немає на нього таблетки чи уколу. Мусить боліти, так само, як річка мусить текти, а вогонь палати. Злостиво нагадує, що я складаюся з матеріальних частинок, які руйнуються щосекунди. Може, до нього можна було б звикнути? Жити з ним так, як люди мешкають в Освенцімі чи Хіросімі й зовсім не замислюються про те, що тут сталося колись. Просто живуть.
Проте після болю кісток приходить біль живота, невпинно болить нутро, печінка, усе, що там у нас усередині. На деякий час біль можна спинити глюкозою, яку я завжди ношу в кишені у флакончику. Ніколи не відомо, коли станеться Напад, коли мені погіршає. Іноді мені здається, що насправді я складаюся із самих симптомів хвороби, я фантом, зроблений з болю. Коли я вже не можу знайти собі місця, то уявляю, що на животі, від шиї до самого лобка в мене є замок-блискавка, і я повільно його розстібаю, згори вниз. І тоді витягаю руки з рук, а ноги з ніг, і вилускую голову з голови. Вислизаю із власного тіла, і воно злітає з мене, як старе вбрання. Я менша й тендітна, майже прозора. Моє тіло, ніби в Медузи, біле, молочне, мерехтливе.
Лише ця фантазія приносить полегшу. О так, тоді я вільна.
Наприкінці тижня, у п’ятницю, ми домовилися з Діонізієм на пізніше, ніж зазвичай, бо мені було так погано, що я вирішила піти до лікаря.