Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 11)

Я сиділа в коридорі в черзі й згадала, як ми познайомилися з доктором Алі.

Минулого року мене знову попекло Сонце. Мабуть, я виглядала досить жалюгідно, якщо перелякані медсестри провели мене просто до відділення. Там довелося чекати, а що я зголодніла, то витягла з торби печиво, посипане кокосовою стружкою, і наминала його. Лікар з’явився за кілька хвилин. Він був світло-коричневий, як волоський горіх. Глянув на мене й проказав:

— Я теж люблю кокосову стрижку.

І цим відразу мені сподобався. Виявилося, що він мав таку собі Особливість — як ті, хто вивчив польську вже в дорослому віці, й інколи замінював одні слова на зовсім інші.

— Зараз подавлюся, що з вами таке, — сказав він.

Цей Чоловік дуже ретельно зайнявся моєю Недугою, не лише шкірною. Його темне обличчя завжди було спокійним. Він неквапно оповідав мені якісь хитромудрі історії, міряючи в цей час пульс і тиск. О, він, мабуть, далеко виходив поза обов’язки дерматолога. Алі, котрий походив із Близького Сходу, застосовував надзвичайно традиційні й поважні методи лікування шкірних хвороб — загадував провізором в аптеці готувати дуже складні мазі й креми, що містили страшенно багато складників і вимагали купу часу. Я здогадувалася, що через це його не надто любили навколишні аптекарі. Його мікстури мали дивовижні кольори й приголомшливі запахи. Може, Алі здавалося, що лікування алергічної висипки повинно бути не менш видовищне, ніж сама висипка.

Нині він уважно оглянув також синці на моїх плечах.

— Звідки це взялося?

Я таким не переймалася. Легенького удару завжди було досить, щоб я місяць ходила із червоною плямою. Доктор Алі зазирнув мені в горло, обмацав лімфовузли й послухав легені.

— Будь ласка, випишіть мені ліки, після яких я б не відчувала болю, — сказала я. — Адже такий засіб має бути. От, чого я б хотіла. Щоб нічого не відчувати, не непокоїтися, аби спати. Це можливо?

Він заходився виписувати рецепти. Над кожним довго замислювався, гризучи кінчик ручки, нарешті вручив мені жмут папірців, і кожні ліки треба було виготовляти на замовлення.

Я пізно повернулася додому. Уже геть споночіло, відучора віяв вітер з полонини, тож сніг танув на очах і падав густий сніг із дощем. На щастя, вогонь у печі не згас. Дизьо теж запізнився, бо нашою дорогою знову неможливо було проїхати через грузький, ковзкий сніг. Він покинув свого маленького «Фіата» край дороги й причалапав пішки, змоклий і змерзлий.

Дизьо, Діонізій, з’являвся в мене щоп’ятниці, а оскільки їхав відразу після роботи, то я готувала обід саме того дня. Раз на тиждень, бо для себе я варю в неділю велику каструлю супу, який потім щодня розігріваю. Зазвичай мені вистачає його до середи. У четвер я харчуюся всухом’ятку або замовляю в місті піцу «Маргарита».

У Дизя жахлива алергія, і тому я не можу дати волю своїй кулінарній фантазії. Для нього треба готувати без молочних продуктів, горіхів, перцю, яєць, пшеничного борошна, що дуже обмежує наше меню. Тим більше, що ми не вживаємо м’яса. Іноді, коли він поласиться на щось заборонене, його шкіра вкривається сверблячою висипкою, а маленькі пухирці наповнюються рідиною. Тоді він починав страшенно чухатися, а подряпини на шкірі перетворювалися на роз’ятрені рани. Краще було не експериментувати. Навіть Алі своїми мікстурами не вдалося вгамувати Дизевої алергії. Її природа була таємничою й підступною, а симптоми весь час змінювалися. Жоден тест не спіймав її на гарячому.

Дизьо витягав з пошарпаного рюкзака зошита й купу кольорових ручок, на які він нетерпляче поглядав за обідом, а потім, коли ми вже поз’їдали все дощенту й посьорбували чорний чай (іншого не визнаємо), звітував, що йому вдалося зробити цього тижня. Дизьо перекладав Блейка. Так він вирішив кілька років тому й дотепер ретельно дотримувався свого плану.

Колись, давно, він був моїм учнем. Зараз йому було за тридцять, але власне кажучи, хлопець ніяк не відрізнявся від того Дизя, який ненавмисне заклацнувся в туалеті під час випускного іспиту з англійської й через це не склав екзамена. Посоромився покликати на допомогу. Він завжди був дрібнокостий, хлопчакуватий, може навіть скидався на дівчину, з невеличкими долонями й м’яким волоссям.

Дивно, що доля знову звела нас через багато років після цих невдалих випускних, тут на ринковій площі в місті. Я побачила його якось, виходячи з пошти. Він ішов отримати замовлені через Інтернет книжки. На жаль, я мабуть, дуже змінилася, бо він не впізнав мене відразу, а витріщився, роззявивши рота й кліпаючи очима.

— Це ви? — прошепотів він перегодом, здивований.

— Діонізій?

— Що ви тут робите?

— Живу тут неподалік. А ти?

— Я теж, пані вчителько.

І тоді ми, не змовляючись, кинулися одне одному в обійми. Виявилося, що працюючи у Вроцлаві поліційним інформатиком, він не уникнув певних реорганізацій та реструктуризацій. Йому запропонували роботу на периферії, навіть забезпечили тимчасовим житлом у гуртожитку, доки він не підшукає собі підходяще помешкання. Проте Дизьо не знайшов квартири й продовжував жити в цьому місцевому робітничому гуртожитку, величезному, огидному, бетонному, де зупинялися всі галасливі екскурсії дорогою до Чехії, а фірми влаштовували свої інтеграційні забави з пиятикою до самого ранку. Мав там чималу кімнату з коридорчиком, а кухня була на поверсі, спільна для всіх.

Зараз він працював над «Першою книгою Урізена», і якраз це здавалося мені набагато складнішим, ніж попередні «Пекельні прислів’я» та «Пісні цнотливості», у роботі над якими я йому віддано допомагала. Мені справді було важко, бо я не розуміла нічогісінько із цих прекрасних драматичних картин, котрі Блейк вичаровував словами. Невже він справді так думав? Що описував? Де це? Де це відбувається й коли? Це легенда чи міф? Я питалася в Дизя.

— Це діється завжди й усюди, — відповідав Дизьо із блиском в очах.

Закінчивши якийсь уривок, він поважно перечитував уголос кожен рядок, чекаючи на мої зауваження. Іноді здавалося, що я розумію лише окремі слова й узагалі не вловлюю їхнього змісту. Мені не надто щастило допомогти хлопцеві. Я не любила поезію й усі вірші на світі були для мене занадто складними й незрозумілими. Не могла збагнути, чому всіх цих захоплень не можна описати по-людськи — прозою. Тоді Дизьо нетерпеливився й гарячкував. Мені подобалося так його піддражнювати.

Я не думаю, що якось особливо допомагала в перекладі. Йому це вдавалося краще, його розум був меткіший, цифровий, так би мовити; а мій продовжував залишатися аналоговим. Дизьо швидко схоплював зміст і вмів подивитися на речення, яке саме перекладав, зовсім з іншого боку, відкинути зайву прив’язаність до слова, відштовхнутися від нього й повернутися із чимось абсолютно новим, прекрасним. Я повсякчас підсувала йому сільничку, бо вірю у власну Теорію, що сіль значно підсилює процеси передачі нервових імпульсів між синапсами. І він звик занурювати в ній послиненого пальця, а потім злизувати з нього сіль. Я свою англійську добряче встигла забути, мені не допомогла б навіть сіль з усієї Велички,[3] а крім того, така копітка праця швидко мені набридала. Я почувалася цілком безпорадною.

Бо як перекласти лічилку, якою могли б розпочинати забаву малі діти, замість того, щоб без кінця повторювати «Ене бене рес»:

Every Night & every Morn Some to Misery are Born Every Morn & every Night Some are Born to sweet delight, Some are Born to Endless Night.

Це найвідоміший Блейків віршик. Його неможливо перекласти, щоб не втратити ритм, риму й дитинну лаконічність. Дизьо брався за нього багато разів, і це нагадувало розв’язування шаради.

Зараз він з’їв суп; страва розігріла його, і хлопець розчервонівся. Волосся наелектризувалося від шапки, і над головою був невеликий, кумедний ореол.

Того вечора нам було важко зосередитися на перекладі. Я втомилася й почувалася страшенно ніяково. Не могла думати.

— Що з тобою? Ти нині дуже розсіяна, — зауважив Діонізій.

Він мав рацію. Болі послабилися, але цілковито не вщухли. Погода була жахлива, віяв вітер, падав дощ. Коли дме вітер з полонини, важко буває зосередитися.

— Який демон пустку цю відразливу створив? — запитав Дизьо.

Блейк пасував до настрою цього вечора: нам здавалося, що небо низько нависло над Землею так, що всім сущим Створінням залишилося небагато простору для життя, небагато повітря. Низькі, темні хмари цілий день мчали небом, а зараз, пізнього вечора, терлися об вершини своїми мокрими животами.

Я переконувала його залишитися на Ніч, інколи так бувало — тоді я стелила Дизеві на канапі в моїй невеличкій вітальні, вимикала електрокамін і залишала відчинені двері до кімнати, де спала сама — аби ми чули дихання одне одного. Але нині він не міг. Пояснював, сонно потираючи лоба, що комендатура переходить на якусь іншу комп’ютерну систему; мені не надто хотілося заглиблюватися, на яку саме, важливо було, що через це в нього була купа справ. Мусив прийти на роботу рано вранці. А тут ще й ця відлига.

— Як ти доїдеш? — непокоїлася я.

— Байдуже, аби до асфальту.

Мені не до вподоби було, що він іде. Я накинула на себе дві куртки, надягла шапку. Ми були в жовтих непромокальних гумових плащах, у яких скидалися на гномів. Я провела його до дороги й охоче пішла б з ним далі, до асфальту. У нього під сподом була благенька куртка, що висіла на ньому, немов на кілку, а черевики, хоча й сушилися на батареї, анітрохи не висхли. Але він був проти, щоб я йшла далі. Ми попрощалися на дорозі, і я вже було рушила додому, як він покликав мене.