Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 15)
Спершу кожен з нас писав власну версію, потім ми їх порівнювали й починали переплітати наші ідеї.
Це трохи нагадувало складні комбінації під час гри в скребл.
або:
— І чого ми зупинилися на цьому «У Край Жінок і Край Мужчин» наприкінці? — запитала я. — А якщо зробити отак:
«У Край Жінок і Край Мужів…», — тоді б воно чудово римувалося з «онімів».
Дизьо мовчки гриз нігті й нарешті переможно запропонував:
Мені ця «Юдоль» не подобалася, але ми відразу просунулися й до десятої години увесь вірш був готовий. Потім ми з’їли запечені корені петрушки з оливою. І ще рис із яблуками й цинамоном.
Після цієї чудової вечері, замість того, щоб аналізувати складні місця в поемі, ми якось мимохіть повернулися до справи Коменданта. Дизьо досить добре орієнтувався в тому, що було відомо Поліції. Адже в нього був доступ до всієї поліційної мережі. Звісно, усього він не знав. Слідство у справі Комендантової смерті проводила вища інстанція. Крім того, Дизьо мусив зберігати службову таємницю, але ж мене це не стосувалося. Що я могла зробити навіть з найбільшим секретом, почутим від нього? Я навіть пліткувати не вмію. Тому він зазвичай багато чого мені розповідав.
Так, наприклад, було відомо, що Комендант загинув від удару головою об щось тверде, найімовірніше, коли він несподівано впав до напівзасипаного колодязя. Також з’ясувалося, що він був напідпитку, що мало б пом’якшити падіння, бо п’яні люди завжди гнучкіші. Разом з тим, цей удар у голову виглядав на занадто сильний як на звичайне падіння до колодязя. Він мав би гепнутися з кількаметрової висоти. Проте іншого пояснення не знайшли. Комендант ударився в скроню. Імовірне Знаряддя виявилося відсутнім. Доказів не було. Зібрали трохи сміття — обгортки від цукерок, поліетиленові пакети, старі бляшанки, зужитий презерватив. Погода була жахлива, а спеціальна група прибула досить пізно. Віяв сильний вітер, падав дощ і блискавично наступала відлига. Ми обоє дуже добре запам’ятали цю Ніч. Сфотографували дивні відбитки на землі, ті, про які я стверджувала, що це сліди козулиних ратиць. Проте Поліція не була певна, чи були там ці сліди взагалі, а якщо й були, то чи мали якийсь зв’язок зі смертю. За таких обставин цього не можна було перевірити. Та й сліди черевиків були занадто нечіткі.
Проте виявилися несподівані нюанси. Комендант мав із собою двадцять тисяч злотих, у сірому конверті, запхнутому за пасок штанів. Гроші були рівненько розкладені двома купками, стягнуті аптечними гумками. І це найдужче здивувало слідчих. Чому гаданий убивця їх не забрав? Не знав про них? А якщо це був той, хто дав йому ці гроші? І за віщо? Коли невідомо, у чім справа, то напевне йдеться про гроші. Так кажуть, але я думаю, що це занадто просто.
Припускали також нещасний випадок, але це була дуже маловірогідна версія. Бо це мало виглядати так: Комендант був п’яний і шукав сховку для грошей, і тоді впав до Колодязя й забився.
Проте Дизьо наполягав, що це було Вбивство.
— Мені підказує це моя інтуїція, ми були там перші. Пригадуєш, злочин висів там у повітрі?
Я була тієї самої думки.
7. Промова до Пуделя
Кінь, що його заповзялись шмагати,
Благає Небеса про Кров Розплати.
Поліція мучила нас ще довго. Ми з’являлися на допитах, принагідно залагоджуючи в місті різні справи — купівлю насіння, євросоюзівські доплати, а якось навіть до кіно подалися. Бо ми завжди їздили разом, навіть якщо викликали тільки одного з нас. Матога зізнався в Поліції, що чув машину Коменданта, котра із завиванням гуркотіла повз наші будинки того пообіддя. Розповів, що Комендант завжди, як був напідпитку, ганяв манівцями, тож не надто здивувався.
Поліцейські, які прислухалися до його свідчень, напевне почувалися ніяково.
На жаль, я не могла підтвердити того, що сказав Матога, хоча й дуже хотіла.
— Я була вдома й не чула жодної машини, і не бачила Коменданта. Мабуть, я підкидала дров до печі в котельній, а туди не долинають жодні звуки з дороги.
І мене швидко перестало це цікавити, хоча протягом останніх тижнів усі навколо не говорили ні про що інше, висуваючи найнеймовірніші припущення. Я просто намагалася не думати про це — хіба ж мало смерті довкола, щоб з маніакальною впертістю займатися лише цією?
Я повернулася до одного з моїх Досліджень.
Цього разу уважно аналізувала роздруковану якнайповнішу програму телепередач і встановлювала залежність між змістом фільмів, що показували якогось дня, та розташуванням планет. Взаємні зв’язки були дуже помітні й здавалися очевидними. Я часто замислювалася, чи там, на телебаченні, людина, яка укладає програму, не намагається похвалитися перед нами своїми ґрунтовними астрологічними знаннями. Чи, може, вона це робила несвідомо, не відаючи про те, що володіє величезною інформацією. Адже може бути так, що залежність існує поза нами, а ми сприймаємо її зовсім несвідомо. Моє дослідження я вирішила провести в невеликих масштабах і зайнялася лише кількома назвами. Наприклад, як помітила, що такий собі фільм «Медіум», дуже зворушливий і дивний, показували по телебаченню, коли транзитне Сонце входило в якийсь аспект до Плутона та Планет у Скорпіоні. Фільм розповідав про жагу безсмертя й про те, як можна оволодіти людською волею. Йшлося там також про стани на межі смерті, сексуальне шаленство та інші плутонічні справи.
Подібна залежність спостерігалася й у випадку із серією фільмів про Чужого, того, що з космічного корабля. Тут виявлялися ледь помітні кореляції між Плутоном, Нептуном та Марсом. Щойно Марс аспектував водночас ці дві повільні Планети, телебачення повторювало якусь із серій «Чужого». Хіба ж це не вражає?
Такі збіги просто дивовижні. У мене достатньо емпіричного матеріалу, аби написати про це книжку. Наразі я зупинилася на невеликій кількості прикладів і надіслала результати до кількох часописів. Не думаю, що хтось це надрукує, але принаймні, може, над цим Замисляться.
У середині березня, коли я почувалася зовсім добре, то подалася на ретельніший обхід моїх володінь, тобто не зупинилася на огляді будинків, за якими пильнувала, а вирішила зробити велике коло, дійти аж до лісу, потому луками до шосе й аж до урвища.
О цій порі року світ найбридкіший. Сніг ще лежить великими білими латками, він твердий і грудкуватий, важко повірити, що це був чудовий, невинний пух, який падає на Святвечір, щоб зробити нам приємність. Зараз він схожий на лезо ножа, на поверхню металу. Важко по ньому ступати, грузнуть ноги. Якби не високі чоботи, можна поранити литки. Небо низьке, сіре, здається, до нього можна сягнути рукою з будь-якого височенького пагорба.
Йдучи, я роздумувала, що не зможу жити тут вічно, у цьому домі на Плоскогір’ї, доглядаючи інші будинки. Колись поламається Самурай, і я не зможу поїхати до міста. Дерев’яні східці спорохнявіють, сніг позриває ринви, зіпсується пічка, лопнуть труби під час якогось лютневого морозу. Та і я стаю чимраз кволіша. Моя Недуга нищить тіло, поволі, невблаганно. Болять коліна, щороку дужче, а печінка вочевидь негодяща. Я ж бо вже довго живу. Такі в мене виникли думки, доволі невеселі. Але ж колись треба серйозно про це подумати.
І тоді я вгледіла зграйку прудких Чикотнів. Це Птахи, яких ніколи не побачиш поодинці. Вони пересуваються спритно, як єдиний великий, ажурний повітряний організм. Я десь читала, що коли на них нападе якийсь Хижий птах, хоча б, один із цих знуджених Яструбів, що висить у небі, неначе дух святий, вони захищатимуться. Бо зграя вміє боротися, досить незвично й жорстоко, здатна й помститися — вона стрімко злітає в повітря і як за командою випорожнюється на переслідувача, десятки білих пташиних ляпок опиняються на його прегарних крилах, каляють їх, вони злипаються, кислота роз’їдає пера. Розлючений Яструб вимушений у цій ситуації спам’ятатися, припинити гонитву й упасти на траву. Можна померти від огиди, настільки забруднене його пір’я. Він чиститься цілісінький день, і наступного дня також. Не спить, не може заснути з такими брудними крильми. Усе йому смердить, він почувається жахливо. Він наче Миша, неначе Жаба, мов стерво. Йому не вдається усунути дзьобом затверділий послід, Птах мерзне, а на ніжну шкіру крізь злиплі пір’їни легко проникає дощова вода. Його сахаються свої, інші Яструби. Він скидається на прокаженого, зараженого жахливою хворобою. Його величавість де й поділася. Усе це йому нестерпне й трапляється, що такий Птах гине.
Тепер Чикотні, свідомі власної сили в зграї, видурнялися переді мною, роблячи в повітрі складні піруети.
Ще я спостерігала за двома Сороками, дивуючись, що вони примандрували аж на Плоскогір’я. Та я знаю, що ці Птахи розмножуються швидше за інших, і невдовзі будуть скрізь, як нині Голуби. Одна Сорока — нещастя, дві — щастя. Так казали в часи мого дитинства, але тоді Сорок було менше. Зараз їх можна побачити й більше, ніж двох. Минулого року, потому як вивелися Пташенята, восени, я бачила, як Сороки сотнями зліталися на ночівлю. Цікаво, чи вказує це на якесь неймовірне щастя?