Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 13)
Чорний Плащ привітався з нашої трійцею, по-солдатському потиснувши нам правиці, наче ми були якимись скаутами, а він нашим чотовим. Ми саме зробили добрий учинок, і він нам дякує. Лише на Дизя глянув з підозрою:
— Здається, ми знайомі?
— Так, я працюю в комендатурі. Певне, бачилися.
— Це мій друг. Приїздить сюди щоп’ятниці, бо ми разом перекладаємо Блейка, — поквапилася я з поясненнями.
Він несхвально глянув на мене й попрохав сісти з ним до машини. Коли ми приїхали до Перевалу, поліцейські обгородили місце довкола колодязя поліетиленовою стрічкою й увімкнули прожектори. Дощ лив, і в їхньому світлі краплини ставали довгими сріблястими нитками, схожими на ялинковий серпантин.
Ми просиділи в комісаріаті весь ранок, утрьох, хоча, власне кажучи, Матога абсолютно даремно. Він виглядав переляканим, і я почувалася страшенно винною, що втягнула його в цю халепу.
Нас допитували так, наче це ми власноруч замордували Коменданта. На щастя, у них у відділку виявився незвичайний автомат, який робив каву, а крім того готував ще й гарячий шоколад. Він був смачнющий, і це відразу мене підкріпило, хоча зважаючи на свою Недугу, я мала б трохи більше берегтися.
Коли нас відвезли додому, було вже добряче пополудні. Вогонь у печі згас, тож довелося поморочитися, щоб розпалити його знову. Я заснула навсидячки на дивані. Одягнена. Не почистивши зубів. Спала як забита, а над ранком, коли за вікном ще панувала темрява, раптом почула якісь дивні звуки, і мені здалося, наче опалювальний котел перестав працювати, його лагідне гудіння припинилося. Я накинула щось на себе й спустилася вниз. Відчинила двері до котельні.
Там стояла моя Мама, у квітчастій літній сукні та з торбинкою через плече. Вона виглядала стурбованою й збентеженою.
— Заради бога, що ти тут робиш, Мамо? — вигукнула я приголомшено.
Вона склала вуста так, ніби хотіла мені відповісти і якусь мить безгучно ними ворушила. Потім спинилася. Її погляд неспокійно ковзав по стінах і стелі котельні. Не розуміла, куди потрапила. Знову спробувала щось вимовити, і знову спинилася.
— Мамо, — прошепотіла я, намагаючись спіймати її погляд, що повсякчас уникав мене.
Я розсердилася на неї, бо ж вона давно померла. Матері, які вже відійшли від нас, так не поводяться.
— Як ти тут опинилася? Тут не місце для тебе, — я почала було їй дорікати, але раптом мені стало страшенно сумно. Мама поглянула переляканими очима й почала придивлятися до стін, зовсім знічена.
Я збагнула, що ненавмисне витягнула її звідкілясь. Що це я винна.
— Йди звідси, Мамо, — лагідно сказала я.
Але вона мене не слухала, може, навіть і не чула. Її погляд не бажав зупинятися на мені. Знервована, я захряснула двері котельні й тепер стояла по той бік, прислухаючись. Чула тільки шелестіння, щось схоже на шурхіт Мишей чи Короїдів у дереві.
Я повернулася на диван. Щойно я прокинулася вранці воно мені все пригадалося.
6. Тривіальне й банальне
Дика Сарна, що в лісі літує,
Людську Душу від скрухи рятує.
Здавалося, Матога був створений для самотнього життя, так, як і я, але самотність кожного з нас ніяк не поєднувалася з іншою. Після цих драматичних подій життя продовжувалося по-старому. Наближалася весна, тож Матога завзято заходився давати всьому лад і без сумніву в затишку своєї майстерні вже готував різні Знаряддя, якими невдовзі псуватиме мені життя — наприклад, електропилку, секатор і найненависнішу для мене річ — косарку для трави.
Іноді я помічала його худорляву, ледь згорблену постать під час моїх щоденних ритуальних обходів, проте завжди здалеку. Якось навіть помахала йому з гірки, але він не відповів. Може, не добачив мене.
На початку березня зі мною стався черговий Напад, неймовірно дошкульний, і мені на мить сяйнула думка, щоб подзвонити до Матоги або дошкандибати до нього й постукати у двері. У печі згас вогонь, а в мене не ставало сил спуститися вниз. Похід до котельні ніколи не належав до приємних. Я пообіцяла собі, що коли мої клієнти приїдуть улітку до своїх будинків, скажу їм, що на жаль, надалі я більше не візьмуся за цю роботу. І можливо, це останній рік, коли я тут живу. Може, до наступної зими мені доведеться повернутися до свого маленького помешкання на вулиці В’язничній у Вроцлаві, біля самого університету, звідки можна годинами спостерігати, як Одер, наче гіпнотизуючи, вперто котить свої води на північ.
Добре, що мене навідував Дизьо й розпалював вогонь у цій старій печі. Возив із дровітні возиком дрова, просяклі березневою вогкістю. Вони давали багато диму й мало тепла. Зі слоїка квашених огірків і таких-сяких овочів умів зварити смачний суп.
Декілька днів я лежала, підкорившись своєму збунтованому тілу. Терпляче переносила затерпання ніг, і це нестерпне відчуття, наче вони палають вогнем. Пісяла червоним і, запевняю вас, що унітаз, заповнений червоною рідиною, справляє жахливе враження. Заслоняла вікна, бо не могла стерпіти яскравого березневого світла, що відбивалося від снігу. Біль краяв мій мозок.
У мене є така собі власна Теорія. Сталася жахлива річ, а саме те, що мозочок було неналежним чином сполучено з мозком. Можливо, це найбільший збій у нашому програмному забезпеченні. Хтось нас кепсько спроектував. Через це ми повинні підлягати заміні. Якби наш мозочок сполучався з мозком, ми володіли б вичерпними знаннями про власну анатомію, про те, що відбувається всередині нашого тіла. О, казали б ми собі, у мене в крові впав рівень калію. Третій шийний хребець якийсь напружений. Периферичний кров’яний тиск нині низький, треба рухатися, а після вчорашніх яєць під майонезом рівень холестерину зріс, тож слід зважати на те, що ми їмо.
Ми маємо це наше тіло, обтяжливий тягар, властиво кажучи, нічого про нього не знаємо й потребуємо різноманітних Знарядь, аби пізнати найприродніші процеси. Хіба це не обурливо, що коли востаннє лікар хотів перевірити, як ведеться моєму шлункові, то наказав зробити гастроскопію? Мені довелося ковтати товстелезну трубку й лише за допомогою камери можна було роздивитися, що ж там у ньому таке. Єдине грубе й примітивне Знаряддя, яким нас обдарували, щоб бодай якось компенсувати незручності, це біль. Янголи, якщо вони, звісно, існують, певне, регочуться до нестями, дивлячись на нас. Отримати тіло й нічогісінько про нього не знати. Без інструкції з експлуатації.
На жаль, похибку було зроблено вже із самого початку, так само, як інші помилки.
Проте добре, що в мене змінилися години сну; я засинала на світанку й прокидалася пополудні, може, це був природний захист від денного світла, від дня взагалі й усього, що з ним пов’язане. Я прокидалася, а може все це відбувалося уві сні, і часто чула кроки Дівчаток на приступцях, їхнє тупотіння, й мені здавалося, наче все, що сталося за останній час, було страшною галюцинацією, викликаною лихоманкою. І це були чудові хвилини.
У напівсні я також думала про Чехію. З’являвся кордон, а за ним ця чудова, лагідна країна. Усе там осяяне Сонцем, позолочене світлом. Біля підніжжя Столових гір, які, здавалося, виросли лише для краси, лани дихають спокоєм. Дороги прямі, потоки чисті, а в загонах біля хат пасуться Олені й Муфлони; до комбайнів прив’язують дзвоники, щоб легенько відлякувати й відганяти на безпечну відстань Зайченят, які гасають у житі. Люди не поспішають і не змагаються між собою в усьому. Не женуться за химерами. Їм подобається жити так, як є, радіти тому, що вони мають.
Дизьо нещодавно розповідав мені, що в маленькій книгарні в чеському Наході він знайшов непогане видання Блейка, тож тепер ми собі уявляємо, як ці добрі люди, котрі живуть по той бік кордону й розмовляють між собою м’якою, дитинною мовою, вечорами розпалюють вогонь у камінах і читають Блейка. І може, сам Блейк, якби був живий, побачивши це все, сказав, що у Всесвіті є такі місця, де ще не відбувся Занепад, світ не став з ніг на голову й залишився Едемом. Людина тут не керується законами розуму, дурнуватими й штивними, а серцем та інтуїцією. Люди не переливають з пустого в порожнє, хизуючись своїми знаннями, а створюють неймовірні речі, послуговуючись фантазією. Держава перестала бути кайданами, щоденним тягарем і допомагає людям втілити їхні мрії й сподівання. А Людина не може бути якимсь гвинтиком у системі, виконувати функцію, вона — вільна Істота. Таке снувалося в моїй голові, і від цього моє лежання ставало навіть приємним.
Інколи мені здається, що лише хворий може бути справді здоровим.
Першого ж дня, коли хвороба попустила, я щось накинула на себе і, переслідувана почуттям обов’язку, подалася оглянути свої володіння. Я була квола, немов картопляний пагін, що виріс у темряві підвалу.
Виявилося, що сніг, танучи, зірвав ринву на будинку Письменниці й зараз вода ллється просто дерев’яною стіною. Неодмінно вчепиться грибок. Я подзвонила до неї, але її звісно, не було вдома, а може, й у Польщі. Це означало, що з ринвою мені доведеться давати раду самій.
Не секрет, що будь-які труднощі пробуджують у нас справжні життєві сили. Мені справді стало краще, лише ліву ногу продовжував шарпати біль, ніби електричний струм, тому я переставляла її, не згинаючи, наче протез. Потім, коли довелося принести драбину, я взагалі перестала перейматися Недугою. Забула про біль.